| Компанієць
Ольга. Обличчя янгола. –
Львів: ЛА “ПІРАМІДА”, 2003. – 138с.з іл. |
Оце дивлюсь на свою ліву
руку: лінія кохання – як павутина – жодної тобі чіткості,
вічні сіпання, вічні захоплення, вічні пошуки.
У Марго, мабуть, така ж рука. А може, і в Ольги Компанієць?
Бо хто зна, що з неї “витягло” таку тему для роману “Обличчя
янгола”? Хто зна, чому з’явилась саме Марго, жінка-пошук,
якій вічно не щастить. Чоловіки або “сірі”, або “одружені”,
або “нахаби”, або хочуть її, бо в них почалися проблеми і
знизилась самооцінка:
“Єдині мої довготривалі стосунки тріщали не тільки по швах,
а й в усіх інших слабких місцях. Мене почав злити мій останній
партнер (назвати його коханцем не повертається
язик): дратувало, як він жує, ковтає, як тупо лежить на моєму
дивані перед телевізором, як я йому підшукую, а він кидає
одну роботу за іншою, дратувало, що він вдень спить, а вночі
ходить до комп’ютерного клубу, бісило, що в нього почав з’являтися
животик, а його слова про любов, дітей та шлюб викликали напівзапаморочливий
стан. Він просто існував і не замислювався над моїм вічним
пошуком...”
Ці постійні “або” вже починають “прибивати” бідолаху до стіни.
Суцільні “невдалі” кохання спочатку викликають нерозуміння
(невже?..), потім “жіночий сказ” (та пішли…!), далі – уже
затяжна депресія. Аж тут (що б ви думали, захоче кожна жінка?)
– ДИВО! (всі ми мріємо, що щось таки не небі перевернеться,
і поллється на нас небесна манна).
З’являється диво (не чоловік, не подумайте). Диво на ім’я
Аліна, жінка, яка померла в автокатастрофі. З коханим. Але,
аби з ним з’єднатись, вона повинна знайти на землі жінку,
яка б за неї “долюбила”.
От і починають дві кобіти (звичайно, якщо можна назвати дух
жінкою) шукати “потенційного” коханця для Марго. Закінчення
книги – дещо дивне, правда, і не цілком зрозуміле.
Ба, більше – болючо-несподіване (відчуття приблизно таке,
як у дитинстві тебе твій брат або сестра б’ють подушкою по
голові – ззаду). Жінка вирішує... любити двох чоловіків (“Я
вже визначилась” – “Хто він? - в один голос спитали подруги”
– “Хто перший подзвонить”). Останні кілька рядків мене просто
замучило це настирливе відчуття дискомфорту: спочатку ж за
“принцом” (в сенсі – за єдиним і справжнім) побивалась, а
тепер уже й з двома непогано.
Дивна книга.
Це нібито справжній пошук з нібито штучним закінченням. Штучне
вирішення проблеми самотності – може, так легше? Обкласти
себе довкола коханими чоловіками – про запас.
Хоча, це, мабуть, краще, ніж залишити Марго (а вона – типова
сучасна жінка) вмирати розчарованою в чоловіках і взагалі
в усьому світові.
Зрештою, краще-гірше, вирішувати можна в книзі (як Ольга Компанієць:
зробила кобіту “щасливою” і - баста. Яка різниця, скільки
чоловіків біля неї). Але не в житті.
Мою знайому покинув чоловік. Спочатку обожнював, як Янгола,
тепер сахається, як Демона. У нього зараз інший Янгол.
Мій знайомий повірив одній із нас, а вона залишила йому маленьку
дитину і зникла.
Я знаю, що ваш знайомий фатально щасливий у своїй любові,
що ваша сестра, наприклад, неймовірно задоволена зі свого
особистого життя.
Але самотність починає плодитись сьогодні, як страх у сутінковому
лісі біля цвинтаря. Я не лише про самотність жінки чи чоловіка.
Я про самотність іншої якості, ту, яка муляє нас у тих закапелках,
де “стороннім вхід заборонений”. Тоді ми сіпаємось і шукаємо
(щось безмежно солодке і спокійне). Шукаємо, чекаємо, а раптом
– сьогодні – Янгол. Але Диво не приходить, бо цей пласт буття
не приходить, він не може прийти (ми, правда, ще цього не
розуміємо), ми його лише осягаємо або ні, просочуємось у нього
або залишаємось затверділими рештками людської суті.
Ми ще цього не розуміємо, тому вирішуємо сіпатись в інших
керунках, торованих. Сіпнулись – О! Нібито щастя. Ще раз сіпнулись
– ще раз щастя. Ми починаємо “любити двох чоловіків”, переконавшись,
що сіпатись у першому керунку – марно. Ми ж і так щасливі.
Дивно от тільки, що це ми сьогодні шукали уві сні?
Ольга Станчак |