Юрій Шаріфов:
“Розповідати публіці, що я хотів тим твором сказати – остання справа композитора. Якщо музика сама того не промовляє, то словами не допоможеш. Коли пишеться, то це підсвідома творчість, хоч вона вимагає певної професійної технології. Стан творчості для мене дуже легкий, можу писати цілодобово. (Може, колись ще й заспіваю). Чому я “зіскочив” із класичної музики? Бо мене довбали, що я пишу неправильну музику, бо там є дисонанси, неправильні мелодії, неправильні гармонії, - радянські часи, самі розумієте. Тоді діставали всі за таке. Тому я й пішов на музикознавство, полишивши композицію. Але вона залишилася одним із моїх паралельних життів, у якому я із гордістю можу сказати, що я – професійна людина. Із чого усе почалося... Мій тато – трубач. Мене з дитинства батьки водили в театр, я мріяв піти на скрипку... А почалося усе таки з того, що я був азартним радіослухачем: на радіо було все. Я знав усі програми, час, хвилі, мені потрібні. Знав усіх авангардистів різних країн... Окрім того, я в душі – дуже кіношний. Хотілося би, щоб музика в кіно була такої ж важливою, як і актори. Повертаюся до симфонії... Якщо філармонія захоче слухати мене, то я буду цим займатися. Тобто нічого не роблю окрім музики. Я докладаю зусиль там, де відчуваю, що на це чекають”.

Роман Филипчук:
“Юрій – педантичний у партитурі. Він занотовує якісь свої засадничі положення. Композитор програмує емоційний вплив, але то вже моя така натура – порушувати рамки. Навіть якби він встановив дуже жорсткі рамки, я би все одно їх порушив, бо є такі речі, які мені як виконавцеві вважаються доцільнішими. Це стосується процесу художнього часу: нот я не змінюю, а лише швидкість їхнього чергування. І щоб мені вдалося опанувати в цілому твір як потік часу, то відводжу на це собі право. Враження - фундаментальні. Це - людина, яка повністю оволоділа цим жанром, який буде представлено, знає із хірургічною точністю оркестр, наперед вираховує, прогнозує, які можуть бути “інфекції” та уникає їх. Що стосується образної побудови, то, очевидно, що філософічність його переважає у великій мірі над... я би сказав, формотворчістю як необхідною складовою жанру. Тобто втілення певних речей йому вдається як фахівцю досконало. Все залежить від того, наскільки потім ті його філософеми вдається втілити у барвах і поєднати між собою. Але це – проблема виконавця. Чи трагедійність його має роль катарсису і очищає? Думаю, що ні. Симфонія закінчується знаком запитання. Він кожну свою думку згущує у різні тембри, ідейні тональності... Я гадаю, що та самотність, яку він возвеличує та зводить у ранг якогось культу, також індивідуальна для кожного”.

Концерт (14 березня)
(потік свідомості, начитаний на диктофон, два уривки)

