Свої „другі я” мають не тільки люди, але й міста. Я в цьому більш ніж переконана. Львів має не тільки „друге я”, але й стонадцяте, якщо не більше. У цьому одна із таїн харизми міста, його легендарності та креативності, які не вилущаться, як стара побілка, що би там не сталося. Підтримує такий міф про міф про Львів, себто просто його відроджує та пропонує глядачам, не менш легендарний львівський художник Юрко Кох, виставка якого („Строга, концептуальна”) відкрилася в „Дзизі” 11 травня. Це саме той випадок, коли слова надто зайві, і журналістові варто не втратити нагоду помовчати… Скажу тільки, що на відкритті через масу глядачів робіт було не видно, як і самого Коха… А після відвідин експозиції не відступає дике бажання узятися за пензлика…

Розмова І. Юрко Кох. Пошуки Верховного Сенсу.

- Юрку, чому виникла ідея продовжити „Розхристану”, але тепер як виставку строгу та концептуальну?

- Я вирішив, що все моє буття на цьому світі – то суцільна виставка. Тому відтепер не буде окремих експозицій, це буде продовження однієї моєї вічно триваючої виставки, яка буде перманентно чи латентно проявлятися у вигляді „Дзиґівських” чи якихось інших акцій.

- Гаразд, як змінюється настрій виставки?

- Нічого не змінюється, відбувається тільки заглиблення в самого себе. Тобто це мета моєї метафізичної самореалізації. А назва ця – це моя гра, забава, кепкування над концептуальним підходом до мистецтва в поганому сенсі цього слова, хоча воно буває цікавим, так, але здебільшого воно мені не імпонує, бо проголошує, що без пояснення і без якоїсь схеми сама річ, сам твір не має ніякої вартості. А річ має існувати незалежно, що є біля неї, що є про неї. Твір має говорити сам за себе, як цей столик, крісло...

- Чим для Вас як для автора краща ця виставка за попередню, можливо, більш зріла?

- Ні, на це питання дуже тяжко відповісти, бо я ж себе не бачу збоку... Я працюю, так, потрошку, по крупинці, не роблю ніяких дурнуватих ривків, а властиво намагаюся викладати якусь піраміду по крупинці.

- ... піраміду догори?

- Так, хоча хтось може сказати, що вниз, або вбік, або не туди... Завжди будуть так говорити.

- А для Вас?

- Для мене це рух вперед. Нормальний рух вперед.

- І водночас повернення назад, до Львова минулого, до Львова антикварного, адже Ви самі себе називаєте антикварним художником...

- Так, бо це моя естетика, це нормальні речі: крісла ці, бруківка, дощ, порепані мури, річка під Львовом, небо над ним, - то для мене нормальні речі, які я можу помацати, до яких можу доторкнутися, і з яких я складаюся. Тобто це для мене не об’єкт, який треба насильно передати, комусь показати і щось ще розповісти. Я нічого не налаштований розповідати – я показую. А звідти можна відчитати що кому гаразд.

- Що саме змінюється у Вашому картинному Львові, який починає на полотні жити своїм життям?

- Я ще й сам не встиг побачити, що змінюється... Хоча й відтворюю ці зміни...

- Скажімо, Ви постійно додаєте в картини нові образи, нових людей, яких зустрічаєте в житті і які в певний спосіб дотичні до Львова...

- Кількість моїх персонажів (духовних одиниць) і тих субстанцій людських, які світяться, душ, постійно росте, помножується, бо я їх хочу, вони мене хочуть, ми з ними поєднуємося і я їх відтворюю.

- Тобто скоро буде такий панорамний масштабний портрет Львова...

- Так, я хочу всіх намалювати і туди, у той свій вимір, – у-у-уіть! Дай Бог, щоб тільки стало сил...

- На виставці експоновано декілька робіт, де зображені саме Ви, це автопортрети на тлі міста?

- Я дуже рідко малюю автопортрети в порівнянні з іншими художниками. У мене автопортретів усього кілька...

- У галереї маємо протилежне...

- Так, тепер я вирішив себе часом малювати.

- Чому?

- А Бог його знає, років двадцять я взагалі себе не малював, а тепер я вирішив, що в цім Львові я теж існую, чому б ні?

- Компенсація творчої мовчанки?

