...що ж – happy end у житті,
як і в цій неостанній війні,
штука малоймовірна
хоч по правді кажу тобі, Галко, повір –
життя прекрасне...

“Психоаналіз” Галина Крук

Я не впізнала її. На фотографіях жила зовсім інша жінка. І зараз я накладаю ці “паперові” обличчя фотографій на обличчя жінки, з якою нещодавно розмовляла, а потім - на обличчя уявної жінки, яка написала ці вірші – вона таки вміє змінюватись.

•  Ви часто змінюєтесь так, що вас важко упізнати?

•  Часто. Якби ви побачили мою фотографію у книзі, то теж би, мабуть, не впізнали...

•  Така потреба змін – через некомфорт у собі чи просто бажання експерименту?

•  Швидше друге. Я люблю творити щось нове.

Вона йде швидко, впевнено і тендітно (танго метелика) – я вже майже не вірю, що це вона писала свої вірші.

•  Галино, ваша поезія, як на мене, дещо болісна і трагічна. Це правда, що поети зазвичай є трагічними у віршах, аби дозволити собі бути “ранніми Тичинами” у житті?

•  Не знаю, як щодо Тичини, але я особисто можу писати тільки в тому стані, коли мені є настільки погано, що іншим чином це перетравити не можу.

•  Поезія може бути проявом слабкості? У вас проявом чого вона є?

•  У мене поезія - це спосіб самовиявитись.

•  Ви вважаєте, що ви - сильна жінка в поезії?

•  Радше сильна.

•  А в житті?

•  Мені видається, що в поезії я є такою, яка я в житті.

•  Чи можна бути слабким у житті, але сильним в поезії?

•  Це буде позерством. Якщо людина в житті інакша, аніж у творчості, значить, десь вона лукавить, десь вона створює той образ, на який хоче бути схожою.

•  Але в житті людину можуть обмежувати певні соціальні ролі. Натомість поезія – спосіб виразити себе “без обмежень”. Хіба ні?

•  Як на мене, тут не йдеться про обмеження чи спосіб сказати те, чого в житті не можеш. Я в житті теж це можу сказати. Але я вибираю форму слів тому, що таким чином це простіше сказати. Якби я краще володіла, наприклад, фарбами чи займалась фотографіями, то, може, робила б це в такий спосіб. І у мене була б уже не поезія, а кіно, наприклад. Митець вибирає той спосіб, який для нього є найдоступнішим. Для мене - це поезія.

•  Тобто поезія – це найдоступніший спосіб “сказати себе”?

•  Так.

•  Наскільки я знаю, у вас є маленька дитина.

•  Так, у першому класі.

•  Народження дитини, воно якось впливає на жінку у поезії? Ви не перестали писати, коли народили дитину?

•  Коли жінка відчуває свою реалізацію в народженні дитини, то після цього вона справді може не писати. Для неї поезія перестає бути способом самореалізації. Я не могла писати, коли чекала дитину, але з тієї причини, що в цей період я була така внутрішньо зосереджена і вся енергія, напевно, йшла в середину. Бо письмо для мене завжди пов'язане із великим викидом енергії. Після народження дитини я писати не перестала, але стала дещо м'якшою. Це додає певної глибини.

•  Це додає дорослості?

•  Дорослість для мене є радше негативною ознакою.

•  Але дорослість – це зрілість.

•  Я б ці поняття розмежовувала. Дитина народжується із чистою душею. І життя – це пристосування людини до цивілізації та культури, які існують навколо неї. Дитина протягом життя набуває певних стереотипів, її “обтесують”, щоб вона була подібною до інших і могла існувати в цьому житті і співіснувати з іншими. Діти у віці шести чи більше років вчаться лестити, пристосовуватись до обставин. Вони перестають бути відвертими. Тому подорослішання мені видається відходом від себе.

•  Яким є чоловік, якого ви витворили у поезії?

•  Дуже важко звести все до одного чоловіка. У мене часто є в поезії співрозмовник, як чоловік, так і жінка. Є просто оце “ти”, таке собі відсторонення. У мене немає чіткого образу чоловіка, навіть в інтимній ліриці.

•  Цей діалог, про який ви говорите, - це діалог з людиною чи діалог зі собою?

•  Діалог зі собою, але відстороненою, настільки, що він може бути цікавим для інших.

•  Існує така думка, що творчість випливає з еротичного чуття. Ви з цим згодні?

•  Якась чуттєва напруга в процесі творення все-таки є. В будь якому випадку, це не стан байдужості. Це внутрішня енергія, яку можна назвати чуттєвою, еротичною, ще якоюсь...

•  Тобто ця емоція є безстатева?

