Picasso

            Приємно в погожий день, якщо ви людина мрійлива та любите природу, перейтися парком, в якому зібрані найрізноманітніші рослини з різних куточків землі...

П’ять вечорів, цілих п’ять вечорів меломани прогулювалися  здекорованими творчим піднесенням та неповторною атмосферою стежками V Міжнародного джазового фестивалю “Джаз без”, незмінним головним організатором якого є Мистецьке об’єднання “Дзига” та який квартирував цього разу (за винятком одного концерту) у приміщенні клубу “Пікассо”. Радість, яка збережеться надовго, забрали з собою з фестивалю порівно усі: і музиканти, і слухачі – особлива цілісність, адже якогось поділу на сцену й залу для цього мистецтва не існує, в хвилини єднання серце на всіх теж одне – б’ється в грудях його величності Джазу, живої істоти, мертва ж-бо не змогла б огорнути людину світлим смутком чи п’янкою веселістю, роздумливою меланхолією чи романтичним передчуттям чогось невимовного, але значущого.

... Ось квінтет добре відомого польського піаніста Куби Станкєвича зображає нам пісенного Шопена, переважно голосом Інги Лєвандовської, і хоч в цей вечір щось завадило їй бути собою, такою, якою вона є на інших виступах чи на компактах, печаль та вічне сум’яття душі великого Фридерика ми відчули. Станкєвич, контрабасист Йоханнес Штрассер, тромбоніст Гжегож Нагурські та барабанщик Лукаш Жита з дитинства гортають (вони ж з Польщі) пісенну книгу польського композитора (їх проект так і називається: “Chopin Songbook”), тому Куба читав її легко та виразно, а у Лукаша ритмічні візерунки не мали ніяких зовнішніх ефектів, але були тонкими, як мереживо. А як ще грати таку музику?

Зовсім інший джаз, зовсім інші люди, троє – з Росії: Микола Рубанов, Едуард Сівков, Сергій Лєтов та один львів’янин – Юрій Яремчук, а разом – квартет саксофоністів “Sax Мафія”, який записав більше десяти дисків. Вони використовують всі види саксофонів – від сопрано до басу (бас стоїть на підлозі, важкий у всіх відношеннях, та яку вправність на цьому “монстрі” продемонстрував Рубанов!), міняють їх систематично в залежності від твору, а це зовсім не складно з їх рівнем. Просторі штани у чорно-білу клітку, відбиток прожитих років на обличчях, ледь вловима іронічна усмішка – все так в’язалося з їх концепцією музики, широко розлитої, ніби весняна повінь, яка вбирає всі соки землі й випереджає будь-які спроби себе передбачити. Ці четверо людей зверталися до нас складною мовою, але перед тими, хто її розуміє, уявно постала наприкінці виступу струнка споруда мистецької ідеї, яка має усе необхідне для існування.
Як не дивно, здебільшого традиційну музику грали молоді джазмени у переддень офіційного відкриття фестивалю. Спеціальний вечір мав назву “Juniors Jazz”. Участь в ньому брала одна російська група з Самари (“New A”), польська з Перемишля (“Aga Jazz-Band”) та аж п’ять львівських – “Colored Shadows”, “Lu’Co’mbo”, “Ryshard Jazz Quartet”, “Trottola Imagine Quintet”, “Шоколад”. Росіяни грали щось джаз-рокове і майже танцювальне, поляки на трохи аматорському рівні виконували речі серйозної джазової класики. На такому тлі більшість з наших виглядали вже доволі стиглими плодами дітища “Дзиги” – проекту “Львівське Метро”, який об’єднує джазменів різних поколінь та в рамках якого влітку в Польщі молодь навчалася у майстер-класах, де викладають європейської слави музиканти. Навчання не було надаремним, особливо відчуваєш це, коли слухаєш групи, що “засвітилися” на минулому “Джаз без”. Їх просування чути “неозброєним вухом”. “Шоколад” виглядав цьогоріч злагодженим колективом, що виконує різнопланові за стилістикою джазові твори. Помітний поступ і формації “Trottola Imagine Quintet”, яка цілком заслужено завершувала чотиригодинний марафон. Добре свінгували хлопці з “Lu’Co’mbo” за лідерства відомого львівського джазового піаніста Валерія Половини. Свого досвідченого провідника (йдеться про дипломанта багатьох джазових фестивалів, яскравого тенор-саксофоніста Ришарда Канафоського) має і група “Ryshard Jazz Quartet”, яка виконує головно його твори, а також відомі джазові стандарти. Справді професійним вокалом за приємного тембру потішили Брія Блесінг та Павло Табаков у супроводі “Colored Shadows”. Музиканти гурту добре відчувають стиль (джазова класика) та один одного, незважаючи на лише кількамісячне спільне музикування. Шарму, ясна річ, колективу додають Світлана Бакуменко з тенор-саксофоном та Тетяна Буняк (барабани).

