|
Хто його зна, як можна пояснити всілякі
звинувачення на адресу всіляких високопоставлених, що ми
йдемо до Європи, а не видно результату походу. Чи то своєрідне
вмивання рук, мовляв, ми прийдемо, а там нас всі вже прямо
зачекалися, дадуть нам готову торбу з їдлом, шматтям, роботу
на додачу запропонують і відправлять на курорт поновити
сили. Ми тим часом, по дорозі в Європу, живемо життям, до
якого звикли, ходимо на базар у робочий час, викручуємо
в під’їздах лампочки до власного туалету, витрушуємо доріжки
з балкона сусідам на випрану постіль, тролейбусний квиточок
викидаємо біля смітника (тільки не всередину), плюємо в
ліфті, витираємо взуття від болота до сусідського килимка,
вигулюємо собаку перед домом, сваримось з продавцями, регулярно
запізнюємося на роботу, беремо лікарняний, щоб зробити вдома
генеральне прибирання, святкуємо дні народження під час
обідньої перерви і не вкладаємося у визначений час, перетинаємо
вулицю в недозволених місцях або в недозволений час (на
червоне), ходимо по газонах, відчиняємо двері ногами, товчемо
за відсутності зв’язку по телефонах автоматах, не читаємо
книг (а відтак не ходимо в бібліотеки), напиваємося з приводу
чи без приводу, лаємося для зв’язку слів у реченні,..
продовжувати? Якщо впізнали себе бодай
в одному з речень – не сподівайтеся на звання європейця.
Хай йому грець, невже думаєте, що як тільки ми станемо на
поріг довгожданої Європи, у нас відразу зникне бажання ходити
на базар у робочий час, у туалеті перестане перегорати лампочка,
сусіди самі нам витріпають доріжки, в обов’язки кондуктора
входитиме викидання квиточків пасажирів, ліфт буде покритий
спеціальним само-очищувальним матеріалом...
Зрозуміло, є купа моментів, які від львів’ян конкретно не
залежать, а є, як хтось там скаже, у компетенції влади.
Попри те, що Львів вважають одним з найбагатших міст (у
західній Україні це точно), зарплата все одно ще європейської
планки не досягла.
Пощастило – це 300 доларів за місяць. А чого це я маю заробляти
за свої старання удесятеро менше, ніж німці у Східній Німеччині?
(мо’, того я й запізнююсь, хворію або взагалі не з’являюсь).
Від львів’ян також не залежить водопостачання. Отут, владо,
вибачай: ти ні до чого. Ти змушуєш викручуватися, ліпити
громіздкі баки попід стелю, щоб бодай цівочка текла з крану
цілий день. Львів стоїть на воді. Парадокс. Підземна Венеція.
Хай їй грець.
Те саме можна закинути ЖЕКам-різникам.
Система утримання житлового фонду не виправдовує себе. Порівняймо
з тим, що європейське утримання коштує куди дорожче, ніж
у нас. Відповідно воно і виглядає. Проте, не все покладається
на двірника (по-нашому), бо чистота починається з чистого
ставлення до чиєїсь роботи; хто сказав, що втрапивши в Європу,
ми почнемо шанувати чистоту? – чистота починається з культури,
якої у нас не передбачається ще довго: має прийти генерація
з новим баченням України, зацікавлена у процвітанні свого
міста, добробуті своїх сусідів, і, як для Львова спеціально,
– чистоті внутрішнього двора.
Безкультур’я породжує безкультур’я. Культура
може породжувати культуру. Це як обслуговування в магазині:
якщо продавець наперед каже “я їх усіх ненавиджу” (про покупців),
то як не усміхайся до нього чи неї, як не дякуй; можеш навіть
піти в інший магазин з гордим “знайте, ви втрачаєте клієнта”
– але там тебе чекає те ж саме, і ніхто нічого в результаті
не втрачає. Крім тебе. Ти можеш втратити культуру.
Львів’яни, як і решта українців, до пуття
не втямили, у чому ж полягає поняття європейськості. Зголоднілий
натовп накинувся на уявні євростандарти і почав підганяти
чи то своє все ще “совдепівське” життя до них, чи то їх
до життя. Не потрафивши прибирати за собою в під’їзді, мешканці
потрафили повставляти євровікна – воістину підміна понять,
перекособочене сприйняття краси і користі. Досконалої вроди
грек здивовано дивиться на білосніжне металопластикове віконце
– воно перебирає на себе левовий шмат уваги перехожих. Хто
ж важливіший, дідько забирай, – грек чи ця пародія на Європу?
Доцільність, панове, перш за все. Хай дерево не гасить шуму
настільки ж добре, як пластик, але в історичному центрі
міста – це вияв Європи, яку ми шукаємо вдень з вогнем.
На завершення розмови з тими, першими,
– Європа не рятівний круг, або якщо навіть так, то до нього
бодай трохи треба ще доплисти (поставити перед собою список
“не”(дивися другий абзац) і не зважати на тих, хто не доганяє
прогресивної – читай, європейської – течії). Нікому нічого
не треба. – Тобі треба, мені треба – нас вже двоє. Ми можемо
чекати на європеїзацію себе 10 років, мо’ й більше, якщо
постійно озиратимемося на хлопця поруч. А можемо досягти
результату за набагато коротший термін. За озирання тільки
на себе.
Стосовно тих, других... ну що тут скажеш.
Мінус нам у тому, що ми не зуміли нормально представитися
(на Євробаченні, наприклад, пісня українською не звучала,
українські посольства забувають про виставки, концерти,
українські книги не виходять на іноземний ринок і т. д.).
Мінус світу у тому, що не навчилися читати географічні карти.
Незнання українських традицій і тому подібних речей виправдане,
але незнання того, що Україна намальована іншим кольором,
ніж Росія, звиняйте...
Лена Третяченко
|