•  Я не поділяю світ на чоловіків і жінок. Для мене існують люди і статева характеристика є другорядною. Власне цих тем і стосується мій роман “Любити дальнього. Любити ближнього”, який я пишу вже кілька років. Там немає ані присутнього адресата-чоловіка, ані другорядності у ставленні до жінки. Найперше - людина.

•  Василь Герасимюк казав, що поезія – річ мстива. Це стосується вас?

•  Може, коли я доживу до віку Герасим'юка, коли він це сказав, для мене виникатиме таке запитання щодо мстивості або немстивості поезії. Натомість зараз поезія для мене виглядає не так мстивою, як вимогливою. Вона вимагає і постійно випробовує.

•  Вона виснажує чи наснажує?

•  Вона не виснажує, тому що я не ставлю перед собою завдання, як на біговій доріжці. Я не ставлю собі мети добігти до межі триста чи чотириста віршів. В цьому сенсі вона не виснажує. Як я розумію, Герасимюк казав це в плані особистому. Поезія відбивається на особистому житті, вона вимагає своєрідного ходіння якоюсь уявною ниткою. Ти для себе придумуєш цю нитку і певні умови гри. І якщо ця гра справді така, як вона є в Герасимюка, коли ти ставиш собі мету справжню поезію, тоді, справді, поезія хоч і не жорстока, але жорстка.

•  Але поезія виснажує не в сенсі кількості. Вона виснажує, бо забирає собі частину тебе.

•  Це добровільна віддача.

•  Це добровільна пожертва?

•  Я відчуваю це трохи інакше. Я пишу тільки тоді, коли не писати не можу. Це викидання того, чого ти в собі тримати не можеш. Тому поезія для мене не є виснаженням, вона є порятунком, виходом, Я в такий спосіб рятуюсь від себе такої, яка я зараз є. Я пишу мало. Я можу написати в рік два вірші. Я можу написати в день десять віршів. Натомість проза не пишеться лише на натхненні – вона потребує розвитку думки, сидіння і часу. Тому так довго пишу цей роман. Він потребує часу, а цього часу не вистачає.

•  Нещодавно на літературному вечорі, присвяченому Петру Мідянці, було сказано, що поезія ще мстивіша за жінку. Ви годитесь?

•  Жінки є різні, і помста аж ніяк не є жіночою особливістю.

•  До речі, Ніцше писав, що жінка в любові і ненависті куди більший варвар, ніж чоловік. Можливо, тому, що у жінки зазвичай усе тримається на емоціях?...

•  А можливо, тому, що це писав чоловік. Я не вважаю, що чоловік і жінка відрізняються між собою більше, ніж кожна окремо взята людина. Помста – це не є риса статі.

•  Ви можете свою поезію перетворити на скульптуру? Як би вона виглядала?

•  Скульптура, напевне, зробила б ці вірші динамічнішими і опуклішими. Там було б видно динаміку і опуклість, тілесність форм. Але мені ближча мова кінематографа. Тому я уявляю свою поезію, як психологічний французький кінематограф 60-70 років. Це психологічні фільми, які не дають відповіді на запитання, які не мають абсолютно чіткої логіки подачі картин.

•  Тобто ваші вірші нелогічні і не дають відповіді на запитання?

•  Так. Вони не дають готової відповіді. Вони радше скеровують.

•  Пам'ятаю ваш вірш про жінку, яка хотіла закінчити життя самогубством. Навіщо ви дали їй в руки ножа?

•  Вона не лише хотіла. В житті є такі моменти, коли людина знаходиться на межі. Саме тоді вона може відчути “справжність”, тоді вона розуміє, що усе це – аж ніяк не гра. Момент самогубства мене, як митця, приваблює саме тим межовим станом, коли людина щось вирішує. В житті ми щосекунди робимо вибір, часом не менш важливий, ніж ця жінка у вірші. Здається, у Борхеса є оповідання "Сад розгалужених стежин", в якому людина іде якоюсь дорогою, і кожного разу дорога розгалужується. І назад повернутися не можна. Тільки вперед.

•  Ще один вірш, ваш діалог із Галкою, в якому ви переконуєте її, що життя таки прекрасне? Ви справді в це вірите?

•  Так, життя прекрасне, хоча моментами дуже болісно його жити, дуже болісно його відчувати. Воно прекрасне і важке водночас.

•  Дякую.

Розмовляла Ольга Станчак.

Довідка "МГ": КРУК Галина (нар. 1974 р.) Поетка. Авторка поетичних книг "Мандри у пошуках дому " (1997), "Сліди на піску" (1997). Аспірантка української філології Львівського національного університету. Лауреат премії ім. Богдана-Ігоря Антонича (1996 р.). Мешкає у Львові.

P . S . Стаття вийшла друком у газеті "Молода Галичина"