Picasso

            Як у відомому анекдоті прапорщику вдалося сумістити простір та час, так і Аркадію Шилклоперу теж вдалося суміщати несумісне впродовж одного виступу на сцені Львівської філармонії: джаз та “розмовний жанр”. Причому, одне зовсім не заважало іншому, бо він дуже милий чоловік, з теплою, м’якою енергетикою і, водночас, з видимим темпераментом та гострою реакцією. Поміж себе деякі слухачі назвали такий благодатний сплав влучним, хоч і панібратським, російським словом “обаяшка”. Кожну паузу між творами музикант заповнював повними гумору розповідями про випадки зі свого життя, історіями написання композицій, короткими характеристиками інструментів, які використовує. Публіці такий стиль спілкування сподобався і вона навіть пробачила нашому гостеві трохи малувату кількість самої музики.

Без перебільшення всесвітньовідомий джазмен, який грає на різноманітних духових інструментах – валторні, альпійському розі, флюгельгорні, діджеріду, Вагнеровій трубі, корна да каччіота, - Аркадій Шилклопер приїхав з Німеччини спеціально для виступу на Міжнародному джазовому фестивалі “Джаз без”, який ось вже п'ять років поспіль зорганізовує у Львові Мистецьке об’єднання “Дзига”. Приїхав, прихопивши з собою тільки перші три з вищеназваних “знарядь”. А попередньо переслав музикантам нашого камерного симфонічного оркестру “Леополіс” ноти творів, які й збирався виконувати разом з ними. Вже у Львові під час єдиної перед концертом репетиції пересвідчився: зерна його творчої думки впали у родючу ріллю. Тим, кому супровід оркестру здався надто академічним чи пріснуватим, Аркадій ще зі сцени заперечив: “Прекрасний колектив. Не часто зустрінеш таке розуміння зовсім нового матеріалу”. А ще він віддав належне львівській публіці за фаховість та здатність сприймати. Згодом, за інших обставин, музикант підтвердив, що ці слова не були сказані “для годиться”...

Валторна – досить незвичний для джазу інструмент, та й за звучанням не вважається найприємнішим. А у Шилклопера вона – втілення ліризму, джерело оксамитової хвилі, що огортає слухача. Майстер навчив її співати, бо сам на довгому мистецькому шляху зумів виплекати пісню джазу в собі. Починалося ж все у Москві, де Аркадій народився, зі знаменитого Державного музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних. Ще у студентські роки, у 1978 році, він почав працювати у складі духового квінтету Большого театру (“Bolshoy Brass Quintet”), у 1985-1989 – в оркестрі Московської філармонії та в Московському квартеті валторн (“Moscow Horn Quartet”). У 1984-86 – дует з басистом Михайлом Каретніковим, де здобув перший серйозний джазовий досвід. До 1989 року – член першого складу “Три О” разом з Сергієм Лєтовим та Аркадієм Кириченко. З кінця 80-х грає в дуеті з піаністом Михайлом Альперіним, з яким записав кілька альбомів. Після 1992 року Аркадій віддає перевагу сольним концертам, які користуються незмінним успіхом. Свого часу він грав з багатьма дуже відомими людьми, ось імена тільки декого з них: Лайонел Хемптон, Стіві Уандер, Боб Стюарт. Успішно співпрацює з австрійським “Vienna Art Orchestra”.

Не дивно, що такий непересічний музикант в процесі творчого розвитку почав використовувати нові й нові для себе інструменти. У Львові ми почули його флюгельгорн та зовсім екзотичний альпійський ріг. Це така більш ніж триметрова річ, що нагадує трембіту, тільки на кінці зігнена догори і має значний вихідний отвір. Немає ні дірок, ні клапанів. Лишаються тільки губи та дихання. Ось тут якраз і стало зрозумілим, чому львів’яни нетерпляче чекали на Шилклопера. Навіть не маючи особливо з ким порівнювати, такої пластики від такого інструменту не чекав ніхто. Широкий діапазон, абсолютно неповторне звучання, ніби приправлене відлунням гір та легким вітром літньої ночі. Вишукана майстерність! А одного разу Аркадій підняв ріг високо й під бурхливі оплески зобразив трембіту, ще й повторивши її звук.

У цей вечір чудовий музикант одночасно диригував “Леополісом”, і вони виконували мініатюри, які можна назвати симфоджазовими, дуже приємними й для тих, кого цікавить лише класика. Прозвучала також варіація на тему однієї з пісень Франка Сінатри. Оркестр виглядав злагодженим, збалансованим організмом, різкі, несподівані зміни темпу та настрою твору не викликали у музикантів жодних помітних утруднень. Цікаво, що штатний контрабасист змушений був видобувати звук за допомогою пальців, а не смичка, що не характерно для академічного оркестру. А на одну композицію взагалі був запрошений чоловік “зі сторони” -  львівський контрабасисист Марк Токар, і недаремно: він виконав свою партію натхненно та достатньо віртуозно.
Аркадію, саме такій людині, було важливо, щоб його правильно почули, він дуже хотів подарувати всім максимальне естетичне задоволення, тому, граючи на валторні та намагаючись донести до слухача кожен нюанс відносно складної речі, він повернувся до зали спиною: така специфіка цього інструменту, тільки у цьому випадку звук лине безпосередньо у бік публіки.

Шилклопер – новатор, екпериментатор і, взагалі, унікальна людина. Звичайно, він це знає. Та на “зірковість” у нього нема й натяку, бо зірка він справжня. Легко йде на контакт, відповідає на будь-яке запитання. Саме у фестивальних кулуарах в невимушеній бесіді він розповів, як працював з різними академічними оркестрами, в тому числі з колективом Юрія Башмета, як це було не легко, і тому його дійсно приємно вразив “Леополіс”. 2003 року виїхав на постійне проживання до німецького Вупперталя майже виключно через важку хворобу сина (старша донька залишилась у Москві). Правда, тепер значно простіше з міждержавними переїздами. У Львові вперше, місто дуже сподобалося, а побувати в ньому мріяв ще з юних літ, бо тоді воно було “уособленням Заходу”. Львівський слухач справді дуже доброзичливий, добре розуміється на джазі, що й спричинило бажання усного спілкування під час концерту. “А поселили мене в хорошому готелі, тільки я зовсім не звик до такої близькості до трамваїв. Найважче зранку, коли сон найсолодший, а вони торохтять так, що дрижать стіни, дрижить ліжко і дрижу я”.

О. Більський