- Ні, то не є якесь самомилування, це нормально для художника, розумієте, малювати себе, перехожих, крісло... Навіть крісло у художника має дух. Відтак він (митець) спокійно може малювати духовного патріарха і двірничку, - так, інтелектуально і, може, духовно вони різняться, але вони мають право на існування. Хоча все одно я не зміг висловити Вам думку, що мав на увазі... Розумієте, в мистецтві немає моралі, тої, яка існує в соціальному суспільстві. Мистецтво – це самоіснуюче суспільство: скажімо вулицею міста ми не можемо пройтися голяка – у нас є певний етичний момент, а в роботах - запросто, бо це інший світ, вимір, який мене знайшов чи я його знайшов. Будь ласка, заходьте, ходіть...

- Ви не зрадите Львову ніколи?

- Я не знаю. Я був у Києві, Кракові, Нью-Йорку, Женеві, Лос-Анджелесі, Сатанові (Хмельницької області), в інших містах, але ця атмосфера є тільки тут.

- Як виникла ідея написати портрет літньої жінки із рисами обличчя Л. Кучми?

- А хто сказав, що це Кучма?

- Цього не можна не побачити, Юрку!..

- Це просто портрет літньої жінки. Я вивчав народні строї і шукав до них відповідний типаж. Тобто які людські риси пасують тому чи іншому українському вбранню. Переглядав старі альбоми, світлини: гуцули, лемки, бойки... І так воно мені... Воно мені так... Це колись у Костирка питали, чому саме так, а він мовчав-мовчав, а потім: „Так вийшло”. Я так сказати не можу, бо в мене не є просто так, я відповідаю за роботу певною мірою.

- Юрку, Ваш стиль можна окреслити як магічний реалізм чи не так?

- І найближча словесна формула, як на мене: метафізичний маньєризм. Але то не ми вишукуємо собі стиль, даремно думати, що художник вишукує собі стиль, є просто ніша, яка сама присутня в художника і він її реалізує. Художник не сидить і не думає, що б йому створити... Воно або приходить, або не приходить. Добрий художник тим і відрізняється від поганого, що добре знає, що він робить і впевнений в тому, що в його роботі є Верховний Сенс.

- На виставці не експоновано Ваші роботи в жанрі плакату чи дизайну книг, над чим працюєте?

- Я закінчую роботу над книгою Назара Федорука „Сад божественних комах”. Але це буде таке нестандартне видання, себто не книжка поезії, а такий собі нестандартний арт-бук, як це тепер модно казати. Ми із Ольгою також разом працюємо над дуже неординарною в сенсі дизайну книги Наталки Білоцерківець „Готель „Централь”, ще над книгою Єшкілєва. Також для театру Заньковецької роблю афіші, причому дирекція тепер ставиться до моїх експериментів настільки демократично, що я можу відтворювати все, що захочу: виключно свої враження від тих п’єс, які йшли багато років тому, які я знаю з дитинства, які я можу нав’язувати глядачеві і продукувати свою естетику. Мені це дозволяють.

Розмова ІІ. Ольга Погрібна-Кох. Вода повинна бути водяною.

- Ольго, спроектуйте творчий портрет Коха?

- Він занурений в себе... не подібний до інших художників, майстер...

- Чи має його творчість вплив на Вашу і навпаки?

- Я сподіваюся, що ми не впливаємо один на одного. Все, чим займаюся я, і чим займається Юрко, йде ніби паралельно, прямує разом, але не переплітається. Якщо би ми робили спільну виставку наступного разу, то, можливо, свої роботи повісили на різних стінах. Хоча різні стилі помітно, роботи легко відрізнити.

- Ви присутні на багатьох Юркових роботах, як воно – бути там і такою?

- Я собі там не подобаюся. По-перше, людина збоку якось інакше себе сприймає, тобто збоку себе взагалі не видно... Він пише не мої портрети, а якийсь стереотип, що склався: волоссячко хвилясте, солодке...

- Але всі одразу здогадуються, про кого йдеться...

- Я собі не подобаюся в його роботах. І це нормально. Бо коли роботи подобаються, то можна сказати „стоп”, бо вже немає що малювати. Прийшов тобто гаплик - людина себе критично не сприймає, а це вже страшно і небезпечно. Художники надто самовпевнені, з апломбом, мабуть, не є цікавими для загалу і їхні роботи недовговічні, я так думаю. Цікаво, коли людина себе шукає: змінює або колористичну гаму, або робить нові знахідки, нові серії. Юрко весь час шукає щось нове, він не стоїть на місці. У нього є вже роботи й на наступну виставку (вона частково вже готова), він їх просто комбінує чи збирає у певний спосіб. Тобто він досить самостійно творить від мене, а я від нього.

