Відомий польський письменник Вітольд Гомбрович писав: “Слизькі теми існують, аби їх уникали добре виховані тітки, але не література”. Вона, література, має право на відвертість, правду, наготу та багато інших унікальних речей. Я не знаю, чи читав Гомбровича Покальчук. Але я знаю точно, що "слизьких тем" для нього просто немає. Він – за правду життя, хоч би й голу.

Його, Покальчука, вважають "сексапільним", "еротично-порнографіним", "вульгарним", "талановитим", "епатажним", "вибухонебезпечним", "очікуваним і неочікуваним водночас" (слова моєї подруги). Який же він насправді?

- Пане Юрію, чи можна говорити про український ерос чи, скажімо, французький, тобто чи можна саме поняття еросу дотулити до ментальності?

- Категорично ні. Еротика – це природній відрух людини. По-перше, людина повинна стати вільною в собі, щоби вибороти у власному мікросвіті, не зважаючи на довкілля, право бути собою. І людина у своєму інтимному розкритті потрапляє на єдиний вільний простір. Справжній пошук себе самого в еротичному дійстві – це спроможність на розкутість душі.

Має існувати розуміння на рівні дотику, відчуттів, шкіри, адже для всіх людей ці відчуття однакові.

Нещодавно я виступав із презентацією частини моєї книги, яка, очевидно, буде називатися “Джунглі”. Ця книга про мої пригоди, в тому числі еротичні, в Індонезії і Латинській Америці. І в цій книзі видно, що люди скрізь однакові.

Коли ти знаходиш із кимось спільну ноту, це відгукується в усьому єстві людини. Заздрість, ревнощі, страх, суспільні забобони часто руйнують найсвітліші почуття. І гине блискавка поєднання двох душ. Бо це тілесний контакт, насправді це вторинне, його навіть подеколи може й не бути. Але є Любов , яка і є Бог.

А буває “ні те, ні се”. Я жив у Франції, Англії, Америці. І можу сказати, як і чим відрізняються скрізь люди. От, скажімо, на загал французькі жінки значно менш цікаві, ніж наші. У них більше раціональності та несподіваної приземленості.

- Наприклад?

Наприклад, людина щойно встала з ліжка, і відразу ж думає про якісь практичні зустрічі чи витрати. Все вираховується майже до копійки. І тоді стає нецікаво. Це - як поламаний велосипед: ніби ще їхати можна, але все там тарахкає і дзеленчить. У мене було кілька “романів” у Франції, але жоден з них не був цікавим. Потім я натрапив на українську дівчину. І це нарешті було воно! Минув деякий час, ми з нею одружились навіть. Це не тривало дуже довго, але було й таке.

- Ви писали, що всяке мистецтво починається з любові. А воно може починатись із ненависті?

- Може, якщо ненависть сильна. До того ж, ви знаєте, що від ненависті до любові – один крок. Можна когось любити, а потім так само сильно ненавидіти. Ненависть – це теж пристрасть, але дуже небезпечна. Тому з неї починати не варто. З негативного настрою, в певному сенсі, народились, наприклад, “Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко.

- З ненависті до чоловіків?

- З нелюбові до свого чоловіка. Так об нього витерти ноги можна, тільки дуже його ненавидячи. Це не є любов. Це негативна емоція. Я такого ніколи не робив би. Я - людина позитивних емоцій. Я можу ревнувати чи бути на жінку ображеним за моральну чи фізичну зраду, перестати спілкуватися, але, якщо я колись мав із нею близькість, я ніколи її не зневажу. На мій погляд, це просто непорядно. У мене було багато різних “романів”. І з багатьма своїми колишніми жінками та коханками я підтримую гарні взаємини, ходжу з ними на каву. Як на мене, негативне відчуття до людини, яку ти колись любив або просто був з нею близький, суперечить внутрішньому відчуттю оптимізму і спроможності ще любити когось.

- Хто є, на вашу думку, найеротичнішим у текстах із українських поетів та прозаїків?

- Я не знаю. Я не можу говорити про своїх сучасників під таким кутом зору.

- А під яким ви можете?

