Я не люблю трупів. Не люблю ляльок Барбі. Не люблю невдах.

Я не люблю книг, які є трупами, ляльками Барбі та невдахами.

Я кайфую від дихання, від справжності, від самодостатності, від відвертості. Від мільоносудинності, де може текти кров. Від незліченності нервів, які хапають усе навколо, аби дати тобі шанс усе збагнути.

Я кайфую від мозку Карін, його звивистих магістралей, які простують до мого мозку. Вони простують усі 317 сторінок – час роману “Поки ти заснеш” Лінн Ульман.

Ти можеш мені не вірити. Ти навіть можеш не вірити оповідачці роману Карін. Who knows , може вона з тебе стібається. Може, усі ці розповіді про свою родину, про вродливо-вразливо-непослідовно-самотню матусю Анні, яку лікар Морт Ендрю Престон позбавив обличчя. Він зробив його розпливчастим, як марева перед втратою свідомості. Жінка “з дивним розтопленим обличчям”.

Чи про тендітну сестру Лідію, вагітну, самотню, зраджену.

Чи про своїх коханців, яких вона зваблює, крок за кроком, наче збиває з груші яблука.

“Я одягнула червону сукню, підфарбувала червоним уста... Річ у тім, що я маю намір спокусити чоловіка. Це моя потаємна гра...йдеться зовсім не про кохання.... я навіть уявлення не маю, котрого з чоловіків, які простують до церкви, буду зваблювати... Його я ще не вибрала”.

Я й сама не знаю, чи вірити в усі ці відвертості, сповіді, вона дражнить мене скальпелем біля свого мозку. Ось, дивись, це чистісінька правда. Усе це реально до смерті. А потім тицяє дулю під носа, таку ж химерну, як її коханець, що перетворився на рибу. Як жовта гадюка, що вилазить із шиї їхньої сусідки.

“Карл прокинувся. Карл не був більше Карлом. Карл став макреллю. Карл став маленькою блакитно–зеленою рибкою, яка розпачливо тріпотілася поверх ковдри і волала що ти зі мною зробила що ти зі мою зробила. Я дивилася на нього. Я затулила рота рукою. У нього з'явилися світло-сині вибалушені очі, два великих і сім маленьких плавників”.

Та її дика фантазія, якась навіжена жага експерименту, вона збиває спантелику. Але вона і тішить. Бо ти розумієш, що Карін – кобіта без “комплексів”. І можливо, саме це дає їй шанс побачити і себе, і інших. Вона не навантажує себе фройдівськими мікросхемами людського несвідомого. Вона просто живе. Живе завдяки дико розвиненому чуттю до життя, отій її стоокій жіночій чуттєвості, що проникає у кожного, хто поруч. Вона живе мамою, сестрою, тіткою, бабусею, коханцями врешті-решт. Вона сама – як скальпель, напрочуд прониклива жінка. Окрім того, Карін має нахабство кепкувати із життя. Ба більше, навіть полювати на нього, а не навпаки, як це зазвичай буває. Ми утікаємо, нас наздоганяють. Може, тому Карін і не залишається самотньою. Вона не залишається зрадженою життям. Як її мама, як її сестра Лідія, як решта тих, хто біля тебе.

Ольга Станчак