Хоч би калатнув дзвоном попід брамою.
Кішка спантеличено спіткнулася біля трав’яного килиму - ??? Може, на ньому сидів Шульц. Гадаю. Щоправда, кішка була не чорна і навіть не червона із зеленими смугами.

То був день 12 липня. Тобто вечір, але ще було дуже світло, і після вистави було світло, на диво. Бо після зали очі сподівалися сутінків. То був День народження Бруно 111 років тому. І День народження “Дзиґи” десять років тому. Різниця в століття і в трав’яний килим, що опинився на асфальті перед здивованою кішкою. Чи котом.

Тож, був 2003-ій рік, 12 липня. Субота. Вистава у Театрі Юного Глядача (і не юного також). Вистава під назвою “Весна без назви”. За концепцією МО “Дзиґа”, візією Влодка Кауфмана, режисурою Романа Валька, музикою Олександра Козаченка, хореографією Анатолія Бєдічєва, та грою акторів: Любові Каганової, Валентини Бондар, Вадима Яковенка, Івана Герасимчука та Андрія Сніцарчука і.. і... і... направду, і... Бруно Шульца. Тільки він був актор, який відіграв на живо свою роль 111 років тому...

Роман Валько (режисер)

- Романе, як Вам працювалося над візіями Шульца?

- Ви знаєте, не пам’ятаю! Ми працювали всього сім днів! Це, звичайно, жахливо мало, це авантюра! Але деколи треба йти на такі авантюри: щось виходить, щось – ні. Ми свідомо на це йшли, бо ми хотіли встигнути до 12-го липня, до Дня народження Шульца, тобто до 111-тої річниці народження та до десятиліття “Дзиґи”. Ми схрестили всі наші бажання і намагалися усе зробити вчасно. Звичайно, в сім днів вкластися із таким матеріалом дуже важко, бо до чогось добігли, а до чогось ні. Але ще раз кажу, що авантюра дає величезний досвід. Будемо сподіватися, що ми цей досвід набули...

- Чим різниться режисерська робота від візій Кауфмана? Де тут межа і точка перетину?

- Я вже другу роботу роблю із Кауфманом і... я не можу розділяти нашу роботу. Бо все вариться в одній каструлі, і розділяти, що кидає ліва рука, що права, дуже важко.

- Суперечок не було зовсім?

- Дуже дивно, але... Та чому дивно, в нормальній роботі повинні бути суперечки. У нас просто на них не було часу. Це по-перше. По-друге, є люди, яких ми сприймаємо, а яких ні, якими би прекрасними вони не були. Так-от, питання взаємопорозуміння із Влодком у мене, напевно, на жаль чи на щастя, не виникає. Ми дуже рівно, спокійно і по-робочому існуємо, і дуже тішить, що мало розмов у нас, більше чогось такого... Все ловиться, але суть є поміж словами, яких дуже мало. І це дуже добре, бо зараз в житті дуже багато слів.

- Ви не боялися не так витлумачити Шульца?

- А хто знає як? Ніхто цього не знає. Ми робили так, як нам робилося, як нам виходило. А як воно вже вийшло... будемо сподіватися, що вийшло “щось”.

- Вистава в перспективі?

- Мені важко це сказати, ми працювали з огляду на сьогоднішню дату. Поживемо – побачимо. Складність полягає в тому, що актори зібрані із різних колективів, а це дуже ускладнює ситуацію.

- Як відбувався відбір акторів?

- Це теж авантюра. Усе відбувалося спонтанно: хтось зайнятий, когось хотілося іншого, когось не хотілося. Я щойно приїхав із гастролей східною Україною... Тобто ті гороскопи схрещувалися дуже випадково і спонтанно. Але я радий, що працював із ними, що зустрівся із Любою Кагановою, радий, що працював із Вадимом Яковенком, із усіма, не буду переліковувати, бо всі мною кохані і люблені.

- Що б Ви хотіли от зараз по “гарячих” слідах кардинально змінити?

- Я би хотів трошки оговтатися і довести це до пуття, бо все це робилося в мандражі, в гарячці...

- А може, у цьому і є родзинка?

- Може, для якогось емоційного насичення, але для вдосконалення поспіх не є найкращим засобом. Треба мати можливість спокійніше на все це подивитися, тут її не було. Все це якось так дико складається. Попередню виставу я робив за 12 днів... цю – за сім. Гадаю, далі котитися нікуди, треба відмотувати назад. Робити нормально і в нормальних умовах.

Анатолій Бєдічєв, хореограф

- Мені працювалося із великим задоволенням. Тут у вас такий прекрасний колектив зібрався. Сам режисер Роман Валько дуже хороша і цікава людина, сам матеріал цікавий. І те, як працювали артисти... Це просто якась неймовірна насолода.

- Яким чином хореографія може максимально передати характер Бруно?

- Мені, взагалі, багато говорив режисер, що він хотів. Тому в першу чергу я хотів виконати задум режисера, він-то в матеріалі більш глибоко. Я ж в матеріалі недавно. Я подивився рисунки, графіку Шульца... Мені здається, що ми близько підійшли, не на пряму, а через певний момент екзистенції, експресіонізму...

- Ви одразу ставили рух на звук, музику?

- Так, безперечно одразу. Сашко писав “гарячу” музику, а ми швиденько її втілювали, все це робилося на одному диханні. Мені дуже сподобалося.

- Що такого найбільш запам’яталося?

- Знаєте, напевно, внутрішні взаємини між постановниками та акторами, не було жодної сварки, жодного підвищеного голосу... Була любов.