- Я можу говорити так: один з найкращих поетів – Ігор Римарук. Прекрасним поетом є також Василь Герасим'юк. Є речі дуже високої якості у Наталки Білоцерківець, Івана Малковича. І так я можу називати по порядку ще два десятки імен. Знаєте таку погану світову приказку, що серед наших знайомих геніїв не буває. Тому досить важко поцінувати свого колєгу. Вірші Андруховича мені також дуже подобається. Іноземну поезію я читаю різними мовами, я не читаю її в перекладах.

- Які слова в українській мові звучать найеротичніше?

- Шерех, дотик, рука, уста, поцілунок - вони є перехідним містком між просто сприйманням людини і еротичним до неї ставленням. Мені не спадають на думку саме еротичні місця. Бо йдеться про любов. Те, що ми називаємо еротикою, - це складова кохання. Вона, еротика, може існувати окремо, але тоді ті слова, які я називав, мають іншу тональність. Такі вузькоеротичні слова, як перса, сідниці, у мене не викликають жодних асоціацій.

- Жорж Батай писав, що садизм - це екстремальний еротизм. Ви можете прокоментувати цю думку?

- Якщо у сексуальному акті йдеться про якесь насильство, дуже активну і майже фізкультурну дію, то вона може десь межувати з садизмом. Це - коли жінці стає боляче, а чоловікові приємно. Мені важко це зрозуміти, я не маю ані найменших нахилів щодо цієї теми. Я категорично не сприймаю ні елементів садизму, ні мазохізму. Я ще можу зрозуміти логічно еротомана, гомосексуаліста, навіть трансвестита, бо це психологічне невлаштування свого “Я”. Це якісь страхи дитинства чи, скажімо, страх перед іншою статтю – є дуже багато пояснень. Але коли я заходжу в якийсь секс-шоп і бачу ці всі ланцюги і канчуки... Можливо, комусь подобається, щоб його били, а іншому подобається, коли він б'є. Я можу зрозуміти це головою, бо я про це читав, але внутрішньо я це не відчуваю.

- В еротичних сценах із ваших текстів більше досвіду чи фантазії?

- Звичайно, досвіду. Я пишу все з абсолютно точного власного відчуття і тільки. Якщо я описую якийсь статевий акт, я знаю, як це було. Я відчував те, про що я пишу. У мене немає ніякої теорії. Мені не потрібно описувати вигадані сцени, у мене в житті було досить багато реальних. Я не потребую в цьому сенсі фантазії.

- Чи могли б ви зав'язати роман із журналісткою? Вас би стримувало те, що вона знатиме вас не лише як письменника, а й як чоловіка?

- Ну і що? Це не має жодного значення, журналістка вона чи ні. Я зав'язую романи з людиною, яка мене сподобалась, а не з її професією. До речі, з журналісткою може бути навіть цікавіше, вона начитана і таке інше. Я нічого не боюсь. Мені абсолютно плювати, напише вона щось потім про мене чи ні. Якщо напише незграбно, я лиш подумаю: “Ну і дурепа!”. І хай собі живе, як їй Бог дасть!

Розмовляла Ольга Станчак

P . S . матеріал вийшов друком у "Молодій Галтчині".

Творчобіографічна довідка про автора: (нар. 1941 р.) письменник, автор збірок повістей та оповідань “Хто ти?” (1979), “Кольорові мелодії” (1984), “Великий і малий” (1986), “Кава з Матаґальпи” (1987), “Те, що на споді” (1998), “Озерний вітер) (1999), роману “І зараз, і завжди...” (1980, 1981, 1985), збірки поезій “Химера” (1994). Один із авторів та виконавців музично-поетичного проекту “Вогні великого міста”. Літературознавець (літературно-критичні праці “Самотнє покоління”, “На шляху до нової свідомості”, “Сучасна латиноамериканська проза”). Перекладач (переклав близько десятка книг з різних мов світу ). Як сказав Покальчук, "у мене в активі одинадцять мов". Перший переклав твори Борхеса українською мовою. Автор перекладів поезії Октавіо Паса, Лорки, Поля Елюара та інших поетів. Натомість його тексти перекладені англійською, німецькою, французькою, російською, польською, угорською, чеською, португальською і словацькою мовами.