Коли тебе усе навколо ґвалтує, коли ти майже в п'ятому куті, просто ляж і розслабся. Не для того, щоб бути остаточно зґвалтованим, ні. А для того, щоб показати захеканому, навіженому, незрозумілому світові велику дулю.

Таку, яку показав ВІН з книги “Наївний. Супер” Ерленла Люе.

Може, я трохи перебільшила, може, світ його не так вже і “навіженив”, але дуля була точно. Точно був той період, коли ти прокидаєшся і не бачиш лісу крізь вікно (як, наприклад, у мене), не чуєш серенад пташиних. Чіткими та виразними є лише вікно, стеля, стіни, на яких написано: ЩОСЬ НЕ ТАК.

Напевно, одного дивного ранку те “ЩОСЬ НЕ ТАК” з'явилось і в хлопця, який вирішує змінити все. Він кидає університет, роботу, себе “колишнього”.

“...Потім подався своїм велосипедом назад до міста – розривати решту ниток, які пов'язували мене з минулим існуванням. Я обійшов усі часописи, куди час від часу приносив якісь статті, і сказав, що не писатиму нічого деякий час, а може, взагалі вже ніколи. Передзвонив фру Сорільсен і сказав, що не буду більше винаймати тієї її халупи. Анулював номер телфону й розірвав передплату на всі газети. Продав свої книги і старий телевізор”.

Хлопець починає гру в гру. Кладе перед собою свій мозок, це величезне плетиво доріг і закапелків, він кладе його перед тобою. І так по-дитячому, без надмірних філософувань, без надривних емоцій, без “наддорослої” ускладненості – він починає грати. Купує м'яч і ще одну іграшку, по якій можна гепати, доглядає за сусідським хлопчиком, згадує якісь уривки з дитинства про своїх дідуся та бабусю, брата, розповідає про свого поганого та хорошого друзів. І причому робить він це так наївно та безпосередньо, що його поведінка спочатку мене навіть дратувала. Ці його нічогонероблення та забавляння, просто-таки дика несерйозність, гра м'ячем, безкінечні складання списків, що його захоплювало в дитинстві, про що він багато знає, яких звірів він бачив, і таке інше... Я шукала поміж рядками його мозку якусь систему, бодай якусь впорядкованість (25 років чоловікові, а він вирішив попридурюватись). Лише потім до мене, ні, ні, навіть не дійшло, а доповзло, майже непомітно, вже на останніх сторінках, що це всього лише погамування нездорової дорослості. Це рятунок. Це Лікування. Це Пошук. Намагання врятувати себе через гру. Через зависання у просторі. Це крок поза дорослі аналізи-синтези-індукції-дедукції. Це як іти вздовж мокрого даху, і жити не від минулого до майбутнього, а від краплі до краплі, від доторку до доторку.

Книга настільки специфічна, що я навіть не можу передбачити, як вона тебе прочитає (Я завжди кажу, що це не ми читаємо книги, це книги читають нас).

Вона може тебе знудити довгою грою персонажа в наївність, безкінечними описами купівлі машини, гри в м'яч, вигулювання з мішечком собаки в Нью-Йорку.

Вона може тебе, ґвалтованого і репресованого життям, заспокоїти, розважити, вгамувати. Все-таки цікаво, як люди себе рятують та “очищають”.

Вона може тебе увігнати в ще більшу депресію, бо ти – не ВІН. І ти не можеш просто так взяти і все кинути. Ти не маєш часу і права на гру та наївність.

Але вона може ще одне. Вона може прокинути тебе одного ранку і змусити взятись за свою гру. За свій рятунок.

Ольга Станчак

Найкраща частина з тексту (якесь дівча написало йому вірша за 7 доларів):
Час
Замкнена
У пісочному годиннику твоїх обіймів,
Коли пісок сиплеться
Крізь тіло нашого кохання,
Я,
На мить стримана
Поза межами часу,
Огорнена ласкою твоїх почуттів,
Тішуся впевненістю,
Що коли повертатимусь на другий бік,
Мій лікоть торкнеться твого ліктя.
А пісок, що
Збігає нашим годинником додолу, -
З берега вічності
І ніколи не вичерпається.