Хто його зна, як можна пояснити всілякі звинувачення на адресу всіляких високопоставлених, що ми йдемо до Європи, а не видно результату походу. Чи то своєрідне вмивання рук, мовляв, ми прийдемо, а там нас всі вже прямо зачекалися, дадуть нам готову торбу з їдлом, шматтям, роботу на додачу запропонують і відправлять на курорт поновити сили. Ми тим часом, по дорозі в Європу, живемо життям, до якого звикли, ходимо на базар у робочий час, викручуємо в під’їздах лампочки до власного туалету, витрушуємо доріжки з балкона сусідам на випрану постіль, тролейбусний квиточок викидаємо біля смітника (тільки не всередину), плюємо в ліфті, витираємо взуття від болота до сусідського килимка, вигулюємо собаку перед домом, сваримось з продавцями, регулярно запізнюємося на роботу, беремо лікарняний, щоб зробити вдома генеральне прибирання, святкуємо дні народження під час обідньої перерви і не вкладаємося у визначений час, перетинаємо вулицю в недозволених місцях або в недозволений час (на червоне), ходимо по газонах, відчиняємо двері ногами, товчемо за відсутності зв’язку по телефонах автоматах, не читаємо книг (а відтак не ходимо в бібліотеки), напиваємося з приводу чи без приводу, лаємося для зв’язку слів у реченні,..

продовжувати? Якщо впізнали себе бодай в одному з речень – не сподівайтеся на звання європейця.
Хай йому грець, невже думаєте, що як тільки ми станемо на поріг довгожданої Європи, у нас відразу зникне бажання ходити на базар у робочий час, у туалеті перестане перегорати лампочка, сусіди самі нам витріпають доріжки, в обов’язки кондуктора входитиме викидання квиточків пасажирів, ліфт буде покритий спеціальним само-очищувальним матеріалом...
Зрозуміло, є купа моментів, які від львів’ян конкретно не залежать, а є, як хтось там скаже, у компетенції влади. Попри те, що Львів вважають одним з найбагатших міст (у західній Україні це точно), зарплата все одно ще європейської планки не досягла.
Пощастило – це 300 доларів за місяць. А чого це я маю заробляти за свої старання удесятеро менше, ніж німці у Східній Німеччині? (мо’, того я й запізнююсь, хворію або взагалі не з’являюсь).
Від львів’ян також не залежить водопостачання. Отут, владо, вибачай: ти ні до чого. Ти змушуєш викручуватися, ліпити громіздкі баки попід стелю, щоб бодай цівочка текла з крану цілий день. Львів стоїть на воді. Парадокс. Підземна Венеція. Хай їй грець.

Те саме можна закинути ЖЕКам-різникам. Система утримання житлового фонду не виправдовує себе. Порівняймо з тим, що європейське утримання коштує куди дорожче, ніж у нас. Відповідно воно і виглядає. Проте, не все покладається на двірника (по-нашому), бо чистота починається з чистого ставлення до чиєїсь роботи; хто сказав, що втрапивши в Європу, ми почнемо шанувати чистоту? – чистота починається з культури, якої у нас не передбачається ще довго: має прийти генерація з новим баченням України, зацікавлена у процвітанні свого міста, добробуті своїх сусідів, і, як для Львова спеціально, – чистоті внутрішнього двора.

Безкультур’я породжує безкультур’я. Культура може породжувати культуру. Це як обслуговування в магазині: якщо продавець наперед каже “я їх усіх ненавиджу” (про покупців), то як не усміхайся до нього чи неї, як не дякуй; можеш навіть піти в інший магазин з гордим “знайте, ви втрачаєте клієнта” – але там тебе чекає те ж саме, і ніхто нічого в результаті не втрачає. Крім тебе. Ти можеш втратити культуру.

Львів’яни, як і решта українців, до пуття не втямили, у чому ж полягає поняття європейськості. Зголоднілий натовп накинувся на уявні євростандарти і почав підганяти чи то своє все ще “совдепівське” життя до них, чи то їх до життя. Не потрафивши прибирати за собою в під’їзді, мешканці потрафили повставляти євровікна – воістину підміна понять, перекособочене сприйняття краси і користі. Досконалої вроди грек здивовано дивиться на білосніжне металопластикове віконце – воно перебирає на себе левовий шмат уваги перехожих. Хто ж важливіший, дідько забирай, – грек чи ця пародія на Європу? Доцільність, панове, перш за все. Хай дерево не гасить шуму настільки ж добре, як пластик, але в історичному центрі міста – це вияв Європи, яку ми шукаємо вдень з вогнем.

На завершення розмови з тими, першими, – Європа не рятівний круг, або якщо навіть так, то до нього бодай трохи треба ще доплисти (поставити перед собою список “не”(дивися другий абзац) і не зважати на тих, хто не доганяє прогресивної – читай, європейської – течії). Нікому нічого не треба. – Тобі треба, мені треба – нас вже двоє. Ми можемо чекати на європеїзацію себе 10 років, мо’ й більше, якщо постійно озиратимемося на хлопця поруч. А можемо досягти результату за набагато коротший термін. За озирання тільки на себе.

Стосовно тих, других... ну що тут скажеш. Мінус нам у тому, що ми не зуміли нормально представитися (на Євробаченні, наприклад, пісня українською не звучала, українські посольства забувають про виставки, концерти, українські книги не виходять на іноземний ринок і т. д.). Мінус світу у тому, що не навчилися читати географічні карти. Незнання українських традицій і тому подібних речей виправдане, але незнання того, що Україна намальована іншим кольором, ніж Росія, звиняйте...
Лена Третяченко