Бабусі – на плітки.
Піарщики – на розкрутку майбутнього президента Занадтого.
І усе б на тому закінчилось. Занадтого – у президенти. Молодиць – у коханки, малярки, бізнес-леді. Справедливця-Коханця, що з владою боровся, - в опозицію. Сказано ж село – Тихі Води. Так ні, Мєдніковій забаглось підкинути жару. Взяла та й штовхнула п’яничку-Міністра (прізвисько таке) під машину “поштивому” кандидату в президенти, уже згадуваному Занадтому. Ось тут і почались політпритрасті. Переховування, підкупи, вимагання. Хтось когось “розводив”, хтось із кимось спав (заради справи), хтось комусь телефонував, домовлявся, обіцяв, “купував” чиїсь принципи за високу плату (наприклад, місце головного редактора в газеті). Хтось комусь голову відрубував (навіщо зайві клопоти майбутньому президенту, померлому вже однаково)
“Слідчий схилився над домовиною, обережно торкнувся її. Журналістка тремтячими пальцями ледве намацала фотоапарат, клацнула раз, вдруге. Віко поволі зсунулося.
- О, Боже!
Журналістка впустила фотоапарат і зомліла. Райдужна бульбашка ( померлий Міністр - О.С.) з цікавістю зазирнула до себе в домовину, де...
... у праздниковому сірому костюмі, у нових, ненадіваних черевиках, з краваткою, розпущеною до пупа, лежав Міністр. Без голови.
Дільничий тихо перехрестився, журналістка, зібравши останні сили і згадавши зусиллям волі професійний обов’язок, клацнула фотоапаратом. “Я, здається, своєчасно забрався звідти”, - Міністр-бульбашка злякано підстрибнув і притьом гайнув увись. Назавжди. Достроково. Не очікуючи сороковин.”.
Хитрунка - Мєднікова. Все це, мовляв, у селі коїться, нічого мене звинувачувати в деструктивних позиціях і намаганнях підірвати авторитет влади в Україні. Голову ж п’яничці відрубали. Та й про піар-технології кандидатів вже й горобці відспівали. Я собі у Тихих Водах похлюпаюсь. Вихлюпаю Love story з багатьма випадковими і не дуже. Візьму під руку Котляревського, злітаю з ним до Небесної Канцелярії, до Міністра-бульбашки на небо. По хатах пройдусь. “Прикольнусь”, покепкую, розтечусь, як Боян, мислію по древу паперовому. Сказано - фрістайл. Жаргончиком приперчу (вишкребок гребаний), діалектом тиховодівським (“Щоб ти був, бридаку, уже виздихнув”), слоганами рекламними (“Несила терпіти? Візьми силу “стиморол-прозет”), кліпами на любовні та політичні теми.
Мєднікова – це вам не Нечуй-Левицький. Злостива кобіта. У Нечуя хоч груша в кінці всохла. Ні за що уже сваритись. А Мєднікова, знай грушу за пазуху, а на тобі вбивство, відрубану голову-грушу. Нема голови – нема проблем.
А може, не злостива. Може, й справді, село скрутелилось, пізнало PR-штучки, розбестилось. Тобто не село, а місто. Тобто не місто, а країна. Тобто не скрутелилась, а цофнулась.
Тю! Тю! Тю!
Тюкнула на всю книгу Мєднікова. В чиї городи? В українські?
Світ теж тюкнув. Тепер вже з точно вказаною адресою одержувача. Мовляв, спізнились, хлоп’ята-українці.
Хоч сядь та й плач. Затюканими сльозами.
А може нам і собі. Тюкнути. Гордо. По-вкраїнськи. Не “I am sorry. I just wanted to tell… словом, перекладіть їм, що ми теж би хотіли тюкнути в їхню сторону. Тихенько так. Чи можливо це зробити?”.
А так, як Міністр-бульбашка.

“Міністр підлітав до Хелейопси. Він усотував у себе Всесвіт... Линув до вказаного Янголом місця на хвості комети. Мав умоститись ближче до виходу, щоб не прогавити першої зупинки “на вимогу” десь через літ півтораста, як загадав йому Янгол... Хелейопсі закортіло придивитися, на кого ж вона з сонмом обраних так довго чекала. “Зістикувався!” – доповів Міністр. Обранці інших націй визирнули кожен зі своєї капсули. І сказали водночас, воднораз: ТЮ.
Відчуваючи нову незнану енергію, міністр толерантно і дипломатично відіслав їм свого імпульса:
- Самі ви ТЮ”.

Може й справді... того... тюкнути?...
Ольга Станчак