В біографії – 2 галочки біля двох Світових. Смерть батька у Першій світовій. Іспанська війна на боці республіканців. Участь у Другій світовій, німецький полон, втеча, життя в окупованому Парижі. Літературна діяльність. Кажуть, часом тексти рятують від божевілля, від страху, від стресів, через них виписуються, виболюються, викришуються до стану врівноваження. Не знаю, тексти рятували Сімона?

1985 рік – Клода Сімона нагороджують Нобелівською премією. За твір “Дорога Фландрії”. За твір війни. Про яку, ні, ще не забули, про неї вчать, створюють фільми, але, диво, та війна уже стає абстракцією, ще трохи неприємною, але минулою, обуденненою десятиліттями абстракцією. Смакуємо наступною..

“Дорога Фландрії” – текст-суцільність. Цупке плетиво думки, емоції, спогаду, асоціації, звуку, страху, втоми, збудження, руху, бігу, повзання, дихання, задихання. Лише декілька крапок. Декілька абзаців. Декілька розділів. Ми не маємо права на крапку, на перепочинок, на закінчення, коли війна.

І ти читаєш, тобою читає. Вже виснаженим. І ти боїшся зупинитись без згоди автора. Текст не чекає. Він мусить бути випитим одним духом. Як добряче терпка горілка. Як антибіотик проти наступної війни. Аби подіяти.

В творі нема сюжету. Просто теперішнє п’є каву з минулим. Просто спогади на диво чіпкі, спогади-причепи, вони не пліснявіють, їх підошви не стираються. Джордж на війні, потім у полоні – це минуле?? Нібито теперішнє. Але Джордж кохається із вдовою свого капітана де Решака, що покінчив життя самогубством. Це теперішнє?

Переказувати текст немає сенсу. Та й просто не вдасться. Автор лише описує і думає, думає персонажами, Джорджем, його другом Блюмом. Дієві сцени - рідкість.

Натомість – знаки запитання. Чому де Решак прострелив собі голову. Через молоду кобилицю, котру так і не зміг “осідлати”? Чи через провал у війні? Поразка чоловіка чи поразка воїна?

Натомість – суцільні описи, розкішні, соковиті, рухливо-імлисті. Тої ж таки молодої “кобилиці”, дружини де Решака: Джордж вперше побачив її напівсонну і голу, “її очі, губи, усе тіло було припухлим від млосної ніжності сну, одягнена нашвидкуруч, взута у великі незашнуровані чоловічі черевики на босу ногу, незважаючи на холод, у благенькій в’язаній хустці фіолетового кольору, яку вона накинула на своє біле тіло, її шия, молочна й чиста, виглядала з грубої, нічної сорочки, її огортала пелена золотавого світла лампи, яке ніби стікало по ній від піднятої руки...”. Описи коней, зі злиплою шерстю, так само втомлених від війни, як і люди. Так само байдужих до смерті. Атрофоване здивування. Атрофований страх. Ще раніше “хвилювання, якийсь таємничий жах... охоплював коней, коли, вирушаючи на навчання, на краю поля для маневрів їм доводилося проїздити уздовж стіни живодерні, оте іржання, дзеленькотіння ланцюжків вудил...” Тепер же кінь Джорджа, коли вони під’їхали до мертвого коня, навіть не пручався. “Там ( біля живодерні – О.С.), був лише запах. А тепер навіть вигляд трупів, подібних їм, більше не впливає на них, вони, напевне, переступили через них, якби могли виграти три кроки... і, зрештою, я так само...”

Врешті-решт описи себе самого, друзів. “обличчя Іглезія скидалося на клешню омара (ніс, підборіддя, шкіра як з цупкого паперу), звичайно, за умови, що клешня омара мала б очі, і такий незгойний і невідчіпний смуток, настільки незгойний, що він, напевне, ніколи й не знав, що означає бути сумним або веселим...

Клод Сімон – скульптор. Його чуттєве єство із ще не торканої цнотливої глини виліплює глиняних Големів-образів, живих, груди яких вже опускаються і підіймаються від повітряних ковтків, творить слова-гумункули, які хапаються за твої очі. Його описи – це живі скульптури, гладкі, як череп води забутого вітром озера, з упертою гнучкістю ліній. Навала описів. Біг коня (ви сидите на ньому, і галопом, галопом, на змокрілому тілі тварини). Мертвий кінь (ви його бачите. Ви навіть задихаєтесь уже від смороду). Джордж заходить в Коріну, вдову де Решака (ви – оте розпашіле повітря, що треться між їхніми тілами).

“...я скидався на собаку з висолопленим язиком, мчав, хекав, ми обоє були як ті собаки, я бачив під собою її притиснутий таз, ми гарчали, рот напіврозкритий, її мокрий від слини крик на зібганій подушці, а зверху – її плече, її дитяча щока, її припухлі губи, покусані ледь розтулені, з яких виривалося хрипіння, а я занурювався, повільно входив, заглиблювався.... я схилився, моя долоня, моя рука змією ковзала по її животу, дістаючись до гнізда, кучерявого руна, яке розплутував мій палець, аж поки я не дістався до нього, рожевого, вологого, як тремтячий язик маленького песика, що дзявкає від задоволення.......”

Ви чуєте дзижчання мух коло конячих трупів, ви задихаєтесь разом із полоненими в вагоні, “коли вагон зупинявся вночі, було чути лише дихання, легені у відчаї виповнювалися цієї густої вогкості, цим смородом, що йшов від перемішаних тіл...”. Але ви ще чуєте стогін плоті Джорджа і Коріни. Дивно, але навіть страх смерті не притлумлює прадавньою і споконвічної тяги до продовження роду. Вся ота абсурдність військового хаосу, смертельна і суцільна втома не розчиняють в чоловікові млості за молочно-теплим, хитливо-маревним жіночим тілом. Ще не все втрачено?

Твір не закінчується. Немає закінчень, розв’язок. Все та ж дорога. Дорога Фландрії. Дорога війни. Війна вже бачиться як вічна субстанція. Як те, що не зникає. Бо є потяг до руйнацій. Так само як вічна жага до порятунку, жага до життя.

Ольга Станчак