Теж здебільшого в руслі традиції грав квінтет “Лео-М-Art”, організатором та натхненником якого є все більш помітніша фігура львівського джазу контрабасист Марк Токар. Це дуже гнучкий проект, склад його постійно видозмінюється. Того разу поруч з Токарем – талановитий не тільки в музиці Мартин Твердун (саксофон), тактовний щодо дотримання стилю Кирил Абрамов (клавішні) та двоє польських гостей: саксофоніст Марцін Слюсарчик та барабанщик Арек Сколік. Останній приїзджав до нас недавно з Йоахимом Менцелем й виглядав зі своїм виключним відчуттям динаміки просто мeтром. Зараз же він нічого не зіпсував, але й не додав до добротного звучання колективу і його важко було впізнати.
А от барабанщик зі “100NKA” (Польща) Пшемек Боровєцькі є невід’ємною частиною запропонованої гуртом дуже пластичної електронної музики, яка шукає нових просторів і знаходиться десь зовсім близько до джазу. Протягом однієї речі молоді музиканти по 4-5 разів міняли не тільки тему, а й саме спрямування твору, що зовсім не виглядало еклектикою, хаотичним набором, бо фантазія була помножена на талант та смак. Гітарист Томек Лєсь, використовуючи різноманітні технічні “примочки”, міг почати з чогось на кшталт Джиммі Хендрікса, потім переходили на acid-jazz, далі – щось з класики жанру, а закінчували, наприклад, вільними вправами у трьохмірній, об’ємній електроніці. Лєсь не вразив виключною технікою, вразив вмінням в різний спосіб знаходити потрібний звук та доречністю кожного дотику до струн. Бажанням добитися бажаного звуку було просякнуто все: контрабасист Адам Стодольські навіть заклеїв стрічкою всі прорізи в тілі свого інструменту, щоб не відбивався акустичний звук і не нашаровувався на той, який поглинає звукознімач. Часом Адам ковзав по грифу цілою долонею лівої руки, окремо не задіюючи її пальців, даючи контрабасу можливість інтонувати протягливо та насичено. Інша цікава деталь: всі елементи “кухні” Пшемика – і барабани, і тарілки – розташувалися на одному горизонтальному рівні, а він їх паличками ніби й не бив, а лагідно, пошепки розмовляв з ними...
Чесько-польський гурт “David Doruzka Trio”. Ще один гітарист, але вже зовсім інший, й звучання його гітари – класичне. В житті Дорузка – м’який, делікатний чоловік. Такий він і у джазі. Природно, що подібна манера гри притаманна його контрабасисту Яроміру Гонзаку та барабанщику Лукашу Житі, про якого вже говорилося. Делікатність межувала з вишуканістю, базованою на майстерності: нічого зайвого, кожен крок продуманий, чіткий – результат послідовного виховання у “хорошому домі”.

Трубач Артур Маєвські виховувався, вочевидь, на Майлзі Девісі. Виступ “Robotobibok” з Польщі, хоч дуже і дуже умовно, перегукувався з музикою великого американця самого кінця 60-х, починаючи зі знакового “Bitches Brew”. Ця ланцюговість у розвитку теми, еластичне взаємодоповнення інструментів, приглушені сплески емоцій. Органічно для їх творів, подібно до неперервного потоку води з камінцями звучали одні з найяскравіших на фестивалі барабани Куби Сухара. Марцін Чупідро свій акомпануючий вібрафон повністю підпорядкував щільній колективній музиці, а басист Марцін Ожуг вміло скріпляв всю будову надійним каркасом. Дуже приємна для вуха музика, навіть піднесена, і неважливо, що хтось може закинути їй ладовість, тобто деяку завуженість.
При бажанні в чомусь можна дорікнути й гурту з американцем Ендрю Валентайном (який більшість часу живе у Києві, а у Львові виступає постійно, цього разу – на бас-гітарі), киянами Сергійом Яндюком (барабани) та Наталією Лєбєдєвою (клавішні), Гьотсем Грюнбергом (саксофон) з Німеччини. Та треба врахувати: в такому складі грали чи не вперше. Валентайна кожен раз слухаємо з задоволенням, знайомство з рештою джазменів та з їх власними композиціями було теж приємним. Деколи хочеться просто відпочити з чимось звичним та добре знаним – саме таку можливість вони нам люб’язно надали.

А Гражина Аугущік надала можливість долучитися до модного сьогодні різновиду джазового вокалу, представляти який їй легко вдається з сильним, повним багатих відтінків голосом, яким вона володіє, наче вправний художник пензликом. “The Cracow Klezmer Band” (Польща/США) виблискує ще одною значною особистістю – гітаристом Джоном Макліном. Дрібні краплі дощу падають на металеві пластинки різної товщини – такий звук його гітари. Маклін серед тих музикантів, виступи яких не бувають “прохідними”, запам’ятовуються надовго, він цікавий у кожному окремому творі, які за стилевим окрасом майже не повторювалися. В якийсь момент пролунало у залі під час концерту: “Кустуріца, Кустуріца!”. Тоді якраз використовувалося щось з південно-слов’янських мотивів, а подібну асоціацію створила відкрита та бравурна гра баяніста Ярека Бестера, скрипаля Ярослава Тирала, контрабасиста Войцєха Фронта та перкусиста Олега Дияна.

А ще на фестивалі гостював зірковий Аркадій Шилклопер, про якого було сказано окремо, а ще були безкінечні розмови про джаз в кулуарах, а ще було відчуття причетності до славного дійства, яке зігріло нас у ці чудові джазбезові львівські вечори.

О. Більський