Навіть якби я не побачила її на Форумі, трохи знервовану (переживання перед презентацією?), витончену, дещо трагічну (нічого не трапилось, вона навіть посміхалась), я б побачила її в книзі. В її “Грі на багатьох барабанчиках”. З неї, чи, може, з неї у книзі, можна було б писати картину серця світу, того, що в нас, того, що ми і того, що поза нами.

Раніше вона, Ольга Токарчук, була психологом. Можливо, від цього її тексти, її дев'ятнадцять оповідань книги, – це суцільні натяки, психічні метаморфози. Межа реальності-нереальності звужується в майже невидиму цівочку.

Читачка вбиває детективів у книзі, яку читає, - це її уява їх убила?

У письменника Самборського з'являється двійник, який виголошує замість нього промови по телебаченню, живе разом із ним – це галюцинації людини, яка страждає на роздвоєння особистості, чи, справді, той невидимий світ двійників, дивацтв та див, що відкривається тільки деяким, вибраним?

Мати і донька живуть з одним чоловіком, ні про що не здогадуючись. А потім вбивають його – ПО ЧЕРЗІ. Може, це теж лише їх думка, те, що сталось лише у мозку?

А професор Ендрю, він приїхав на якийсь семінар до Варшави, його зустріли, поселили і зникли, можливо, тому що почалась війна чи знову авторка вирішила познущатись з його усталених психологічних теорій – він така ж людина, він так само може боятись і плакати. Він теж може бути самотнім. Як і інші, ті, що з книги.

Як чоловік, що втрапив на безлюдний острів (йому, правда, авторка посилає чудо – дитя, яке приплило на човні із мертвою матір'ю і яке він спромігся врятувати молоком зі своїх грудей).

Її люди постійно шукають якихось точок опору, реальність бо – така хитлива річ. Її люди живуть із нещасливими коханнями (кобіта приїжджає на авторський вечір чоловіка, якого, мабуть, і досі кохає. Врешті, так і не давши себе помітити, вона їде.).

А найпотворніша жінка світу, ви можете собі її уявити? Ви можете собі уявити, що її чоловік заробляв на ній гроші і в них навіть народилась дитина, ще огидніша, ніж її мама.

Усе догори дном. Книга як світ. Там живуть самотні люди, яких ми називаємо вар'ятами, там живуть налякані люди, які не можуть опритомнитись – де світ, де реальність. Там живуть веселі люди, які кожного вечора грають на барабанах.

Гра - як забування (хіба могла б людина жити, якби не вміла забувати). Дика гра – люди втомлювались, один заміняв іншого. Все життя як ілюзія. Лише барабани рятують від смерті, від заціпеніння – вона героїня (авторка?, хто зна) спочатку спостерігає за ними (як і авторка – за нею, тихо-тихо, аби не сполохати), а потім і сама починає гру, гру ритму, гру життя і перевтілення, гру на барабані, який зроблений зі шкіри якогось чоловіка, що добровільно віддався на таку жертву.

Якась дивна гра – на смерті, на житті, на... на чому іще? Я нічого не зрозуміла, я просто не зрозуміла, чому саме вона, остання героїня з останнього оповідання (“Гра на багатьох барабанчиках”) таки знайшла свої барабани. Чому інші, її більшість сусідів по сторінках залишились в очікуванні рятунку, смерті. Невже і в житті більшість ЧЕКАЄ на свої барабани?

Шукала барабани Ольга Станчак