***
(Скрипка). Людина опинилася у Всесвіті. Людина розчинилася і стала м’якшою за сніг і теплішою за воду. (Багатоголосся скрипок. Дисонанси).
Часом їй здавалося, що вона втратила не себе, а когось у собі. Потім Вона зрозуміла, що вона втратила колишню любов. Від того стало усе байдуже. Саме так, як відчуває мертва людина, не полишивши по собі нічого.
(Ніби рвуться струни).
Тоді сонця замружували їй світ і Всесвіт був нікому не потрібним, якщо він не потрібний навіть одній людині, яка втратила надію. Втратила якусь мету в житті. Все, що стає нічим, відтак було колись чимось. Так, той, хто раптом став ніким, радше був кимсь і навіть Усім. Усім, заради чого вартувало жити і мити душу. Причастя спогадами вбиває реальність.
Розхристуйся!
Розбризкуйся!
(Дуже багато звуків, розгублюєшся...)
Заходь у чужі зовсім душі, які на мить видаватимуться прирученими, але це не так і лише змарнуєш плоть і кров. Пересадка нових почуттів завжди мала летальні наслідки. Пересадка нового Когось у себе – під загальний шоковий наркоз людських голосів і натовпу.
Це вбивство.
Серце розчинилося.
(Напівпорожній зал філармонії, пурпурові крісла...)
Воно розплавилося, а тіло за звичкою стукотіло всередині, ці скрипки!
Хтось стає ТОБОЮ.
Ти була останньою непорушною, незворушною фортецею у цім світі! Ти була останньою, Чуєш. Ти повалилася, ти розвалилася шумно, бо серце стукотіло не у Львові, а вже у цілому Всесвіті! Ти впала шалено і одразу, як ніхто ще не падав на очах ще не розталих снігів!
Ти повалилася і вбила під собою надземне царство, у якому вміщувався Космос.
Ти впала і розвалилася на цеглу, каміння, музику, ноти, кольори, брудні до зморшок, ти розвалилася (ці скрипки!!!) вся, але!!! Але ти цього не помітила.
Ти просто йшла. Ти переходила дорогу.
Ти переходила вулиці своїх почуттів, ти дивилася на світлофор, їхала маршруткою, не знаючи, що в одній із них розбилося щось всередині.

І був вечір. Прорив виявився оманою, Великою оманою, через яку переходять чи не всі у своєму житті. Просто для одних це стає трагедією Всесвіту, а для інших – просто переходом через дорогу. Жаль.
(Знову паузи на рівні єдиної ноти).
Жаль Води, у якій зникло твоє відображення. Бо раптом розумієш, що звертаєшся на “ти” до себе самої...

***
То був натовп людей. Чи квітів, зрештою, все одно. Однаковісінько.
Просто, коли людина вмирає, їй байдуже, на якій планеті вона перебуває поки що. Її турбує, де вона опиниться потім,
Після.
Переходу. У невідомість. Із чим і з ким.
Якщо можна було би триматися за руку із зорями. Із тобою, будь-ким, але знаним тут, на цій планеті. Щоб просто триматися за руки. Щоб взагалі триматися. Бо інакше... Ні, інакше...
(Пауза на рівні одного серцевого удару).
Дихання зупиняється, значить комусь це треба. Значить, хтось буде далі дихати твоїм повітрям. Тим, який ти видихнув востаннє. Потім повітря зникне. Ні, може, з’явиться щось іншого. Скрипки, Господи, ці Скрипки! Музика має властивість залишатися. Якщо ти вмієш її ковтати у себе і залишати там, як звукове фото. Емоційна напруга у кілька пауз.

Ні, ці скрипки!
Це дорога до ... самого себе по той бік реальності, якщо ти – теж реальний.
Ні, тоді всі починають гадати про гріховність, а головне – те, яку ти душу зодягнеш в останню путь. Прану спогадами, каяттям, чи... Чи взагалі покаяння можливе за абсолютної гріховності.

Чай. У когось вистигла кава на останньому ковтку. Розсипалося небо на улюблені запахи фрезій. Ти потім їх забереш у сни, щоб комусь наснитися.
Знову.
Поки – ти страждаєш, бо не відаєш, хто ти сам.
Це незнання руйнує. Середину. Усе було написано, усе відчуто. Усе перемальовано.
Ти – ерзац поколінь, який вже невзмозі залишити по собі нічого, окрім чийогось дихання і плавців отруєної рибини, яку так і не зловив Ти.
Сама.
Бо то виявилося сузір’я.
Сузір’я із не зчитаних допоки нот.
Як же ти помилялася!..

