Де бував? Минулого року - на “Казантипі-2002” був, у Києві, в Запоріжжі. Про “Казантип”: це один із найбільших фестивалів клубної музики СНГ, що відбувається вже протягом десяти років кожного літа. Того року приблизно було 60-70 тисяч(!) людей, які утворюють абсолютно свою, нову республіку. Ді-джеїв за заявками було 300, працювало трохи менше. Туди також приїжджають люди з Німеччини, Англії, тобто все поставлено на серйозну основу. Щодо Львова (Львівський “казантип”? – Авт.) – тут важко щось робити у фінансовому плані, тяжко людям пояснити, що це, дійсно, має майбутнє, важко зі спонсорами вести переговори, але вже протягом восьми років (і не тільки в “Ляльці”) ми робимо такі вечірки. У Львові немає клубів, які орієнтуються саме на клубний формат музики, є просто люди, які мають багато ентузіазму і влаштовують такі вечірки. Тобто одна справа – коли ти приходиш у будні до клубу – проста музика, і зовсім інша, коли ді-джеї організовують музику.

Що побажати новачкам у цій справі? Тільки терпіння: терпіння-терпіння-терпіння”...

* * *

DJ FX, Київ (Стас):
“Так вже історично склалося, що я – ді-джей. Просто більше нічого у житті такого не виходило зробити руками, маю на увазі певний творчий процес... Наприклад, у людей є тяга будувати будинки, вони радіють із того, що в їхніх будинках хтось буде мешкати, а мене тішать люди, які танцюють під музику, яку я граю. Я намагаюся їм викласти весь свій позитив максимально”. “Тобто це професія для рук, - питаю”. “Руки тут теж необхідний атрибут для ді-джея, без них, йому, напевно, неможливо.

Фішка? Дуже складна професія. Насправді, у нас дуже важко стати ді-джеєм, якщо ти не маєш відповідного фінансового забезпечення... тобто фішка в тім, що це складно, але цікаво. Це можна порівняти із походом у гори... Що отримую для себе? Море задоволення, коли бачу людей, яких заводить моя музика, які відпочивають під неї. Це дуже класно. Відтак, я роблю висновки для себе, що це комусь потрібно і цікаво. У Львові я - вперше, дуже красиве місто... Київські ді-джеї орієнтуються на численнішу публіку, їх більше цікавлять фінансові аспекти, що мене цікавить найменше. Приємно грати для людей на ентузіазмі, цим мало хто займається. У Львові, я бачу, організація краща за київську...

Мінуси ді-джейства? Дуже багато. По-перше, ніякого особистого життя, тим паче, якщо ти – популярний ді-джей. Це постійна робота вночі. Приватне життя відсутнє, домашній побут порушений максимально, як правило, удень відсипаєшся, за можливості слухаєш, що роблять інші, вночі ти це все намагаєшся винести людям якимись своїми такими емоціями. Тобто дуже складна професія: як фізично втомлює, так і емоційно... буває дуже важко.

Про “Ляльку”: дивовижний клуб, хоча на клуб мало подібний, але дуже приємно, це нібито арт-кафе... я би не здивувався, якби тут тусувалися художники, якісь творчі люди”. “Так воно і є, - кажу”. “Так? Ну, то не дивно. Дуже цікаве місце.

Що би побажав собі? Не люблю бажати. Досягти того, чого прагну: мати можливість для подальшого розвитку не лише самого себе, а й культури. Хотілося би бачити, дійсно, Україну європейською країною, зокрема у музичній сфері...”

* * *

DJ Mr.Thief (Іван):
“Усе почалося у восьмому-дев’ятому класі, коли я захопився музикою, це був приблизно рік 90-91-ий, тоді саме інтенсивно у США почала розвиватися hip-hop культура, з’явилися нові виконавці... тобто всі сиділи на хіп-хопі. От тоді я зрозумів, що мені цікаво не тільки слухати цю музику, а й дарувати її людям, робити їм приємне чимось своїм. Почалося усе із кафе, тоді про вінілові платівки ніхто не чув і їх ніхто не бачив, хіба що по M-TV. Тоді крутили виключно на касетах. Потім усе це розвивалося у примітивних клубах, забігайлівках, де збиралося своє коло людей, які хотіли послухати саме цю музику.

