Повернення Птахів...
(концерт-перформенс групи “Далі...”)

У залі темно... починає грати віолончель...

Так було написано в сценарії і так було, насправді, на сцені в “Ляльці” ввечері 20-го листопада, коли надворі нагорі вже майже споночіло, але шуміли тільки трамваї змоклими спинами колій і ще вітер – жодної віолончелі, там, нагорі...

Тож, у залі було темно. Соломія починає читати “Притчу” Грицька Чубая. Не можу пригадати собі достоту навіть про що, бо читає так, що мурахи бігають по спині та долонях. І коли “заселила” вона своїм голосом та словами батька гнізда на усіх деревах самими лише горобцями (прохоплюється зміст із пам’яті), і коли якось моторошно стало від того вкрай безглуздого і непотрібного винищення птахів, від тої правдивої притчі (а віолончель не замовкає), - раз! - з’явився цвіркун.
І “Жайвір”.
Цвіркун і жайвір.
(Маю на увазі дитячий хор “Жайвір”, який цього вечора брав також участь у концерті-перформенсі групи Соломії Чубай “Далі...” “Прийди до мене восени, я розкажу тобі казку про весну”).

...Соломія ніби повертала до своїх споконвіку гнізд птахів, що їх насильно виселили. І цвіркунів. Повертала легко, непомітним помахом руки та вібрацією голосу, так, ніби саме задля цього засинала та прокидалася щоночі і щодня, вранці вмивалася та бігла мокрим бруком, минаючи осінні постаті, так, ніби для цього й була народжена, ніби таїна повернення їй закладена була ще з прапрадідів, тих, які теж отак присвячували усе своє життя поверненню Птахів...

Повертала і запалювала для них та для нас Зорі.
І хай це була зовсім-і-зовсім несмілива спроба.
Спроба-виклик молодих людей, які (і це вже подвиг!) впевнені, що буде “Далі...” Адже, якщо “Тиша не вміє співати...”, хтось мусить співати в цій тиші... Співати про те, що “...у любові є дві радості: він і вона”, що “сльози це...”, про “пустелю” і про “когось”, про те, як “вона танцює” або ж “через ліс іде п’яненька”, про “yo no puedo mas”, та, зрештою, про що завгодно, але з любов’ю, працею та душею, вкладаючи в ту пісню усю себе, наче вивільнюєш із себе якогось чудесного, неземного, співучого Птаха...

(На противагу цвіріньканню горобців).

Наприкінці концерту відбувся просто таки енергетичний вибух: публіка плескала, тупала і сканувала, вимагала (хто - що), тож, знову прозвучав “Цвіркун” – логічне обрамлення дійства. Цілком осінньо-листопадового дійства, під шкаралупою якого пашіла нестримна, казкова весна із безліччю-безліччю різноманітних повернутих Птахів...

Кілька опіній по концерті:

Віктор Морозов,музикант, перекладач:
“Я дуже приємно вражений. Я вже не вперше чую Соломію, власне, чув раніше із “Без Цукру”, кілька місяців тому - із “Далі...”, вже тоді її привітав і був подивований її “ростом” та оригінальним таким розвитком. І що найцікавіше: потім я розмовляв із Тарасом Чубаєм, а він такий критичний (мовляв, та ні, та ні, та що ти... – на моє схвалення), а тут заходжу – бачу: він сидить за пультом... Видно, що і Тарас попрацював: і апаратуру привіз, і відповідне звучання було. Тарас сам потім мені сказав, що три дні тут із “Далі...” працював. Тобто брат відчув, що старший, що треба таки допомогти. Я дуже радий за Соломію, в неї є великий потенціал. Сьогодні мене найбільше вразило саме звучання і професіоналізм виконання. Очевидно, що тут відчувається допомога Тараса: все тонше і професійніше, все стало раптом на місце, делікатне, як має бути, тримається купи... Бажаю Соломії та її групі на майбутнє впевненості в собі і – далі-далі-далі... шукати і знаходити”.

А ще Віктор, який зараз “пожинає” лаври успіху як перекладач, в інтерв’ю не втримався і продав маленьку таємницю з приводу своєї вже музичної діяльності: “Кость Москалець після трьохрічної павзи почав знову писати пісні і задумав такий проект, який ми разом будемо виконувати. Як мінімум вже три пісні готові. Але спочатку Кость уявив собі обкладинку компакту, як вона має виглядати, аж потім сам проект. Від форми – до змісту, але я дуже радий. Я боявся, щоб після його пісні “Остання зима”, якою завершувався альбом, вона й справді не стала останньою. Отже, далі буде”.

