Є книги, які тобі болять.

Є образи, які тебе переслідують.

Є слова, які зникнуть тільки з тобою.

Є думки, які тебе народжують і “тобою” вмирають.

Є “Солодка Даруся” – книга образів-слів-думок, які болять-переслідують-вриваються-народжуть-вмирають...

Востаннє я почувала себе так після “Чорнобиля: хроніки майбутнього” (Світлана Алексієвич). Дочитати до кінця не могла.
Я не могла тримати книгу радіоактивну. Книгу радіоактивної сповіді. Яка десь умертвила мене, так, як це сталось із цією територією і з цими людьми. Яка оселила в мені Чорнобиль (а я ж нічого від тоді не пам’ятаю – 4 роки).

Між мною та “Солодкою Дарусею” відбулось щось схоже.

“Під чорною стіною... сиділо... двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина... У дівчини між широко розкинутими ногами, так, що було видно велику родиму пляму на внутрішній стороні стегна, стирчала соснова шишка, прикриваючи руде волоссячко її срамоти. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров’ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою...
- Ну, що? – запитав Дідушенко, кинувши цигарку на трупи: Впізнали, що за блядь носила їсти цьому бандері?.. Так буде з усіма, хто наважиться чинити опір чи перечити радянській владі...”

Дві сотні аркушів “тихої” трагедії. А назва ж – “солодка” – “Солодка Даруся”. Так і пахне ніжністю, жіночістю, теплим молоком врешті-решт.

Вона була німа. Німа і “божевільна”. Тобто так: німа і дивна, тому “божевільна”. Люди в селі казали, що Даруся “спокутує”. Чи за гріхи предків. Чи, може просто доля така – страждати. “Часи такі” – ще казали. А часи були “совєтів”. Когось убивали, когось розкуркулювали, когось – в Сибір. А їй – німоту.

Коли почалось розкуркулення, створення колгоспів, її батька Михайла призначили головою. З хати зробили склад. Та одної ночі прийшли партизани за пожитком. Порадили сказати, що бандити були, вікна побили, їжу забрали. Наступного ранку – звіт перед представники радянської влади. Один з них – той самий, що зґвалтував колись Дарусину маму – Матронку. Прийшли, а ніхто ж правди не скаже. Крім дитини, звичайно.
Цукерка – за правду.

“Матронка висіла на дровітні, зачеплена за бантину обмотаною круг шиї косою, з чорним, висолопленим з рота язиком, у білій – мережаній до Великодня – сорочці на голе тіло, майже торкаючись пальцями землі, а під нею була велика калюжа. Простоволоса, розплетена Даруся обома ручками трималася їй за голі і босі ноги, так що спершу дитину не могли відтягнути два чоловіки – Михайло і чоловік Марії-сусідки – Дмитро.
А потому, коли приїхав Дідушенко, іще двоє чоловіків не могли зняти Мотронку з бантини, аж поки Дідушенко не сказав відрізати їй косу...
Відтоді Даруся втратила голос.
А з часом у Черемошному її почали називати солодкою. Аж дотепер”.

Солодкою і “божевільною”. Бо коли ти людям не пояснюєш, як-чому-і-для-чого живеш-робиш-думаєш, коли вони не можуть хоч якимось чином заглянути до твого мозку, серця, спальні, туалету, коли ти робиш щось “не так”, “не за приписами” і нікому не пояснюєш, ти
дивачка
відлюдок
відьма
божевільна.
Бо чого вона в воді по коліна стоїть кожного тижня годинами? Чого вона стоїть часом напівзакопана в землю? Чого вона....? Чого вона....? “Бо дурна”.

А зрештою... всі ми трохи божевільні. І не тому, що Фройд поставив усім діагноз “аномалії та комплекси”. Боже-вільними ми стали, ще коли утікали, шпортаючись, із Раю. Божевілля як втрата святості. Звідси – генетичний неспокій на все життя. У когось більший, у когось менший.

Одвічна карма. Спокута.

“Солодка Даруся” – теж, як спокута. За мовчання. Наше. Бо ж звикли - історію перетворювати в “Story”. То було давно і неправда. Ну, може, правда, але давно. З одного боку, воно, може, й добре, хрясь – минулому по голові. Але як же із криком? Безмовним криком Дарусі? Криком, що і мене змушує ридати. Болем, що як людина, поки ти не відкриєш книги, “безмовно страждає”. І лише коли відкриєш – на тебе дивляться великі очі з червоними прожилками від плачу.
Кажуть, ФАТУМ. Кажуть, ДОЛЯ. І життя, кажуть, –це, по суті, трагедія (і щастя треба вистраждати), написана спеціально для нас, божевільних,
посиВІЛих,
одурілих,
втомлених.
І тільки одна тліє дорога надії.
Назад. До Раю.

Ольга Станчак