У Львові, як для гомо сапієнс, легше від тої думки, що ти матимеш щось смачненьке для свого сапієнс мозку. Спершу ти тільки звикаєш до того, що книгарні існують. Помаленьку вчишся не так пильно зирити за потрібним на вуличних розкладках чи у підземних переходах. Звикаєш до думки, що розкладки власне існують для сонників, кулінарних рецептів, перукарських хитрощів і багато чого цікавого і нібито потрібного, проте без чого ти прекрасно обходився усеньке дольвівське (хоч і необов’язково) життя. Розумієш, що сонник не конче купляти, щоб взнати, що означає якась там слаба (від хвора) нісенітниця. Рецепти завжди дасть мама чи свекруха. Одним словом, на вулиці скоро куплятимеш листівки і газети/журнали. За чимось товстішим рано чи пізно все одно вирушиш до книгарні. І тому, ласкаво просимо.

Основа книжкових магазинів – на проспекті Шевченка. Їх розділяють на ті, що “на проспекті” і ті, що НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка). Піти тільки в одну – такого не буває. Мінімум книгарень на один захід – дві (якщо, звичайно, не йдеться про цілеспрямований похід за конкретною книгою за відсутності вільного часу).

Продавці переважно у своїй роботі шарять, довго чекати майже не доводиться. Але коли спитати, по який бік прилавка хотіла б я стояти, мені подобається роль покупця. Продавець, як снайпер: спокійний, незалежно від того, хто є його клієнтом. Найбільше я люблю, коли відвідувачі сповна використовують обов’язок продавця стосовно демонстрації наявної літератури на задану тему. А що у вас є з галузі фінансів? А що у вас є по техніці народної вишивки? І ще покажіть мені які у вас є підручники з математики? Ні-ні, дякую, я цього всього брати не буду.

Або: покажіть мені, будь ласка, он той політичний словник. А покажіть ще “Обмін розумів” Шеклі. А он там у вас що, УСЕ? Ага.... а переможці “Коронації слова”? Скільки коштує “Репетитор” Хоми? Добре, дякую. Іншим разом.

Практика показує, що хто багато питає, той нічого не бере. А хто, навпаки, не забирає багато часу у продавця, напевно і є клієнтом. Чи є у вас те-то і те-то; скільки це коштує? Візьміть, будь ласка; до побачення.

Львівські книгарні одна від одної відрізняються тим, що в кожній є частина літератури, яка в іншій не повторюється. У вас є книги видавництва Penguin? – Ні, це по-сусідству. Ще у львівських книгарнях література буває погрупована за видавництвами. Це полегшує пошуки.
За що ще можна любити книжкові, так це за їхній запах. Чорт його знає чого, але книжку приємніше шукати у цьому поліграфічному запаху. Багато хто ритуал купівлі новенької книженції закінчує відкриванням її приблизно посередині і вловлюванням запаху свіжини. Це вже перевага перед бібліотекою.

Перед вуличними розкладками скільки не нюхай: у що станеш – тим і смердітиме. Розкладки до того ж не пропонують нормальної літератури. Тут хіба що всюдисущі “100 найбільших катастроф”. У різних значеннях слова. Це зібрання найбільших катастроф книгодрукування. Що тішить – не українського, а російського. Наші книжки (чи видавці) розкладок встидаються. Наші люблять тепленькі полички магазинів. Магазинні та розкладкові книги одні одним не рівня. Кишенькові романи – не клієнти магазинів. Хоча різне трапляється. Камасутра і решта барахла, на яке всі заглядають здалеку, але ніколи не просять показати зблизька, теж лежить у підземних переходах і на вулицях, дбайливо загорнута у кульочки ще радянського
виробництва.
Від книгарні легко стати залежним інтелектуально. Не кажу про фанатів цієї справи, які з голоду помруть, а книжку куплять, а про звичайних людей. Коли довгий час не штовхаєш поперед себе дверей НТШ, з’являється відчуття, що без тебе вже все смачне з’їли (у значенні розкупили). Хай навіть тобі того триста років не треба, але ж ти не бачив новинки. Одна думка, що НТШ чи “на проспекті” канули у твоє забуття, змушує соромитися виправдань відсутністю часу. Не знаю, чи це просто я потрапила у таке коло знайомих, але ходити у книгарню (і, головне, читати) – класно.
Коли вперше заходиш у львівську книгарню, то довго роздивляєшся з роззявленим ротом, тебе шокує багатство вибору – і все-таки нічого не купуєш, бо ніби й не треба. Проте щось запам’ятовуєш, ставиш собі за мету придбати. Приходиш вдруге, втретє. А якщо ти не львів’янин, купуєш, щоб колись сказати комусь: я це купив у Львові.

Лена Третяченко