- Чому Єва спокусила Адама, а не Адам – Єву?
- Це ще велике питання, хто там кого спокусив. І взагалі то страшенно темна і заплутана історія. Той вік, який ми отримали в спадок – це як результат гри в зіпсутий телефон, все переходило через багато версій і видозмінювалось. Але якщо ви хочете моєї версії цього міфа, то я думаю, що це більша відкритість жінки через сексуальність демонічному началу. Зрозуміли чи треба пояснювати?

- Ніцше писав: “Коли жінка має схильність до наук, то загалом щось негаразд з її статевістю”. Годитесь?
- Ой, у Ніцше самого було стільки проблем зі статевістю, що слухати, що він, бідолашний, там написав (Сміється – О.С.)... Пригадайте, чим він закінчив.

- Львів сьогодні – це і далі П’ємонт чи провінція?
- Ой, що ж ви про сумне, що ж ви зразу про сумне (зітхає - О.С.). Наскільки я можу судити за своїми доривчими спостереженнями навіть із приїздів на Форум, Львів дуже стрімко опускається і провінціалізується просто на очах. Навіть за останні три роки. Вся Україна опускається. Причому обвально. В режимі вільного падіння. Опускається вся Україна, опускається Київ, який зараз під тотальною навалою російського бізнесу.

І я не впізнаю Києва, в якому я виросла. Але на цьому тлі Львів... таке враження, що він заховується у якийсь закапелок при відсутності єдиного загального національного інформаційного простору, при недосформованості взагалі української свідомості. Відбувається регіоналізація. А Київ цетрується зараз за російським стандартом: як Москва - столица СССР, так і зараз: “Все на Киев” і “Киев - столица”, оскільки там, розумієте, Кучма на Банківській сидить. За цією самою схемою відбувається покривдження регіонів.

І ота покривдженість, яка породжує самозахисний синдром втечі в себе, субкультура, яка сама себе виробляє, сама себе споживає, сама себе хвалить, сама споглядає свій власний пупок, а це глухий кут. В перспективі – це абсолютно глухий кут. Це просто сумна тенденція. Для мене три року тому Львів був набагато відкритішим в інформаційному відношенні, в плані бажання щось знати, чимось цікавитись.

Якби ви мені поставили це питання три роки тому, було правомірно його ставити. В мене взагалі приступ українофобії і тяжка екзестенційна криза: я над долею неньки вболіваю (сміється), особливо останній рік, справді дуже драматично. І на цьому тлі - львівська закоконізованість, залялькованість у собі. Все, що ми знаємо про світ – це переважно те, що ми вичитали у “Поступі” або “Львівській газеті”. А що там далі, воно нас нібито вже й не обходить. В нас свої проблеми: в нас води немає, в нас того немає, в нас сього немає. І відповідно на культуру це теж проектується. Всяка інформаційна замкненість проектується відразу ж на культуру.

Так що прикрі це тенденції і дуже болючі. Зі всією Україною негаразд, дуже сильно негаразд. Просто воно по-різному проявляється у Києві і у Львові, але за Львів мені душа болить. У мене дуже великий сентимент до цього міста, родинний. Це місто юності моїх батьків. Вони тут обоє вчилися у Львівському університеті. Я виросла в атмосфері студентських спогадів про Львів кінця 40-их- початку 50-х. Я не зовнішнім оком на це дивлюсь. Я теж дивлюся на рівні травмованої генетичної пам’яті.

Знаєте, в кожній країні є таке місто, котре - не столиця, але друге місто, яке завжди претендує на роль культурного центру і почувається трошки ревнивим в стосунку до адміністративної столиці. Є Нью-Йорк і є Бостон. Про Вашингтон не говоримо, бо то є просто формальна столиця. Але центр Сполучених Штатів - Нью-Йорк.. А є Бостон, який дуже плекає дух своєї рафінованості і який завжди має в стосунку до Нью-Йорку цю амбіцію, мовляв, Нью-Йорк – це вокзал, а от ми тут в Бостоні, “we are bostoniens”. Пітер і Москва. Краків в стосунку до Варшави. Справді, в кожній країні є місто, яке хоче бути П’ємонтом в цій країні. І це абсолютно нормальний геополітичний розклад. Львів мав би бути таким містом, справді

- У Львові є кілька Львовів. Один з них - це Львів “Ляльки” “Дзиґи”. Чим для вас є Львів як “Дзиґа” і “Дзиґа” як Львів?
- Це гетто. Це все одно гетто, розумієте, це все одно замикання в гетто. Це продовження інтелігентських дисидентських кухонь. Тобто ми тут маємо свою “Дзиґу”, ми тут маємо свою “Ляльку”, ми тут зібралися, ми тут всі одне одного знаємо, нам тепло, ми не виходимо надвір, бо там надворі неприємно, страшно, там вороже, там не наше, там чуже, а ми тут всі навзаєм одне одного обнюхуємо. Це проходили наші батьки.

Розумієте, це синдром тюремної камери, на який українська культура хворіла весь радянський період. Будь-яка культура твориться відкритістю і експансіонуванням. Я вже сто разів про це писала. Знаєте, я вже втомилась про це говорити. Це синдром гетто, яке не усвідомлюється як злоякісне, яке культивується, і це погано. Гетто – це хвороба культури. Гетто – це не є форма розвитку культури, це вимушена самозахисна форма, це така каверна, в яку культура ховається. Гетто може зберегти, - синдром діаспори – от вам гетто, - може зберегти і законсервувати, але не може витворити нового.

- А що може витворити?
- Я повторюю ще раз: культура, яка є відкрита, котра є абсолютно національна, котра має в регіонах свої нюанси, але котра не зачиняється, котра відкривається, переливається, котра вбирає в себе, абсорбує, приймає, відштовхує, котра перебуває в діалозі, а не закривається в “Ляльці”, як в катакомбах. Я вас не переконала (сміється О.С.).

- Цього року “Дзизі” виповнилось 10 років. Побажаєте щось на майбутнє?
- ... Відсвяткувати 50 років.
Підготувала Ольга Станчак