Я просто гублюсь. Я не можу намацати її світ. Навіть не так: я гублюсь в її світі, який я не можу схопити в руки. Як не можу зі сніжинок зліпити ковдру.

Цей простір, її Правік сам тебе ковтає, перетирає, розпорошує, розбризкує. На десятки чиїхось доль, трагедій, сподівань, чиїхось народжень, а потім смертей, ґвалтів і насолод.

ЇЇ, Ольги Токарчук, “Правік та інші часи” перекочує тебе з часу Геновефи до часу Ізидора, і так ціла спіраль облич та душ. Навіть немає сенсу усіх їх перераховувати, - на це пішов би цілий вечір за філіжанками кави, - бо кожен тягне за собою більший-менший, але мішок життя. Такий, як у тебе.

Геновефа народжує, провидиця-Колоска кохається з чоловіками за кільце ковбаси, Павло шукає для дітей антибіотик, так швидко, аби авторка не встигла їх умертвити. Руту ґвалтують – війна ж потребує ґвалту. Вбивають Геновефиного коханця-єврея. Флорентійка божеволіє, вона кожної ночі свариться з місяцем, врешті-решт її теж убивають.

Усі вони, як голки, що непомітно роблять із тебе сукупність болю. Я дивлюсь у вікно, а там la vita e bella . Я дивлюсь у Токарчук, і це протяжне b - e - l - l - a розкладається на п'ять незграбних літер.

На розстріляну мати і дитину: “Вона ... спробувала бігти до річки... на руках тримала немовля. Один солдат приклякнув і без успіху цілився в дівчину. Та незграбно пробувала петляти. Солдат вистрілив, і Рахиль затрималася. Якусь мить колихалася з боку на бік, а потім упала. Геновефа дивилася, як солдат підбіг і ногою перевернув її навзнак. Потім вистрілив у біле завинятко і повернувся до вантажівки”.

На втомленого від життя Павла:

-Тату, де Ізидор?

- Я віддав його в будинок престарілих у Єшкотлі. Він вже був старий і немічний. Нарешті помер. Усіх нас чекає те саме.

На втомлену від життя війну.

На втомлене від війни життя.

Але я забула про останню літеру, я забула про Ангела, що крок за кроком йшов зі мною до кінця книги, мацюпусінький солом'яний Ангелик біля Часу кожної людини. Саме так і звучать розділи книги: Час Колоски, Час Геновефи, Час Лихого.

Я забула про Ангела, який був біля Місі, коли вона народжувалась: “Ангел, приписаний Місі Богом, бачив зболене, запале в себе тіло, яке коливалося в бутті, наче шматка – це було тіло Геновефи, яка народжувала Місю. А Місю ангел бачив, як свіжий, ясний і пустий простір, в якому за мить з'явиться приголомшена, напівпритомна душа...”

Про Ангела, який був біля Місі, коли вона помирала: “Міся ж, заки померла за місяць, весь час бачила зворотню сторону світу. Там чекав на неї ангел-охоронець, який завжди з'являвся у справді важливі моменти ”...

Я вже не знаю, яким літерам вірити. Я не знаю, яке ж воно насправді, те життя. Але я знаю точно, що на останній сторінці книги тексту немає. Там на мене чекає Маленький Ангел.

Правікувала Ольга Станчак