Оце дивлюсь на свою ліву руку: лінія кохання – як павутина – жодної тобі чіткості, вічні сіпання, вічні захоплення, вічні пошуки.

У Марго, мабуть, така ж рука. А може, і в Ольги Компанієць? Бо хто зна, що з неї “витягло” таку тему для роману “Обличчя янгола”? Хто зна, чому з’явилась саме Марго, жінка-пошук, якій вічно не щастить. Чоловіки або “сірі”, або “одружені”, або “нахаби”, або хочуть її, бо в них почалися проблеми і знизилась самооцінка:

“Єдині мої довготривалі стосунки тріщали не тільки по швах, а й в усіх інших слабких місцях. Мене почав злити мій останній партнер (назвати його коханцем не повертається
язик): дратувало, як він жує, ковтає, як тупо лежить на моєму дивані перед телевізором, як я йому підшукую, а він кидає одну роботу за іншою, дратувало, що він вдень спить, а вночі ходить до комп’ютерного клубу, бісило, що в нього почав з’являтися животик, а його слова про любов, дітей та шлюб викликали напівзапаморочливий стан. Він просто існував і не замислювався над моїм вічним пошуком...”

Ці постійні “або” вже починають “прибивати” бідолаху до стіни. Суцільні “невдалі” кохання спочатку викликають нерозуміння (невже?..), потім “жіночий сказ” (та пішли…!), далі – уже затяжна депресія. Аж тут (що б ви думали, захоче кожна жінка?) – ДИВО! (всі ми мріємо, що щось таки не небі перевернеться, і поллється на нас небесна манна).
З’являється диво (не чоловік, не подумайте). Диво на ім’я Аліна, жінка, яка померла в автокатастрофі. З коханим. Але, аби з ним з’єднатись, вона повинна знайти на землі жінку, яка б за неї “долюбила”.

От і починають дві кобіти (звичайно, якщо можна назвати дух жінкою) шукати “потенційного” коханця для Марго. Закінчення книги – дещо дивне, правда, і не цілком зрозуміле.
Ба, більше – болючо-несподіване (відчуття приблизно таке, як у дитинстві тебе твій брат або сестра б’ють подушкою по голові – ззаду). Жінка вирішує... любити двох чоловіків (“Я вже визначилась” – “Хто він? - в один голос спитали подруги” – “Хто перший подзвонить”). Останні кілька рядків мене просто замучило це настирливе відчуття дискомфорту: спочатку ж за “принцом” (в сенсі – за єдиним і справжнім) побивалась, а тепер уже й з двома непогано.

Дивна книга.
Це нібито справжній пошук з нібито штучним закінченням. Штучне вирішення проблеми самотності – може, так легше? Обкласти себе довкола коханими чоловіками – про запас.
Хоча, це, мабуть, краще, ніж залишити Марго (а вона – типова сучасна жінка) вмирати розчарованою в чоловіках і взагалі в усьому світові.

Зрештою, краще-гірше, вирішувати можна в книзі (як Ольга Компанієць: зробила кобіту “щасливою” і - баста. Яка різниця, скільки чоловіків біля неї). Але не в житті.
Мою знайому покинув чоловік. Спочатку обожнював, як Янгола, тепер сахається, як Демона. У нього зараз інший Янгол.

Мій знайомий повірив одній із нас, а вона залишила йому маленьку дитину і зникла.
Я знаю, що ваш знайомий фатально щасливий у своїй любові, що ваша сестра, наприклад, неймовірно задоволена зі свого особистого життя.

Але самотність починає плодитись сьогодні, як страх у сутінковому лісі біля цвинтаря. Я не лише про самотність жінки чи чоловіка. Я про самотність іншої якості, ту, яка муляє нас у тих закапелках, де “стороннім вхід заборонений”. Тоді ми сіпаємось і шукаємо (щось безмежно солодке і спокійне). Шукаємо, чекаємо, а раптом – сьогодні – Янгол. Але Диво не приходить, бо цей пласт буття не приходить, він не може прийти (ми, правда, ще цього не розуміємо), ми його лише осягаємо або ні, просочуємось у нього або залишаємось затверділими рештками людської суті.

Ми ще цього не розуміємо, тому вирішуємо сіпатись в інших керунках, торованих. Сіпнулись – О! Нібито щастя. Ще раз сіпнулись – ще раз щастя. Ми починаємо “любити двох чоловіків”, переконавшись, що сіпатись у першому керунку – марно. Ми ж і так щасливі. Дивно от тільки, що це ми сьогодні шукали уві сні?

Ольга Станчак