- Ви можете сказати об’єктивно, що Вам не подобається в його роботах? Чи є такі речі?

- Є. Взагалі, не знаю навіть, чи варто таке казати (для недоброзичливців). Але ми критикуємо один одного нещадно. І я Юрка критикую насамперед за фактури: коли вода повинна бути водяною, небо – мокрим, повітряним і небесним. Окрім того, я критикую його за колористики. Мені не подобаються оці його нові „ядучі” кольори, що з’явилися років вісім тому. Вже немає старих, темних, складних, дуже добірних кольорів. Водночас його роботи стали дуже радісні та оптимістичні. Це теж цікаво, хоча зникла ота його кохівська колористика, яка була раніше...

- ...з’явилася нова кохівська...

- Ні, не кохівська, якась універсальна, ще не його... Моя мама кольорист зі стажем, мені це передалося генетично: ми бачимо багато відтінків, кольорів, холодні і теплі гами, може, краще за інших... Це передається, очевидно, спадково. І ми із сестрою (сестра теж художниця) вважаємо, що кольори – матеріал, з яким найцікавіше працювати. Кажуть, що саме у Франції найбільше найменувань кольорів, які не перекладаються на інші мови, а також назв різних фактур, ґатунків різних ниток.

- В принципі, метаморфози, рух, пошук, це завжди класно.

- Так, я сподіваюся, що він колись дійде до чогось такого, що я скажу: геніально!

- А що саме Вам подобається в його роботах?

- Пошук, знову ж таки, добре, що він не боїться брати якісь дивні скандальні теми, ще – абсолютна відсутність комерційності, що не всі собі можуть дозволити на сьогоднішній день. У нього виробився певний своєрідний стиль. Тобто Кох є Кох у малярстві. Це завжди цікаво - коли людина впізнавана і не схожа на інших.

- Як Ви ставитеся до оцього моменту скандалу та епатажу?

- Скандал – це дуже хороша реклама (для художника в першу чергу). Я до цього ставлюся добре. Бо коли про людей говорять погано чи добре, значить, вони популярні, вони живі і щось роблять, а не просто сидять в хаті і дивляться телевізор. Що б не казали, а це добре, позитивно, ми когось цікавимо.

- Ольго, а чим займаєтеся зараз Ви?

- Малярством, планую зробити виставку. Коли і де ще невідомо. Трохи роблю мальованої графіки, офортами я вже не займаюся кілька років. Дуже рідко роблю „Пляшк’Арт”, переважно на замовлення. Це вже справді, робота для душі, для кайфу.

- Чи хтось спробував це нове мистецтво якось науково обґрунтувати, чи був якийсь резонанс, адже таке мистецтво – прецедент!

- Це було дуже давно і я навіть не хочу згадувати про це. У 1994 році була перша наша велика виставка, що мала розголос, про це писали, досліджували. Потім ми із цими роботами їздили, вони дуже добре продавалися, мали комерційний попит, цікаві були і для іноземців (від Японії до Америки казали, що нічого подібного не бачили). Бо „Пляшк’Арт” – не є розмальована пляшка (тобто вона була і такою), але дійшла до певної об’ємної малярської міні-форми: це завжди будинок, обов’язково без неба і трави, ніби малярство у вигляді, нехай, скрученого паперу чи полотна. Така труба, така пляшка, така іграшка, міні-об’єкт. Радше не декоративна, а інтер’єрна, річ не для вжитку, хоча нею можна користуватися, - вона універсальна. Для мене вона не вжиткова, а інтимна, камерна... Звісно, спочатку я експериментувала, мене звинувачували в кічі, я робила різні речі: людей, декоративні будинки, лишала частину незамальованого скла. І от, зупинилася на такій архітектурній маленькій формі, на малярській іграшці.

- Наостанок – побажання Юркові на майбутнє яко художнику...

- Не знаю, важко сказати, треба подумати... Він знає, що я йому завжди бажаю на уродинах, на іменинах, але для громадськості...

- Творити, шукати й надалі...

- Він і так це робить. Я бажаю, щоб йому вдалося те, чого він сам хоче, щоб вдавалося завжди те, що він хоче, і так, як він хоче. І щоб мав більше часу для малювання...

Марія ТИТАРЕНКО