Я перейшов через багато стилів, був і drum&bass і big beat, а хіп-хоп... мені здається, що це – безсмертна музика. Тобто як стиль сформувався, читати реп (да-ба-да-ба-да) під музику, якісь “біти”, так воно і залишилося. Звісно, були якісь розгалуження: читати реп під drum&bass тощо, але хіп-хоп – негритянська культура, що сформована і живе.

Фішка ді-джея? – Скретчі. Гарні скретчі. Враження: ніби по чомусь шкрябають. Так воно і перекладається з англійської. Ти береш платівку і починаєш нею ковзати туди-сюди, знаєш, такі речі практикувалися колись на старих програвачах... Що то за дивний звук виходить... Пізніше науковці собі замислилися, ага, якщо людям це подобається, значить, щось таке треба зробити: змінити програвачі, поставити потужніші мотори, хороші голки, підсилювачі, щоб ті голки не стиралися... от, і, відповідно, щоб був якісний і хороший звук.

Тоді почала розвиватися культура турнтейблізму (з англ. turntable - вертушка, програвач вінілових платівок), тобто робота виключно із вінілами і на вінілових програвачах. Можна не тільки видавати такі звуки “еу-еу-еу”, можна із тим робити все, що хочеш, наприклад, музику свою створювати: маєш дві платівки, два різних біти, запускаєш один канал – грає одна музика, перемикаєш на другий – інша, відповідно, комбінуєш, міксуєш, отримуєш зовсім інакший стиль. Зараз це дуже популярно в США, в Україну, як завжди, усе приходить із запізненням на два-три роки. Але у нас є одиниці, які займаються цим постійно і прогресують.

Недоліки ді-джейства... Бувають недоспані ночі. Головний біль? Це вже перейшло, було на початках, пізніше воно переходить. У що? У таку ейфорію, такий фанатизм просто”. “Ти вважаєш себе фанатиком”? “Ні, не фанатиком, а майстром своєї справи.
Що б я собі побажав: звісно, розвиватися у тому напрямку, не зупинятися в жодному разі”. (Іван -менеджер-економіст, плюс отримує другу освіту – юридичну. Бачу, що, справді, не зупиняється”. – Авт.)

* * *

TONIQUE LE DEEJAY, Київ (Антон):
“Чому ді-джей? Бо те, чим я займаюся – одна із невід’ємних складових поп-культури, і для мене – це найкраще виявлення своїх амбіцій, бажань та інтересів у житті. Тобто це для мене стиль життя вже років із п’ять, може, більше.

Про київських ді-джеїв? Немає жодного ді-джея, не тільки у Києві, а й на Україні, в Європі, світі, якого б я не поважав. Усі ми рухаємо одну справу і всіма нами рухає бажання, прагнення зробити щось для тих, хто є на танцполі, хто слухає наш настрій через нашу музику”.

“Ти – штатний ді-джей “ТНМК”. Розкажи про роботу із групою”. “Поява моя як постійного учасника команди була, в принципі, необхідна за стилістикою для роботи такого гурту, як “Танок на майдані Конго”, для мене це – ще більший плюс, бо я розвиваюся зараз набагато ширше. Тобто я не просто ді-джей, я ще й маю бути музикантом, бути ритмічним, відчувати тональність, загальний настрій команди (семи чоловік), яка щось робить для тих, хто слухає. У мене немає ніяких питань, мені все подобається, мене підтримують, мені допомагають, якщо я у чомусь не дотягую, я маю право і до мене прислухаються, якщо я вношу якісь свої пропозиції. Я сподіваюся, що так буде-буде-і-буде далі.

Це хобі чи це професія? На даний момент це – професія. Я сподіваюся (не те щоб впевнений), що за декілька років спаде ця хвиля, ця мода, і щойно це станеться я буду змушений працювати не на всі 100%, хоча б на 80%, ті 20% я буду віддавати промоутерській роботі. Продюсуванню. Це вищий ступінь, більш професійна робота. На даний момент – це професія, надалі, певно, це буде хобі”.

“Ти гадаєш, це – модна професія?” “Не те щоб модна, а потрібна зараз професія. Щоб люди розвивалися всесторонньо: одна із цих сторін – це якісна музика, прогресивна, чи то не прогресивна, а орієнтована на окреме коло людей. Але це - музика, яка прищеплює людям стиль. Я сподіваюся, що таких людей буде більше, і вони будуть слухати саме музику стильну і прогресивну, а не радіостанції, які я, наприклад, спокійно в нормальному стані слухати не можу... а от в ненормальному стані я готовий розбити чи приймач, чи касету, все, що завгодно... якщо я чую щось, що, я вважаю, не є потрібним в нашій країні.

