Гість, який вже став нерідким

         Кілька років тому в приватній розмові відомий в Україні джазовий критик, ведучий теле- та радіопрограм Олексій Коган сказав про авангардну музику: “Всі її хочуть грати, та не всі хочуть слухати”. Звичайно, не всі, бо для того, щоб отримувати від неї насолоду, слухач повинен закінчити власну “консерваторію”, роками настроюючи свої душевні та й інтелектуальні струни за щоразу абсолютно новим камертоном. Тут мова йде ще й про особливий світогляд – як у музикантів, так і в слухачів, адже авангард – це завжди прорив, це зазирання за горизонт, це ризик. Зате присутність чи недостатність таланту в даному випадку виявити, напевно, найлегше, бо брак його – призведе до з’їзджання на какофонію. І ще одне можна сказати: через десятиріччя той чи інший струмінь авангардного джазу стає класикою в середовищі меломанів, що і є мірилом рівня його творців...
На щастя, останнім часом Львів вже може порівнювати, співставляти і навіть вибирати. Джаз став постійним гостем нашого міста, чого раніше не було ніколи. Мистецьке об’єднання “Дзига” продовжує реалізовувати проект “Метро-джаз”, ще при підготовці якого виявивши неабиякий смак у виборі виконавців. Минулого концерту поляк Йоахим Менцель та наш Юрій Яремчук високо підняли “планку” того, як має виконуватися джаз. Не опустили її, а, скоріше, ще й вище підняли американці з “Кен Вандермарк Квінтету”, які, як і їх попередники, виступали у приміщенні Львівської філармонії. Присутні на цьому концерті переконалися, якою важливою є колиска, в якій ти зростаєш після народження, як важливо, хто стоїть біля неї. Ось вона, величезна, а часто й вирішальна, сила середовища. Музиканти з ранніх літ “варилися” в цілющому для себе джазовому соці, і це було видно з самого початку їх виступу. Вони демонстрували нам кращі традиції цієї музики, але не в сенсі форми, композиції чи звучання, а в тому, що ти вийшов на сцену і слово твоє повинне стати виключним, неповторним, ти повинен кожен раз віддавати частину себе.

Лідер квінтету Кен Вандермарк, який грає на саксофоні та кларнеті, визнаний одним з найкращих музикантів у США. Ще у 1994 році він був названий “Чікагцем року в галузі мистецтва”, видання “New City” внесло його до списку “Music 45” як одного з музикантів, що мали найістотніший вплив на національну музичну індустрію у 1998-1999 рр., авторитетний журнал “Down Beat” визнав Вандермарка одним з найперспективніших імпровізаторів, а у 1999 році він отримав винятковий “грант генія” – “MacАrthur”, який колись отримували легендарні Ентоні Брекстон та Орнет Колман.

В своєму квінтеті Вандермарк зумів досягти майже довершеної ансамблевості: п’ятеро учасників нерідко вдавалися до колективної імпровізації, кожен далеко відходив від початкової канви твору, блукаючи тільки йому відомими шляхами власної фантазії, а цілісність звучання анітрохи від цього не страждала. Добитися такого можна не лише через часті спільні виступи. Потрібне також сповідування всіма однакового за духом джазу.

Цікаво, що Вандермарк зазвичай грає на тенор-саксофоні, у Львові ж він використовував лише баритон, а також дуже приємний для вуха бас-кларнет. Баритон-саксофон – складна річ з точки зору можливостей легенів людини. Лідер гурту показав, який багатющий звуковий спектр прихований в надрах цього інструменту при наявності значних таких можливостей. А яка блискуча віртуозність! Та навіть з таким партнером в певні моменти не менш, а навіть і більш цікаво виглядав другий саксофоніст квінтету – Дейв Ремпіс, який грав виключно на альті. І віртуоз він теж неабиякий, а ще й часто брав на себе роль провідника у якусь абсолютно нову верству виконуваного твору. А Кент Кеслер, з його оригінальним розумінням функції свого інструменту, примушував контрабас співати майже в прямому розумінні цього слова, і це ставалося тоді, коли барабанщик Кім Бейсі переходив у “вільний політ” і пульс композиції музиканти відчували лише внутрішньо. Бейсі використовував різні типи паличок, деколи беручи до рук дуже тонкі, що давало змогу краще відтіняти гру решти виконавців, не втрачаючи при цьому нічого з арсеналу швидкісної техніки. Він сидів за барабанами, а з-за його плечей виглядала ціла школа авангардної імпровізаційної музики, на уроках якої завдання Бейсі намагається розв’язувати у власний спосіб.
Безперечно, родзинка квінтету – віолончель, вірніше, електровіолончель. Грав на ній Фред Лонберг-Холм, який дуже гостро давав відчути сьогоднішній день у джазі. Звук його віолончелі ніби мінився у просторі та часі – від “радянської” електрогітари на танцях кінця 60-х, до пастельної скрипки Грапеллі. Кент Кеслер час від часу почувався безробітним, коли Лонберг-Холм перебирав на свій інструмент звичне для контрабасу – ставав ритмічно-мелодійним стрижнем виконуваного твору.

На превелику та несподівану радість більшості присутніх, виступ “Кен Вандермарк Квінтету” розтягнувся аж на два відділення. Ті, хто пішли додому після першого (десь, п’ята частина зали) хотіли, напевно, почути зовсім інше. Бо цього разу тут було щось на кшталт джазового Шнітке, а таке м’яко лягає на серце не просто поцінювача джазу, а того, для кого він рівноправно стоїть в ланцюжку повсякденних речей: їжа, робота, сон...
А потім сталася рідкісна річ для будь-якого концерту – третє відділення. Перерви майже не було. І всі знали: в такому дійстві повинен виступити саксофоніст Юрій Яремчук, бо така музика – його, від світанку і до заходу сонця. Досвіду новаторської музики американські джазмени можуть набувати через творче спілкування з колегами, через відповідний попит на її живе виконання. Яремчук вичерпує її зі свого єства, в нього лише такий хід музичних думок, з такої тканини він зітканий. Разом з американськими зірками, а також нашим контрабасистом Марком Токарем він зіграв декілька речей, наголосивши, звертаючись до слухачів: “Ми ні про що не домовлялися. Все, що буде звучати – тільки зараз і тут”. І почалося свято повного творчого розкріпачення! Грали те, що саме у цю мить спонтанно, на гребні якогось незбагненного душевного пориву народжувалося й блискавично передавалося пальцям чи вустам. Таке не могло не бути оцінене оваціями, адже публіка завжди відрізнить щирість від фальшу...
Коли ж то у Львові було подібне: попереду знову джаз. Ба, фестиваль. Вже у грудні з 7 по 11 -  міжнародний “Джаз без”!

О. Більський