Ця книга не така, як усі решта. Вона пахне людьми, їхніми життями, порухами, словами, жестами, поглядами. А найбільше вона пахне, ні, навіть не так, - найбільше вона просякнута казусами, курйозними трафунками, ідіотичними оказіями, смішними та не дуже (але водночас такими реальними) оповідками.

А ще, що незвичайно привабливо у ній – це люди, з їхнім інтимним, адже особистим, життям. Там є те, що усім кортить підгледіти у кожній людині, яка їх цікавить. Те, що не скажуть по телебаченні і не напишуть у газетах. Що розповідають лише дуже близьким і просто близьким людям за філіжанкою кави, у Карпатах біля ватри чи у сутінках біля німих фонтанів на площі Ринок.

У “Смарагдовому жмутку казусів” усі герої книги постають без масок, шаблонів і традиційних стереотипних уявлень про них. Вони відкривають свої “інші боки місяця” (за Покальчуком) і постають перед читачем первинно справжніми, без обгортки (ймовірного лукавства при написанні історії до уваги не беремо). Адже ніхто не знає тебе самого так, як знаєш ти. І ніхто не напише про тебе відвертіше і правдивіше, ніж ти сам.

Отож,

“Смарагдовий жмуток казусів”

ідіотичних

історичних

еротичних політичних

артистичних

соціальних

містичних

побутових

від вельми цікавих людей

Ідейником та упорядником цієї літературно-мистецької фіксації трапунків, що сталися з різними відомими людьми, виступив так само нетиповий і досі не помічений у літературі і видавничій справі, зате добре знаний у малярстві Юрко Кох. Він, мов дитину, виношував цю книгу упродовж дев'яти місяців, дбайливо упорядковуючи усю надіслану казуїстику (казустику і казусистику - ?), десятки разів терпляче вителефоновуючи нових героїв і вислуховуючи відмови окремих з них...

“Несерйозний проект серйозних людей чи навпаки?”

(слово Юркові Коху, який зумів зробити свою передмову не менш цікавою ніж сама книга)

... Власне від того осіннього надвечір'я, коли почалася “матеріалізація” ідеї, почалися й найнепередбачуваніші казуси, і тривали вони упродовж дев'яти місяців мого кураторства.

На початках планувалася участь заледве 20-30 учасників. Але сталося зовсім інакше.

Змінювалися адреси і телефони “розшукуваних осіб”, стиралася і безслідно зникала у всесвітній павутині електронна пошта, певна частина адресатів не давалася чути взагалі, плуталися між собою вже упорядковані в комп'ютері імена, біо- та фото-графії, ілюстрації “перестрибували” від Дереша до Дороша, від Татаренко до Титаренко, від Бондаренка до Бондаря, мандрували між В'ячеславом та Любомиром Медвідями, змінювалися гіпотетичні редактори, відмовлялись домовлені учасники, натомість погоджувалися відмовлені й виникали непрошені, і не було тому хаосу кінця...

Незважаючи на це, папка рукописів невпинно зростала. Десятки, а потім – сотні телефонних передзвонів, SMS 'ок, e - mail 'ів та повторних поштових відправлень надали моєму заняттю (на думку дружини й очевидців) яскраво вираженого відтінку маніакальності. Та й не дивно, бо до декого я “достукувався” навіть не з третього, а з п'ятого чи шостого разу.

Із львів'янами проблем не виникало, бо у нашому місті інформація про всіх і кожного висвітлюється впродовж однієї кави.

А от вирахувати місцезнаходження окремих “невловимих” киян, Харків'ян, нью-йоркців, торонтійців, белградців, Софійці, мінчан, довелося гейби “через ліве вухо”, тобто через гарварди-оксфорди-ірпені-фулбрайти-АУПи-гастролі-війни-переїзди тощо.

Так чи інакше, але на момент виходу у світ першого – смарагдового - “жмутку” казусів робочий архів проекту охоплює понад сто авторів, тексти котрих у своїй основній масі є вже впорядковані до коралового і бурштинового “жмутків”, що відрізнятимуться між собою не за якістю, а лише за кольором обкладинки.

Жодної спеціальної класифікації текстів тут не існує. Кожна з книг, які ось-ось дійдуть до читача, міститимуть добірки текстів щоразу нових авторів у послідовності за їхніми прізвищами від “А” до “Я”.

