Як би там не було, а відомий усім понеділок для Львова минув байдуже. Мо’, йому навіть було весело дивитися на всіх охочих всістися на його блискучих тротуарах, на фігурне катання авто.

Той клятий понеділок точно надовго запам’ятають тих 200 бідолах, які мусили йти, повзти, шкутильгати (кому як пощастило) до травматологій. Той клятий понеділок запам’ятають, правда, не так на довго, ті, хто не падав. А тільки посковзнувся, замахав руками, як млин, але героїчно встояв проти спокуси потішити мимовільних глядачів. Ще хтось до справжньої весни під ногами згадає одного з тих 200 (чи просто когось із сидячих або лежачих), і стане людині тепліше на душі від тихого злорадства.

Природа понеділок навряд чи згадає. У неї таких понеділків по саму зав’язку (нам і не снилося). Вона розважалася по-своєму. І встигала куди швидше за двірників. Коли вуличні служби тільки вийшли на місце своєї роботи з возиками, санчатами, одним словом, купами піску, невеликий залишок зимоньки-зими чхати хотів на їхні плани і топив ковзанку, заливаючи пісок, двірників, лежачих і сидячих невдах каламутним болотом.

Так і не знаю, хто виграв від пісочку? В той самий клятий понеділок увечері люди з роботи йшли додому, те що називається, по котики в калабанях, а вдома мили взуття від жовтих крупинок.

Весна вже була у Львові.
Заходила на декілька годин, порозважалася, але передумала лишатися.
За тиждень зима сказала “доброго дня, ви не чекали – я приперлась”.
Хтось, сидячи в пародії на сніг, згадає змову пір року (чи це був просто переділ території?) якимось словом, порахує зірочки навколо струснутої голови, глипне в боки, чи ніхто не помітив вимушеного відпочинку, схопиться скоренько на ноги і втече з місця пригоди, щоб не бачити ні співчуття, ні радості чужої.

Так всюди – у Львові, не у Львові – люди завжди боялися стати загальним посміховиськом, наочним прикладом, підтвердженням правила і взагалі бажають в такі миті залишитися самотніми (якщо дозволяє стан здоров’я після падіння).

Львів зсамотнів на цей час. Містом забули тішитися навіть туристи. Трошки тільки тішилися.
Львів вмивався, поки сніг сходив з голів його пам’ятників. Поки ніхто не має часу заглядати догори, бо під ногами біда, а до задертого рота може накапати змитий голубиний послід, місто прихорошувалося до сухої весни, літа і так далі.

Красу закрили парасолі. Починається їхній сезон, проте Львів це не лякає.
Місто не програє від відсутності уваги, мовчки буде собі чекати на сонце, яке висвітлить його сірість у щось визначене.
Ти зважаєш на те, що робиться в неї під ногами. Просто так зважає. Думка навіть не спаде про те, а може, вгорі щось собі тихо міняється, може, хтось щось нове на стіні навпроти написав, може, у скульптури під балконом рука відвалилася, пам’ятник Шевченку не темно-коричневий, кицька сусідська зникла насправді під снігом і льодом, колеса машини обкладені кучугурами, як “башмаками”, чайка від оперного вже відплила. І т. п.

Якщо ти не фанат, то навряд побачиш різницю між Львовом та іншим містом України і не тільки України.
Проте, слово даю, щось в оголеності пізньої зими – ранньої весни таки є.
Архітектура не ховається за зеленню дерев, сніг не приховує ні краси, ні старості (хочеш, трактуй як старожитність) скульптури.
Зрештою, око милується голісіньким задумом митця.

Львів такий, яким його бачили творці, коли уявляли своє творіння в естетичній дії.

Хай удень твоя фотоувага почувається трохи обмеженою у виборі кольору, але увечері знайти жовтогарячий Львів не тяжко. Світло авто, рідкісні (але все ж) ліхтарі мають одну дуже хорошу здатність: вони роблять прекрасним небезпечне тло.

Обмерзлі дерева, глянцевий брук і застигле століття, а то й більше, як століття, у бароковій фігурі – пріоритет льодовикового періоду.

Поспішай, може, ще встигнеш зловити миттєвість лютого-2004.

Лена Третяченко