виходить, що львів’янин взагалі не доганяє різниці між польською, українською і російською. Це притому, що він не переносить москалів і каже, що їхня мова прижитися може не інакше, як тільки біля недорослої сосни в тундрі. Причому пояснить він це приблизно так: “та хто тут вобще буде по-вашому розмовляти, вар’яти якісь”.

Перші тижні у Львові я провела у тяжких намаганнях в’їхати, що у мене просять і як мене звуть на ім’я. Оленко, включи світло, включатель за креденсом. Вдома я ніколи не була Оленкою, а Лєночкою чи Леною. Те, що включи і включатель - то це нас єднає. А жаль. Але те, що ці самі включателі бувають за креденсами, я не знала. Довго я шукала той клятий креденс.

Схожа плутанина і з займенниками. Коли мене перший раз запитали, чи я їду того тижня додому, я не знала, як пояснити, що того тижня я додому вже їздила. Це ж у мене той це цей, а тамтой це той. Вловив?

Вже казала тобі, що Львів - місто контрастів. Лексики це теж стосується: тут або, йолкі, некультурні люди, або культурні про людське око. Дідько з ними, некультурними. Скажу про решту. Серед них, знаєш, є навіть непогані. Навіть розумні. Але, коли вони не в колі собі подібних, між словами у них трапляються паузи з елементами одноразової гикавки на місці передбаченого щоденним вжитком матюка.

В культурному середовищі, бодай навіть просто про людське око культурному, табу поширюється і на такі улюблені багатьма вислови: ні чорта собі, на дідька воно мені, шоб я здохла і всі варіанти слова клятий.

У Львові слова взагалі або виживають, або приживаються. Або консервуються, або запозичуються. Наприклад, Львів чи не останнє місто в Україні, де серед молоді ще вживається слово привіт. Покинувши межі Тернополя, коли я вперше рушила на культурний захід країни, я не знала, що десь ще почую привіт. Для мене нормальним був “прівєт”, в українському перекладі зустрічався він тільки в літературі. За чотири роки навчання я перейшла на привіт. Тепер це для мене нормально. Хоча... дідько його знає, наскільки “прівєт” насправді поширений у Львові. Не кожен же ризикне тобі в очі ляпнути “прівєт”, бо серед деяких побутує думка, що до незнайомих людей краще говорити чисто по-українськи. Це вже ввечері, якщо ти ризикнеш полазити вечірніми вулицями і явно впадеш комусь в око, то швидше за все почуєш “прівєт”. Це з тої ж серії, що й “ми познакомилися в барі і сходили на діскатєку”. Нічний Львів українізується помаліше.

Інша справа, що львів’яни деколи надають перевагу не зовсім літературним словам. Це навіть не для того, щоб українська була чистою, як для того, щоб вона була чистою конкретно від російської. Женщиною тебе ніхто не назве (це я до жінок), а от кобіта - запросто. Львів’яни ж не розуміють, що для нельвів’ян кобіта набуває іншого відтінку. Перше питання тих, хто не вчив польської: це мене кобилою обізвали?!

Як би там не було, Львів лишається останнім форпостом у справі боротьби за українську мову. Здається, за що тут ще боротися? Де-де, а Львів усе-таки говорить по-нашому. Кому ж тоді треба усі ці наукові семінари, літературні журнали?

Самому Львову і потрібні, доки на центральних вулицях міста ще можна почути: да кому нужна эта ваша Украина? Нам і нужна.
Тому, для тих, хто ще не второпав, у Львові можна говорити по-всякому. Але краще...

Лена Третяченко