(Досі подивляю, яке диво не спонукало Бубабістів чи Лугосадівців реалізувати цю ідею ще на початку 90-х?)

“Як творилася книга казусів”

Знаковим для визначення долі книги стало те, що найпершим свій текст надіслав кінорежисер Юрій Іллєнко, уточнивши епістолярно: “Як Юрій Юрію маю Вам сказати, що не погодитись на Вашу пропозицію у мене немає можливості, бо все моє життя - то є нон стоп-серія вельми ідіотичних казусів...”

***

Не менш приємно, аніж згоду, Юркові Коху приємно було почути зважену і шляхетну відмову історика Ярослава Романовича Шашкевича?

•  Я довго думав над Вашою пропозицією до участі у книзі й дійшов висновку, що найбільшим казусом мого життя був я сам - для інших...

***

Вкрай чудернацьки розшукував упорядник “Жмутка казусів” Оксану Забужку, яка є дуже вже мандрівною особою. Кілька разів він передавав їй через різних людей запрошення, чекав місяцями, аж допоки сам не поспілкувався з письменницею, запросивши на додачу докинути свого жмутка до загального числа казусів.

***

Мобільний зв'язок із Світланою Поваляєвою упродовж весни-літа кілька разів переривався й налагоджувався знову. Виявилося, що Світлана “має мельодію” час від часу губити мобільний телефон.

***

Окрему категорію запрошуваних складали так звані “дуже зайняті” і “забудькуваті” особистості. Для прикладу, Іван Малкович при щомісячному телефонуванні Коха щиро, мов дитя, запитував:

•  То, Юрку, що я маю писати?

***

А один відомий драматичний актор надіслав добірку ... вишуканої інтимної лірики. На запитання Коха, чи пам'ятає він, до якої книги його було запрошено півроку тому, беззаперечно зізнався, що таки не пригадує...

***

Непередбачувана реакція на “контрольні” дзвінки упорядника наших казусів трапилася у Сергія Жадана і Василя Жданкіна. Як одного так і іншого, чомусь охоплював заливний істеричний сміх...

***

Але врешті решт, попри усі казуси-несприяння і дякуючи казусам-сприянням, книга таки була укладена. І тематично вийшла вона такою:

Вокзально-проїздна тема : Петро Мідянка, Олесь Доній, Георгі Господінов, Любко Петренко, Ірен Роздобудьмо, Сергій Жадан, Ярослав Павлюк, Тарас Прохасько, Олег Калич, Роман Чайка та багато інших.

До туалету читачів провадять: Марко Андрійчик, Тарас Антипович, Андрій Кокотюха, Андрій Дорош, Орест Друль...

Про травмований палець написали: Юрій Тарнавський та Олег Калич

Про ширіньку : Віктор Морозов та Петро Яценко.

Папір змушені були з'їсти : контррозвідник Георгій Бегляров та правозахисник, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович.

Глибинно “фобійнулись” у власних текстах : журналістка Оксана Горелик-Фростина, письменник Юрко Іздрик, мистецтвознавець Олег Сидор-Гібелинда ...

... Далі список тем і письменників, громадських діячів, журналістів та інших цікавих особистостей можна продовжувати безкінечно (ну, майже безкінечно). Але залишимо елемент таємниці. Адже про все, чого бракує тут, можна (і треба) прочитати у книзі.

Замість висновків.

- це книга, у якій кожен автор особисто відповідає за етику, естетику, тактику і стратегію власних висловлювань;

•  книга, в котрій, на вимогу окремих авторів, збережено правопис оригіналу;

•  книга, яку зовсім необов'язково читати від початку до кінця. З не меншою насолодою її можна читати від кінця до початку, вздовж і впоперек;

•  книга, котру можна читати, підбираючи до вподоби авторів не за їхньою фаховою приналежністю, а, скажімо, за мелодикою їхніх імен;

•  книга, яку можна не читати взагалі, але натомість задовольнятися розгляданням ілюстрації або вдивлянням в обличчя авторів;

•  книга, яку можна використовувати:

як довідник для істориків літератури і мистецтва;

як методичку для психологів та психіатрів;

як посібник для соціологів та політологів;

як хрестоматію пліток для усіх каст населення, що чи не найсуттєвіше;

•  книга, котру (якщо бути докінечно відвертим), ну ніяк не можна не читати.

Оксана КЕРИК