Квартира у центрі. Не заздри наперед. Я теж сама собі заздрила спочатку. Вже через два дні, коли пройшла слинява радість, навіяна самою назвою міста, я догнала, як мені тут ще доведеться нахлебтатися. Ще на вокзалі не зрозуміла, чого це тітонька, яка мене зустрічала, казала не хвилюватися, типу, до всього людина звикає. Чи то вона думала, що я Львів уже знаю, чи що? Але чого не заперечиш, то це гордості, з якою вона висловлювала своє співчуття: страждання у Львові особливі, їх треба приймати як нагороду. Чого гнити у влаштованому побутово іншому місті України, якщо можна достойно прийняти матеріальну влаштованість Львова. Коротше, читай далі і все зрозумієш сама.
Квартира, як я вже тепер знаю, дійсно непогана. До роботи недалеко. Десять хвилин ходу. Не трачуся на транспорт, який далеко не з найдешевших в Україні. Якщо у нас маршрутка 50 коп., то тут 80 (по місту). Трамвай, тролейбус – 50 з рила проти наших 40. Якби треба було добиратися, я б не натішилася зарплатою. Від неї лишалася би закручена дуля. Усе решта не сильно відрізняється. Їсти можна за ті самі гроші, що і в нас. Одне, чого не розумію, це якого дідька я плачу за воду? Кажу колись сусідці: у нас дома вода цілодобово була. Вона не догнала, як це цілодобово вода. Я вже не кажу про гарячу воду цілодобово. У центрі гаряча йде тільки через колонку. Яка не включається, коли нема напору. Це не в нас, щоб напір завжди був (ну, майже завжди). Мій третій поверх взагалі вважається недосяжною (для води) висотою. У Львові цілодобовими бувають тільки магазини. Перед ранковим душем бігати в парку не треба: набігаєшся з ванни в кухню, коли мінятиметься напір.

До речі, про парк. Ходила я там. Бігати не вдалося. Проблема така ж, як у нас: пси, туди їх. Але ж наших я вже вивчила, по іменах вже всіх знала. Це справа тонка. Не буду я кричати: гей, ти, пітбуль без намордника, фу тобі.
Коротше, походила я по парку і на тому моя пробіжка закінчилася. Нічого, Рим, кажуть, теж не за один день звели. Все одно людина за собаку довше живе. Колись же той пітбуль здохне. Краще буде доходити до стадіону, а на ньому вже круги мотати. Правда, він далі ніж парк знаходиться, але чого не зробиш для здоров’я.
Ти би взагалі вмерла від щастя, якби побачила ранковий чи вечірній парк. Не парк культури і відпочинку, а собача виставка, щоб мене пофарбували. Тільки встигай питати у власників, що за породи в них. Не забувай при цьому захищати життєво важливі органи від безнамордної голоти.

Те, що “оперний” стоїть в центрі міста, ти вже знаєш. Навіть як не знаєш, то точно здогадуєшся. А те, що недалеко від оперного стоїть ще одне “достояніє” архітектури – тюрма, навряд чи чула від когось. Точніше, це навіть не тюрма. Колись це була тюрма. Ще й на околиці, напевно; уявити собі, як розповзлося місто. Хто ж би будував тюрму в центрі (хіба у Львові?). Тепер тут СІЗО. Гарна настрашка стоїть (400 років намагається когось злякати, а пані Марія – сусідка – все одно кожен день про нових маніяків розказує). Чим тюрма відрізняється від звичайних будинків – це відсутністю балконів і непрозорим склом у вікнах. Вікна брудно-оранжевого кольору.
Казала ти мені обов’язково зайти в церкву Юра. Заходила. Золота повно. Зовні явно краще. Пам’ятаєш, до приїзду Папи її буцімто реставрували? Вгорі риштовання так і лишили, реставратори такі-то. Повірили тому, хто вважає, що Папа вище першого поверху не бачить. У Києві так само було: будинок навпроти Папської резиденції пофарбували тільки до другого. Але бачила б ти митрополичі палати... на їхньому тлі не гріх клацнутися.
От де би ти точно виклацала всю плівку, то це навколо костьолу. Наскільки я далека від архітектури, але і різним тваринам очевидно, що кращого в Україні знайти дзуськи. Щоб тобі довго крутило від заздрості, надішлю фото. Я і костьол; я і каплиця Боїмів (зачинена, правда). І ще пошукаю каплицю Кампіанів.
Найкласніше поки що проводжу час після роботи. Броджу вулицями, розглядаюсь. Хто його знає, скільки часу я тут проведу. Вулиці ще плутаю; особливо провулки всякі там. Не сильно зріжеш дорогу, як у нас. Ніколи не знаєш, чи це тупик, чи внутрішній двір (навалом їх тут), чи таки бічна. У Львові вулиці за крутим європейським стандартом будували: щоб поліції (кінній, здається) легше було злочинців ловити. По-моєму, цей європейський стандарт віце-верса полегшив гадам роботу. Центральні квартали – ховайся, не хочу.

Пам’ятаєш, як ми дивувалися, що твоя знайома говорить “ховати дітей”? Я вже перестаю дивуватися. У Львові дітей не виховують, а ховають. Точніше не скажеш. Ховати дітей тут є де, а виховувати нема. Ну, не існує такого поняття як дитячий майданчик. Хочеш погуляти в більш-менш чистому місці – вйо в парк (знаєш, у їхніх парках чогось дуже мало трави). У дворі максимум одне дерево може рости. І на тому дякую. Львівські діти ростуть на асфальті, бруківці, плитах. У футбол грають на спільних балконах, воротами служать мої двері. Взагалі, улюблена гра – козаки-розбійники. Дідька ти того розбійника знайдеш у заковулках.

Ще одним недоліком моєї квартири є бар просто неба навпроти. Нє, щоб музику включати, коли мене дома нема. Це ж треба дочекатися найсолодшого сну в третій ночі і завити про якусь там тополю. То как зверь оно завоет, то заплачет как дитя, чесне слово. Потім лежиш і думаєш з горя про музику: Боже збав низькі частоти (у прямому і переносному значенні); про співака: а щоб ти вдавився своїм мікрофоном (у прямому значенні); про себе: Господи, та засни вже (сама здогадайся в якому). О п’ятій ранку ти вже стоїш коло вікна і дивишся, як із проклятущого бару виходять п’яні морди, через яких ти не спав цілу ніч. Через яких той клятий бар взагалі стоїть під твоїми вікнами. Франко, до речі, мав рацію в “Перехресних стежках”, що Львів дуже акустичне місто: чхнеш в одному кінці – чути в іншому. Навіть при тому, що вікна у квартирі виходять у протилежні боки, треба трохи часу, щоб навчитися визначати, з якого боку звук.
Що мене дивує у Львові, це факт, що до його краси звикаєш. Спочатку, як одержимий, ходиш вулицями із задертою догори головою (по цьому знати, що ти не тутешній), а потім вже йдеш спокійно попри все, що завгодно. Не звертаєш уваги ні на прекрасне, ні на огидне (чого тут теж не бракує). Напевно, через те, що у Львові ці протилежності йдуть вкупі, людина скоріше стає байдужою. Коли живеш у посередності, чутливіше реагуєш на крайнощі. Тому Львів десь трохи нагадує тюрму, про яку я тобі казала. Здається, архітектурно, а все одно тюрма; толку з того, що стіни гарні.
Можливо до скорої зустрічі,
Лена.