|
Догрались...
Лариса Денисенко. Забавки з плоті
та крові:
Новела з десяти частин. - Львів: Кальварія,
2003. - 128с.
Мені завжди подобались блазні.
Вони мають величезну перевагу - право бавитись і право бути
відвертим. Право пародіювати самого короля і говорити те,
чого не скаже ніхто. Вони навіть мають право на забавки з
плоті та крові.
Як Ерік, наприклад, чи швидше Ерік-Еріка, такий собі двостатевий
герой книги Лариси Денисенко "Забавки з плоті та крові".
Якщо відверто, то навіть не здогадуюсь, що спонукувало авторку
зробити з чоловіка жінку і дозволити йому поблазнювати в цій
ролі. Фройд би сказав про приховані фантазії, мовляв, жінки
хочуть, щоб чоловіки хоч трохи побули жінками. Мовляв, чоловіки
хочуть побути жінками. Мовляв, всі ми кимось хочемо бути...
Але менше з ним, з тим Фройдом. Письменник, як і блазень,
- він теж має право...
Краще повернімось до наших "забавок". Сама книга
і справді схожа на таку собі літературну забавку, ніякого
тобі "напрягу" а-ля Джеймс Джойс, кайф від ненапруги.
Це щось схоже на твої щоденні-буденні думки. Думається вільно,
легко, думається, бо не може не думатись.
Так і книга. Нема подій як таких. Є дві голови. Два світи.
Два розвитки. Перша - голова Міри, сліпої дівчини. Друга -
голова Еріка, який вирішує трохи погратись із своєю статтю.
"Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в
колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову коротку
спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся
в шкіряний піджачок; мої замшеві черевики, глибокого чорного
кольору, ніжили мої втомливі ніжки, а довершувало цей ансамбль
кашпо насиченого бузкового кольору. Джулія Робертс (це така
відома американська акторка, до речі, вона заробляє до біса
грошви) в ролі повії з кінострічки "Красуня" виглядала
менш переконливо, ніж я".
Вони познайомились випадково. Міра часами співала на Андріївському
узвозі. Не заради грошей, а заради "соціалізації".
Сліпа ж усе-таки.
"Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла.
Нікуди не бігла, нерухома і майже така само велична, як церква,
вона стояла під дощем і співала. Дощ котився її обличчям,
гітарою, але вона мовби й не помічала цього. Я підійшов до
неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний
намір вкрасти у неї зароблені співом гроші. Я схопив його
за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча
вулиць. Дівчина продовжувала співати... ". Закінчується
ця зустріч тим, що співчутлива Міра бере до себе "бездомну"
Еріку (насправді ж Еріка).
Ці дві голови, жіноча і чоловіча (книга-бісексуал, інакше
і не назвеш) постійно думають вголос, такий собі діалог із
собою. Діалог голови, думки, а не рота, бо рот, язик - це
завжди фільтр. Діалог у собі - це, як правило, відвертість.
Якби люди раптом почали "бачити" всі думки своїх
чоловіків, дружин, коханок-коханців, сусідів, колег по роботі,
синів-дочок, усі, напевно, повмирали як не зі сорому, то просто
з шоку.
Словом, текст "забавок" нагадує "легкі"
рефлексії з приводу, уривки спогадів, історійки, про які хочеться
комусь (чи собі - вже вкотре) розказати. Наприклад, що мама
Еріка мала пунктик на Хемінгвеї:
"Стариган Хем був маминим Богом. Напевне, для мами він
був навіть більше ніж Бог. Я роблю такий висновок з того,
що Бога вона згадувала набагато рідше".
Або як Ерік закохався у викладачку латини:
"Коли терпець мій урвався, коли бажання мати Валерію
повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до жіночого туалету,
де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував
їй вступити зі мною в інтимний зв’язок. Вона дмухнула мені
в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть,
уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє)
і так само сказала мені латиною: "Чудове знання мови,
юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом.
А тепер пішов (тут була не латина, на жаль), щоб я тебе на
бачила, мале одоробло".
Таке враження, що усі герої нібито ненавмисне зробили в
своїх головах велике шкляне вікно. Така собі ситуація "за
шклом". Я знаю, що думає Міра про Еріка-Еріку, свою "дещо
волохату" подругу, яка віднедавна поселилась у них. Бідна
дівчина, їй немає де жити. Але вона така благородна. Я знаю,
що думає Ерік-Еріка про Міру, свою покровительницю, з якою
можна поділитись своїми страхами, попліткувати.
Що більше, я знаю їхні приховані страхи і бажання (думка
- а в мене вони є?). Мірі "кортить засунути в рот електричну
лампочку", Еріку - "встромити руку під рухому частину
ескалатора".
І вже забавка - не забавка, це просто тест на відвертість.
Текст як тест. Для Еріка - в кінці він таки вирішує "викрити"
свого жіночого блазня (адже плоть не проведеш, і Міру врешті-решт
починає тягнути до нього. Як і його до неї). Для мене - кожен
же з нас час від часу блазнює, навіть перед собою. І спробуй
потім щось довести.
"Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом?
Я не побачу жодного слова в твоєму паспорті".
Вона стоїть серед кімнати, розгублена, в розпачі, але нікуди
не йде. Я вже перебуваю на тій стадії, з якої немає вороття,
тому я починаю говорити до Міри: "Я роздягнувся, я абсолютно
голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки,
скільки тобі потрібно. Ти - доросла жінка, і все зрозумієш.
Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я
чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо
рук"... Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає
важко дихати. Мене то кидає в жар, то холод стискає мене в
своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися
ще з дитинства у ванній кімнаті, - мого німого, але слухняного
друга... "Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя.
Таке незручне", - несподівано каже Міра. Вона не припиняє
мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки..."
Словом, забавки переросли в "love story" з "happy
endом". "Ненапряжно", правда? Ерік повернувся
до свого чоловічого "Я", Міра - щаслива. Я - теж.
Ольга Станчак
|