- Ви задоволені тим, що відбулося на сцені?

- Звичайно.

- Абсолютно усім?

- Звісно, накладки були, як завжди: “Ах, якби ще краще та чистіше!” Головне, що це все нам вдалося, бо ми дуже переживали: вийде – не вийде... Але бачите, реакція залу була дуже теплою і хорошою...

Олександр Козаченко (композитор)

- Як Вам писалося під Шульца?

- Музика писалася дуже легко, притому, що література надзвичайно складна. Я місяць прожив із тим текстом і не міг знайти того ключа, який би дозволив розкрити мені таїну Шульцову. Може, це звучить надто романтично, але це прийшло вночі. І на ранок оцю першу інтонацію я вже мав у своїй свідомості, далі вона мене не покинула і звучить навіть після сьогоднішньої вистави. І ця тужлива мелодія і дивний спів чудесної актриси Вікторії Ватутіної (Олександр постійно називає її Ворошиловою, але, як він сам каже: “Це в стилі Шульца”. – Авт.), її голос лунає у серці, у нашій свідомості. Хочу особливо подякувати цій прекрасній дівчині, яка так скрасила нашу виставу.

- Чи співпадала Ваша музика із картинкою на сцені?

- Скажу відверто, я сьогодні вперше побачив цю картинку бо вистава робилася в дуже швидкому темпі. І тяжко було збагнути, як воно в цілому збереться, до останньої хвилини був острах. Але велика сила мистецтва та актора, який вміє гармонізувати всі складові сценічної дії: звук, сценографію, світло, пластику, - вони це все збирають і дають дивне відчуття причетності до таїни творчості. Мені здається, що сьогодні в певних моментах це сталося, а це велике досягнення.

- Але який же це ризик?!

- Так, ми всі ризикували, дуже ризикували. Але сьогодні – День народження Шульца, і ми сьогодні – під його духом. Гадаю, він був із нами... кілька моментів він точно був у залі...

Валентина Бондар, актриса: “Враження? Гадаю, ми про це повинні питати в глядача. Бо ми в першу чергу актори. Але таке враження, що ми щойно перебували в іншому світі – світі Бруно Шульца, його картинок, його фресок, його філософії життя, яку ми намагалися донести глядачеві. Наскільки ми це змогли зробити, було зрозуміло із залу. Таке враження, що я була в якійсь невагомості, не панувала над собою, була тією маріонеткою в руках Бога”.

Вадим Яковенко, актор: “Взагалі, матеріал такого плану важкий... Напевно, ми його і не осягнули, та й сумніваюся, що його осягнеш... Але доторкнутися до його фресок... це все ніби його фрески: оповідання, малюнки, думки... Вони наповнені своїм змістом, філософською доктриною, життям Шульца і з його болем, його думками та коханням. Коханням, яке ми можемо по-різному називати (знаючи тепер багато що із його біографії), але це все одно кохання. Це ніби спроба прорватися крізь бруд, крізь негатив нашого життя – до жінки. Не бути, звичайно, рабом кохання...”

Валентина: “Так, власне, в картинках Шульца прослідковується плазування перед жінкою, її вивищення. Її чоловік – завжди в ногах, принижений. Не знаю, можливо, Бруно переживав такі моменти в житті, думаю, що в нього було велике кохання... Пригадую собі, як я знімалася у польському документальному фільмі про Бруно Шульца із художніми вставкам, там були такі картинки, де мені мили ноги, я була в пеньюарі... І це дуже приємно через стільки років знову “зустрітися” із Бруно. Його дух літає все-таки... Теж незвично, що ми не знаємо досі, де його поховано, де його могила... Знаємо, що його вбили у 1942-му році в Дрогобичі, решта... він людина, яка канула...”

Вадим: “... як бачимо, не канула. Ця таємниця крізь присмерк до нас пробилася”.

Валентина: “Другий Кафка повертається до нас. Звичайно, приємно працювати із таким матеріалом, з таким режисером”.

Вадим: “Так, команда унікальна. Ми довірилися повністю режисерові, бо він має свою чітку позицію, яку ми тільки хотіли втілити. І саме завдяки Романові ми не заплуталися у Бруно Шульці”.

Валентина: “Ми працювали до ночі. Ніхто ні з чим не сперечався, всі були захоплені матеріалом”.

Іван Гарасимчук, актор: “У цій команді прекрасно працювалося, я вперше познайомився із Яковенком, Кагановою... Хороші люди, Валя Бондар, а режисер – прекрасний! Із ним працювати – одне задоволення. Я розумію, чого він хоче, а коли є таке порозуміння, тоді легко працюється. Як я потрапив на цю роль? Мене запросив режисер, ми і зим працюємо в одному театрі – Львівський обласний музично-драматичний, який знаходиться в Дрогобичі. Тексти? Так, тексти Шульца складні, із неординарними слівцями, їх я вчив три дні точно... Ні, не можна сказати, що в мене ідеальна пам’ять, я постійно підчитував текст. Якщо я забував слова, то запинався... Але нібито того не було. Інтерпретувати Шульца складно, бо то така річ... ще й скомпонована із двох матеріалів “Санаторій під клепсидрами” і “Весна”. Це вже режисерський задум, і вийшла така вистава: “Весна без назви”. На майбутнє цій виставі я би побажав хорошого глядача, щоб вона процвітала”.

Отака Весна без назви, але із Бруно Шульцом, присутнім у залі на сто одинадцятому ряді...

Мрія ТИТАРЕНКО