У Львові я не вперше, але тут зараз дебютую як соло-ді-джей. Із “Танком” ми грали тут, у “Ляльці” минулого року на “Слухай українське!” Дуже хороші враження. Коли нещодавно подзвонили і запросили мене, я не ставив перед собою питань щодо гонорару, райдеру, я хотів приїхати сюди просто на двіж. Порівняти львівську двіжуху і київську? Можу. Львів менш розбещений якимись акціями і заходами, тому люди тебе сприймають таким, який ти є, не заглиблюючись у якісь виключно професійні навички, вони сприймають чисто твій настрій, не думають, що ось ця платівка була випущена рік тому, півроку... От щойно розпочалася вечірка і я бачу, що вже – повний танцпол, я уявляю, що буде у той момент, коли я вийду.

“Де більші гурмани? У Києві?” “Здебільшого, це невиправдані амбіції. Я спілкувався із людьми, які грали у Лондоні, Празі, польських містах, німецьких, там люди також не ставляться прискіпливо до того, що і як ти граєш, вони відриваються. А Київ, чомусь, пішов за сусідом – Москвою, коли на перший план ставиться твоє ім’я, а потім те, що ти граєш. А потім, якщо ти всі ступені відбору пройшов, то потім, МОЖЕ, вони вийдуть на танцпол і будуть ТАК ЛЮБ’ЯЗНІ підтримати тебе своїми рухами... Хочеться, щоб кожне місто нашої країни, Білорусії, Росії просто відривалося, відчувало настрій, який ти їм даруєш, бо коли я стою за вертушкою, я дарую частину себе, своєї енергетики... Звісно, хочеться, щоб вони її сприймали і віддавали у десятикратному розмірі. Тоді це буде класно, це буде справжня, класна вечірка”.

“Ді-джейство – це більше імпровізація чи ночами та днями вимучена, виношена музика?” “Дивлячись, яке ді-джейство, на який стиль ти орієнтуєшся і на яку публіку. Буває так, що навіть ставши за пульт, побачивши аудиторію та її реакцію на попередню гру, ти не знаєш, яка платівка буде наступною. Бувають стандартні заготовки, які проходять, коли ти чітко знаєш публіку, коли ти тут грав, ти стовідсотково впевнений, що це буде вдалим, і потім вже починаєш більше накручувати, додавати професійних фішок. Такі стилі, як хіп-хоп, потребують попередньої підготовки, бо мають підкріплюватися скретчем, семплами, лупами тощо. Це – специфіка окремої стилістики. Але ніколи не вгадаєш, чи можна грати заготовлений сет, я досі не знаю, що гратиму...

Недоліки? Я знаю людей, які займаються ді-джейством більше п’ятнадцяти років, у яких діти вже займаються ді-джейством, і від жодного я не чув претензій про недоспані ночі, втому від поїздок, гастролей... для мене немає значення, що от я проїхав майже 1100 км. Бо я знаю, що отримаю тут енергію, якої мені вистачить не тільки на цю тисячу кілометрів, а набагато більше... і ще декілька днів у Києві буду у гарному настрої, якщо все буде добре”. “Але не кажи, що мінусів немає”. “Єдині мінуси, це тоді, коли промоутери, які тебе сюди запрошують, недостатньо знають, як це робити, як зібрати максимально цільову та позитивну аудиторію. Це проблема PR-у. Так, такі проколи трапляються значно рідше, слава Богу, у Львові, я бачу, все чудово. Чесно, без лестощів.

Що би собі побажав? Ой, у мене зараз дуже добрий період у житті: у мене добра робота, я займаюся тим, що мені подобається, і я не хочу робити щось інше, а ще я отримую за це гроші. Я кохаю зараз чудову дівчину і сподіваюся, що все буде тільки поглиблюватись і перейде у максимально серйозні стосунки... і я буду щасливий. Я сподіваюся, що люди, які живуть у цій країні (за шаленого розвитку інформації!) стануть більш прогресивними. Якщо все це буде – я буду на сьомому небі від щастя!”

“Диктофонними” напівдіджейськими штучками, скретчувала-міксувала Мрія ТИТАРЕНКО.
(Далі буде... бо надалі не бути не може...)