Проте з часом уся ця “нібито потрібна” інформація, часто неправдива, зробила з нього знудженого скептика.
Усе навколо, сім’я, робота, виявилось “нібито потрібним”. Журнал процвітав, дружина раділа життю в умебльованій нею квартирі, на Ватанена насувалась виразка шлунку. Воно б і далі так тривало, якби не заєць. Звичайний сірий заєць. Ватанен підібрав його в лісі, коли їхав із фоторепортером у службове відрядження. Останній не встиг звернути машину, і зайченя, підстрибнувши, вдарилось об вітрову шибу. Зламало лапку. Поки Ватанен бабрався у лісі із зайцем, фотографу набридло чекати. І він поїхав.
З цього дня все і починається. Ватанен вирішив, як то кажуть, плюнути. На дружину, на статті. На боса. Кістку з горла витягнено.
Дарма, що наступний рік виявиться не таким уже й солодким. Йому доведеться і приймати в корови пологи, і рятувати свого друга-зайця від приношення його в жертву якимось навіженцем, і побувати в тюрмі. Більше того, він зоп’яну заручиться із якоюсь невідомою кобітою.
Але пліснява зникла.
І ти розумієш, що насправді не все так жахливо. Життя починає кумеднявівти. Кумедним виявляється заможне, “делікатне”, “розумне” “паньство”. І та бентежна бідолаха шведська пані, яку заячі кізяки вивели зі стану душевної рівноваги.
“Шведська пані доволі знервувалася. Вона жмакала в лівій руці листя салату, як серветку, потім сьорбнула кілька ложок супу, поки не помітила, що на його поверхні плавають заячі кізяки. Вона знервувалася ще більше, втупилась у свою тарілку, а потім стала обережно підштовхувати кізяки до краю, ніби чорні горошини, що вирізняються в гороховому супі. Доправивши кізяки на край тарілки, вона силувано усміхнулася і зробила знехотя ще декілька ковтків, впустила раптом ложку на скатерку, витерла рот листками салату і ніяково сказала:
- Ой, ну я чудна... можна мені нового супу? – Тарілку поміняли, заячі кізяки ретельно позбирали зі столу, застелили нову скатерку...”
І священик вже не сповнений Божого духу, він просто бігає за зайцем по церкві. Навіть момент похмільного себевідшукування не такий фатально жахливий. Здавалось би, “ото влип чоловік”, новоявлена наречена з’явилась. Відразу ж, мабуть, в такому випадку думки тривожні починають в чоловіків з’являтись: що ще їй наобіцяв (ім’я, як правило, вже забуте або ще не знане), чи я вже одружений, чим усе це закінчиться, невже й справді зашморгом на шиї і обручкою на пальці. Ватанен виявився винятком: “тілом Ватанена перебігло піднесення, відчуття щастя та сили: жінка, жінка прибилася до нього! Юна здорова і жвава жінка”.
І на цьому б усе закінчилось, якби не...
Заєць, чи швидше, якби не його рік, і якби не

Арто Паасіліанна (спробуй розберись тепер, хто винен), і якби не ведмідь,
і якби не межа, яка для втрати цноти потребує іще одного кроку.
Якби не межа, що за нею уже є Ти.
Хай це навіть звичайний ведмідь, за яким так довго ішов Ватанен, аби убити.
“Ведмідь звівся на краю розводдя на задні лапи, заревів; білий комірець на чорному ведмежому хутрі сяяв на сонці. Ведмідь повернувся до Ватанена, він люто шалено ревів. Ватанен відчепив лижі, ступив на кригу, ліг, розтопив великим пальцем паморозь на оптичному прицілі, зняв запобіжник і вистрелив ведмедеві просто в груди.
Здоровань повалився на лід, другої кулі не знадобилося. Ватанен підповз до ведмедя, пустив кров йому з горлянки, вона була чорною і закипілою, Ватанен випив її дві жмені. Потім він сів на величезну тушу і закурив цигарку, останню. Він плакав, не знати чому, сльози текли він гладив ведмеже хутро, гладив зайця, що лежав у рюкзаку, заплющивши очі”.
Чому автор написав цю книгу? Тому що він не зможе ніколи кинути усю цю марудність, а лише в спромозі пофантазувати? Чи тому, що він уже це зробив? Таємниця таємниць. Але мене починає муляти: я зможу? Я зможу дорости до року зайця, року звільнення?
Адже ми не маємо права варитись у нудоті. Ми не маємо права на виразку шлунку. Ми маємо право вбити свого ведмедя.
Довідка про автора.
Арто Тапір Паасіліанна народився 1942 року в лапландському селі Кіттіля, розташованому на 90 миль північніше полярного Кола. Хлопець мав лише вісім років, коли помер його батько, тому рано почав заробляти на хліб. З того часу він випробував 12 професій, однак основним його заняттям до 1974 року була журналістика.
Арто Паасіліанна – автор 27 романів, що розійшлись загальним накладом понад 4 мільйони примірників. Книга “Рік зайця” 1994 року здобула у Франції літературну премію “Ейр Інтер”.
За незалежної України – це перший роман фінського автора