Ти здогадуватимешся про мене
я здогадуватимусь про тебе і все
це є Бог сузір’я Ведмедика Пуха
я молюся за тих хто в дорозі
колись ми на шляху до Криму
бачили силу силенну лелек на
ланах засіяних соняшниками
я молюся за тих хто в дорозі
а надто за тих хто
пересувається автостопом
молюся автостопом і знаю
напевне що Бог вислуховує
молитви за самогубців наркоманів
та нехрещених і я знаю що він
не прощає лише причетних
до сатанинської офіри аборту
дітовбивці залишають на сонці
темні плями висиха джерело
з молоком і медом і квіти
і бджоли стають убивцями але що
до того людцям легковажним вони
шукають життя на Марсі бо
Землі вже не сила носити стільки
убійників усі ми вирізані з черева
матері роздратованими
різниками
накалоріяхтавітамінахвиплекані
згідно з науковими таблицями всі
ми маленькі нещасні комп’ютери
ввімкнені в перенапружену
мережу агресії в голому
інформативному полі просто неба
непотріб шмаття бо коли жінка
народить різники забирають
від неї дитину заради своїх
сатанинських відправ
і задурюють голову жінці
одпочинь мовляв попереду
все життя...
Усі ці грудки, які найчастіше застрягають у горлі, якимось дивним чином (зрештою, хіба може бути щось дивним у тексті, дитяті розпещеної фантазії?) перемішані із “пофігістичними” викрутасами. Коньяк, портвейн, ганж, довгі мудрування, як же прочистити забитий туалет, і просто таки “глобальне” запитання “куди подіти лайно?”, тусовки, обкуреність, секс в метро, і раптом - крик, біль, втома, безвихідь, пошук, нерв.

Вульгарність бо вразливість? Бо відвертість? Бо бунт? Бо втеча? Бо?

“У тихому коридорчику, як і в самій вбиральні, на відміну від попередніх – поверхом нижче, - нікого не було. З невгасимою цілеспрямованістю ( і непохитною також) Ліка і кобіта домарширували до крайньою кабінки біля прочиненого вікна і діловито пропхалися вдвох і водні двері, які кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, одразу ж защепила на клямку......... Не збиваючись з темпу, вони зосереджено висмоктали все, що було (а було до хєра!) (йдеться про ганж – О.С.), пляшка полетіла у відро для сміття, кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, відщепнула двері, вивалилася спиною на зовні й одразу зникла в сусідній кабінці. Ліка зробила те, задля чого, в принципі, порядні дівчата і ходять в туалет (не подумайте тільки, що підфарбувала губи) і, покинувши підозріло духмяну кабінку, видерлася на підвіконня....”.
Словом, такий собі трагічний сюр, зі скрутелями чи то наркотичних галюцинацій, чи то нібито снів, і нібито вирваних потоків думки, асоціацій, алюзій, а потім тебе роздирає сповідь роздертої душі, а потім тебе хтось обкладає матом
Піі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-іі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-П – це так, для прикладу.
Хтось затягує твої очі під коротеньку спідничку Еліки, де відбувається ціле дійство доведення Елі до стану невимовної млости, збудження, танення. Головні актори – Еліка, незнайомець, натовп. А може, то просто глюк? Може, то дія “грудки густо-синього окскмиту”, якого Гапагавор, “різьбяр з галюцинацій параноїдальної гарячки ворогів” викинув на вулицю: “...Чудовий галюцинативний витвір утнув у повітрі спіраль(саме таку, яку описує осінній лист або паперовий літачок) і впав на волосся перехожої дівчини (Еліки – О. С.)”

Зрештою, і мова тексту - теж трагічно-нервова. Часом зверхня, повійницька, з претензією на “простіше, без зайвої філософії”. Часом – крикоподібна, крик здушений, стримуваний отим клубком в горлі, що заважає дихати від повальної образи. Її текст живий.
Живий текст про мертве місто. Текст з надміром нервів, розгалужених, розчепірених, роз’ятрених, розрізаних, розлитих, розтягнених... Він заливає тебе соком кайфу від своїх вигинів, вгинів, довгоногих молекул слів, медитативних вдихів і видихів:
“Міста черево повивернуте кишками
неонових реклам
Неба черево покреслене інверсіями
польотів реактивних літаків, яким не
спиться ані вдень, ані вночі...
За вікнами танцюють плями ліхтарів та
інших вікон...
Я мерзну, підібгавши лапи у заходах учора
кольору маренго. А життя – мов під
склом – зсипається мокрим снігом за
шибкою, іде невідворотно повз...
Душа в скляному вакуумі – лише
обличчя поналипали зовні, юрмляться,
намагаються роздивитися застиглий
водограй осінніх квітів в чужій душі.
Beyond tomorrow...”

Дивно, але її слова мають смак. Гіркий. Кислий. Млосний. Смак кисілю. Горілки. Вишні, з якої забули витягнути кістку. Втоми. Хмари. Крові. Руху. Вологи.
Місто розпружило пальці – хрясь
об асфальт головою – випала я з його
рук у калюжі та листя – скронею
в плазму осінню... вперше сама
Із собою... Місто – оксамитова мушля.
Я – молюск у тій мушлі.

І я вже не знаю, чия ексгумація. Міста? Себе колишньої? Людину завжди притягував вандалізм щодо себе: поперекидати в могилі свої психологічні останки, байдуже, десятирічної давності, а може, з минулого року.
А, може, й не ексгумація? Може, реанімація? Міста. Себе. Міста. Себе. Міста.
Через текст.
Через цівку відвертості.
Через отвір сповіді.

Ольга СТАНЧАК