Враження після концерту (у порожньому залі)

Роман Филипчук:
“Це складно, бо я їх уміщав усі під час виконання у музику, а зараз... якесь дивне відчуття... Мені ціле життя після концерту хочеться ще раз продерегувати, бо здається, що там щось трішечки не так, там... Що було несподіваного? Напевно, ті всі градації, які я передбачав, що можуть бути... Але самі концерти – це певний естетичний стрес”.
“...стрес, який переживаєте Ви, музиканти чи глядачі, - питаю”.
“Усі разом. У даному випадку – переді мною музиканти, від яких я завжди очікую, що буде краще, ніж на репетиції”. “Що цей стрес робить в людини всередині?”
“Заради нього варто було народитися”.
“Що це була за преамбула перед концертом? Ви – першовідкривач цього?”
“Я їх роблю вже п’ять років. Багато диригентів це роблять. Я відчув потребу самому висловитися. Музика, естетичні поняття перекладаються, їх можна трошки витлумачити. Одного разу я цілком випадково спробував і – мені сподобалося... Ніяк не можу зупинитися. Юрко, я так відчував, не дуже того хотів, а зараз прийшов і сказав: “Як добре, що я не заперечував!”
“Надалі Ви плануєте співпрацювати із Юрком Шаріфовим?”
“Звичайно, якщо тільки ним буде щось зроблено. Знаєте, у нього є якась-така людська якість, що відчуваєш: це – добра людина. Як можна не допомогти почути свій твір в реальності, якщо автор – добрий музикант та ще й добра людина”.
“Що Ви для себе звідти взяли?”
“Там є багато, із чим я вродився. Вона – драматично влаштована. Я, мабуть, більш, ніж драматично влаштований. Це – найважливіше. Ще... діапазон помислів і, напевно, діапазон виключно оркестрових речей, які він зробив у динамічному плані, колористичному... Вона, симфонія, дуже містка, випукла, рельєфна, у ній є великі градації думок. Це – особисто мої думки, а можуть бути і багато інших”.

Юрій Шаріфов:
“Виконання – дуже добре. Диригент – фантастичний. Я не знаю навіть, якими словами можна висловитися. Як я оцінюю преамбулу? Я йому, в принципі, нічого не казав. Це його ініціатива, він запропонував, більше того, це був для мене сюрприз, я нічого про це не знав, але сказав: “Добре.” Бо я йому довіряю абсолютно. Професійним людям треба довіряти. Я ніколи не зроблю краще, аніж професійний диригент чи заграти краще на трубі, ніж професійний трубач... ”
“Чи погоджуєтесь Ви із тим розкладом, який зробив диригент, - питаю”.
“Так, можливо. Важко говорити про це, бо тут немає якоїсь літературної основи. Щоб слідкувати за конкретним сюжетом, але емоційно... я хотів так зробити роботу, щоб відчувала публіка. А він - ще глибше, бо вивчав твір, бо він – перекладач із нотного тексту до вух слухача”.
“Ви - такий оптиміст, п. Юрку, чому ж тоді такий драматизм? Болить душа?”
“Я роблю вигляд, що весело, а не завжди так. Така музика – це можливість глибше зайти в себе... А в кожної людини – свої драми, трагедії, життя - складне”.
“Сьогоднішній виступ Вас буде стимулювати до подальшої творчості, написання нових симфоній чи навпаки?”
“Я роблю, але ліниво. Не від того, що я – лінивий, а просто мене можуть інші речі зацікавити в той момент, і я переходжу до них... Наприклад, до джазу. Це не значить, що про інше я забув, викинув із голови. Просто не вистачає часу, доба має всього 24 години, навіть якщо спати дуже мало, все одно, то дуже мало”.
“Не хочете представити свою річ закордоном?”
“Звісно, як і кожен автор, хочу. Зрештою, життя складається із випадковостей, хтось почує, запропоную, піде... а самому набиватися, напрошуватися, то ні...”
“Ми дочекаємося симфонії номер сто?”
“О-о-о! Взагалі, якби був попит на такого роду роботи, то – можливо... Деякі автори страждають, бо пишуть і складають до шухляди, але оптимісти пишуть, а песимісти кидають... А є оптимісти песимістичні, які знають, що кінець кінцем, напевно, буде добре, а зараз ось так”.
“Що ж, будемо чекати”.

Мрія ТИТАРЕНКО ( в очікування на симфонію № 100...)