У листопаді Львів втрачає природу. На лавочці у парку не посидиш, листочків на закладки до книжки не назбираєш, під кривою липою не сфотографуєшся. Місто втрачає природу, бо вона втрачає барви. Напевно, це “трагедія” всіх міст, які з волі географічних поясів час від часу переживають поняття осені (а ще конкретніше, листопада). І тут, мабуть, хтось чекає одоподібного пафосного твердження про те, що львівський листопад особливий. Даремно. Суть останнього передзимового місяця така ж, як і в Сумах, Херсоні чи Івано-Франківську. Суть так ж холодна і мокра. Може, листопад у Львові і затримується трохи довше, ніж, скажімо, у Тернополі чи Хмельницькому (бо це чи не найзимніші обласні центри в Україні), але як і деінде приходить, бере, що йому належить і йде геть. Залишаючи на розсуд грудневі голі стіни і голі фігури барокових греків.

І тут скажемо стоп. Залишимо повністю у попередніх абзацах принади природи і візьмемося за Львів. Отже,..
листопад. Львів набув повністю того кольору. Що і його архітектура. Кольору калюжі. Це брудно-сірий з невеликим украпленням коричневого. Бруківка слизько виблискує під тонюсінькою вологістю, асфальт стає так званим мокрим асфальтом. І перше, і друге поширюються своєю барвою навколо і непомітно починають дертися вертикально догори. Згодом похило обриваються, врізаючись у сіре небо, яке ось-ось розплачеться.

На проблеми неба ніхто не зверне уваги. Його жаліли (або нарікали на нього) ще до жовтня. Намагаючись нібито зрозуміти, що з ним трапилось. У листопаді змирилися: осінь вже точно прийшла. І вже навіть хоче закінчуватися.
У цю мить, коли з дерев зривається ледве чи не передостанній листочок, місто задовольняється своєю мовчазно-спокійною красою. У цьому його самодостатність і самонаповненість. Воно легесенько обходиться без метушні.
Десь там у вересні-ще-теплому-жовтні залишився Форум книговидавців, який запросто проіснував своїх три дні просто неба. І хоча за книгою без парасольки мало хто ішов, але всі ще сподівалися на літо.

За Форумом забувається і вуличний театр, де глядач ще погоджувався мерзнути біля металевого турнікету, аби послухати поляків чи ірландців і тільки опісля піти або до каварні, або додому з метою чи там, чи там напитися тієї ж гарячої кави.
Десь за вуличним театром вже забувається потроху Фестиваль світового кіно, який хоч-не-хоч, а таки перебрався під дах. Глядач з вулиці теж утік, шукаючи мистецтва у теплі.

Думка про близьку зиму вже добряче змерзла і взялася бурульками. І той її власник, що якийсь час ще жалкував за вуличними витівками культури й освіти, закутує шию теплим шарфиком, тягне на себе пуховик і виходить на вулицю, щоб укотре нагадати собі фігури жінок, які тримають його балкон.

Жінки тримають його балкон уже добрих сто років, проте особливої атракційності їм надає оцей холод і сірість, які поглинають все решта, що в інші пори року відбирає частину уваги. У листопаді вже точно стає зрозуміло, що 1900 рік місто пережило. Залишило щось на згадку, чхнуло від пороху, що вкриває всі його фасади, і почало чіпляти на себе атрибутику кожної наступної епохи. Будинки вже не такі привабливі й ошатні, а швидше схожі на поважну пані, у якої колишнім залишився тільки голос і недоладна перука віддалено нагадує локони юності. Маючи яскраву (а може, і барвисту) уяву ще так-сяк нафантазуємо, що Коперніка, 32 – жовтий будинок, Городоцька, 44 – зелений. Але Огієнка, 9 – таки сірий.

Проте кольористика, напевно, нас турбує чи не найменше. Ми вже давно звикли до відсутності зміни або до зміни без нашої на неї згоди.

У Львів закохуються, бо тут ще є дерев’яні сходи у під’їздах, гвинтові сходові клітки, дзеренчання трамваю на площі Ринок, фігури прекрасних людей між сусідніми балконами, височезні стелі, грубки у кімнатах, австрійська бруківка, античні обличчя на стінах будинку по вул. Курбаса, зрізані кути будинків, написи латиною на університеті ім. Франка і залізничній лікарні, музи на Оперному, вернісаж за театром ім. Заньковецької, бібліотека ім. Стефаника.

У все це можна закохатися, якщо не бачити, як воно постійно втрачається, як фігури кришаться, бруківка нерівно стирчить, сходи стесуються, стіни руйнуються, латина забувається, на вернісажі купа барахла, балкони падають, трамваї та рукописи горять.

Зважаючи на це, треба якнайшвидше встигнути полюбити Львів, бо наступного дня його можна вже трохи не впізнати.
Лена Третяченко.