Юрій Перетятко,
президент Львівського рок-клубу “Фіра”: “Загальний настрій мого сприйняття того, що мало відбуватися, був цілком негативним, я абсолютно випадково сюди потрапив і не є великим прихильником “Дзиґи”. А вийшло так, що ось ця дівчинка (не хочу аналізувати її творчість і т. д.) змогла (дивно мені це) наприкінці запалити зал. Чим? Я ще не готовий відповісти, чим... Це не рок-н-рол, ні... Але вона змогла віддати свою енергію залу. Тобто. Вона зуміла запалити людину, яка налаштована була на цілковитий негатив. І це дуже непогано. Що побажати... Тільки працювати! Як тій жабці, яку кинули у горщик зі сметаною, і яка збила масло та вискочила. Результат є. Вона робить музику не для загалу. І аж тут виявляється, що може завести навіть таких скептично настроєних людей, як я! Хоча “Перетятко-не-Перетятко” – це не критерій. Біля мене сидів чоловік, металіст, який торгує окулярами на ринку, і тут я бачу, як він починає плескати і ніжкою пристукувати, - це щось та означає!”

Соломія Чубай,
головна “винуватиця” дійства, вокаліста “Далі...”: “Враження поки що притуплені. Чи задоволена? Так. Я бачу щасливі обличчя. Мені головне – аби хлопцям було добре, а також публіці. Їхні відчуття – головні. Зрозуміло, що грати для себе – набагато кльовіше, ніж для когось, але дарувати людям ці усмішки, такі відчуття – це дуже класно.

Ідея? В принципі, ідея була така, як ти бачила. Збіглося все, окрім відео та комп’ютерної графіки – поламався проектор.

Допомога брата? Так, це правда, три дні він нас вишколював. Три дні ми грали по чотири-п’ять годин зранку і ввечері, хоча група до цього концерту готувалася півроку. Так само я дуже вдячна хорові “Жайвір” та віолончелістові. Керівник цього хору – моя викладачка з вокалу Наталя Ярославівна Козяр. Окрім того, колись вона так само викладала в мене хор, коли я займалася на бандурі (вісім років). Ми з нею дуже добрі друзі.

Чому не виступала з бандурою? Якщо чесно, я страшенно ненавиділа цей інструмент, принаймні, до 13-ти років, а вже потім дуже сильно його полюбила. А з бандурою не вийшла, бо цей інструмент пролежав у підвалі шість років і розсохся, а я ніколи ні в кого не хочу зичити, от.

Щодо вокалу, то, справді, після виконання Джонової (Олег Сук) пісні в проекті “Є” “...але час, як ріка...” “відкрила” в собі низькі тони. Коли почала займатися із Наталею Ярославівною вокалом (десь у травні), вона це схвалила.

Як мені інструмент вокалу? Дуже цікавий, але дуже складний. Складно володіти голосом, і коли починаєш займатися, то думаєш, що не так співати легко, як собі думала до цього... Це ж не є просто гітара, яка “не змучується”. А вокал постійно змучується, ще й хворіє до того. Часто. Але коли із ним працюєш і отримуєш належний результат – це просто кайф.

Від чого найбільше кайфувала на концерті? Від віолончелі та поезії, від хору, пісень, - від усього, в принципі.

Декламація? Я відкрию тобі велику таємницю (Зауважте, це друга таємниця за один вечір. – Авт.): із десятого класу я професійно займаюся акторською майстерністю, чим завдячую Іванові Андрійовичу Мірошниченко Він був моїм режисером, гуру, наставником (до речі, із ним я зайняла купу премій, нагород, всеукраїнських, різних і т. д. і т. п.). Тут над поезією працювала більше сама, кілька разів із ним консультувалася, на що він сказав: “Благословляю”. І все.

А побажаю собі й “Далі...” я так допрацюватися, щоб сказали: “Та вони ж така класна група! Дуже хороші музиканти і їм нічого не треба робити! Все – ідеально, все збігається: музика, гра. І щоб, напевно, я не чула більше, що в мене погана група і – кидай цю групу... І ще не хочу чути, що мені вже час виходити заміж і народжувати дітей...”

Марія ТИТАРЕНКО