Водночас Калич – це вже історія і, як запевняють деякі надто самовпевнені сучасники, - наше неповторне і яскраве минуле (із наголосом на “минуле”). Тому часто йому закидають, що і вірші він зараз не пише, а тільки друкує старе, і на сцені не “просувається”, мовляв, вичерпався...

Так може говорити лише той, хто не знає достоту Калича, не знає його глобально-творчо-гульвісний характер, харизматичність на межі зі ненав’язливим скандально-пофігістичним амплуа випивохи, неймовірною щедрістю на (загалом непристойні, здебільшого пов’язані із жіночими дупцями) компліменти, такою ж неймовірною щедрістю на свою ніколи некумарну компанію, підтримку, думку (“профі”);
Калича у піджаку в клітинку, що його не проміняє і не скине ні за що у світі (десь, щоправда, подівся його “невмирущий”, також у клітинку шалик – невже пропив?), із неперевершеним почуттям чорного, але українського, гумору, багатством несподіваних ідей, думок, віршів, а найголовніше – звуків (теж часом несподіваних), що їх видобуває аж десь з-під споду своєї неосяжної простецької душі.

І справа не в тім, що Калич може співати під будь-що (як-от, наприклад, вчора, 22 жовтня, під рок-бандуру) і співати будь-що (починаючи від діапазону звуку аж до імітації будь-якого інструменту), і справа не в тім, що на його вечори та презентації ходить небагато народу, здебільшого його друзі та приятелі (брати за духом), музиканти та поети, шоу-мени та коханки, врешті, справа не в тому, що він кожного року видає свою поетичну збірку і збирає навколо себе все більше молодих перспективних команд (групи підтримки), ні, річ у тім, що ЯВИЩЕ це настільки оригінальне, настільки ностальгійно-близьке й енергетично вибухове, настільки своєрідне, непересічне і неформальне, молодецьке за духом і цілком зріле за творчістю, що може по праву вважатися одним із львівських феноменів, без яких ні “Лялька”, ані Львів не були би тим, чим є зараз. І якщо я глобалізую, то хай мене закидають калачами...

Моє знайомство із Каличем відбулося рівно рік тому – 24 жовтня, на презентації чергової його збірки “Отже сьомий крок глибокого відбитку вічністю залито”, коли виступали групи-друзі “Блюз Плюс”, “Далі”, екс-“Санрайс” та МіКо (Мішель Ковальчук, майстер “фламенко”, який незадовго після того помер) і коли ніхто тоді не повірив, що Калич таки зробить “паті” в “Ляльці”, бо, як я тоді думала, після стількох разів втечі Калича від свого ж дійства (чистої води “надування” публіки, яка нібито “купилася” на рекламу), “ляльківчани” собі подумали, що – зась! - на той самий гачок вони більше не потраплять, що
перше квітня є саме першого квітня, а не протягом цілого року, що Калич знову “ганяє понти” і, нарешті, коли львівський крихкий терпець луснув, поет опинився сам у тому (щоб не сказати багні), де побували “надуті” ним “ляльківчани” до цього.

Однак, здається, це не дуже засмутило Олега, радше навіть навпаки, зі своїми найближчими друзями та друзями своїх друзів він “забацав” таку паті, що “хавайся”, плачте і тремтіть ті, хто сюди не потрапили! Але це було саме рік тому.

Цьогоріч, 22-23 жовтня Калич вирішив дійство розширити, вмістити у два дні: перший – виступали “РБГ”, Андрій Гавур (оце так видовище!!! Уявляєте споконвічно “ляльківського” (за звукоапаратурою) Гавура з гітарою біля мікрофону!), Андрій Петрусь, соліст екс-групи “Санрайс”, ну, і, звісно, сам Калич у рок-бандурному супроводі Олени, солістки “Фати Моргани”; другого дня виступали хардкорівці, тобто “Ніагара”, “Базука Бенд”, “Контрабанда” та інші.

Звісно, не без джемів, експромтів (наприклад, Калич на барабанах!), обмивання книги та горлянок, яке, зрештою, триває, мабуть, і по сьогодні, тобто, все, як годиться. Такі музично-пивні марафони для Калича – як візитна картка, узяти хоч би, наприклад, марафон виступів численних груп у “Ляльці” на День народження Калича – словами це передати складно...

Хоча уявити цілком можливо, наприклад, погортавши ілюстрації-фото Ігоря Садового до нової книги поета “Вирваний час всесвіту. Втручання згори”, на одній із яких – вражаючий кремовий “фейс” Калича, щойно витягнутий із торту...
Про таке у Львові кажуть: “забава-аж-до-раня”.

Але йшлося, власне, про портрет “заангажованого рок-н-ролом” і “продовжуючого проштовхуватись” Калича, Калича, який неодноразово фігурує на нашому сайті та в наших Розсиланнях...

Калич?! Калич... Лаконічно і влучно він каже сам про себе, такий собі скромний автопортрет людини-міфу:

“Я був і буду.
Легкий задум Всевишнього
І величезна йому подяка, що надихає
такого як я, із надр Всесвіту.
Стрибаю собі з планети на планету
наздоганяючи народження та смерть
А може це нісенітниці звичайної
земної людини в тілі якої є я”.

Марія ТИТАРЕНКО.