•  Навіщо?

•  Як символ чогось невідворотного, чогось, що повинне трапитись, аби далі можна було нормально жити. В житті кожного надходить такий момент, коли треба “змастити олією” ту специфічну і метафоричну вісь, щось зробити, аби наша внутрішня земля, внутрішня планета зрушила з місця. І часто доводиться починати все в черговий раз з початку. Звідси другий важливий мотив - мотив осі землі, яка проходить не тільки крізь наше містечко, але через кожного з нас. Кожен з нас має свою вісь, і проходить вона якраз крізь нас, крізь наш дім, вулицю, містечко, край і земну кулю. Кожен з нас, людей, обдарований неповторною міццю землі, і тільки від нас залежить, чи земля закрутиться навколо нашої винятковості. Кожна людина народжується із таким шансом, одним єдиним, після використання якого земля аж присідає, як дитячий м'ячик, від захоплення над нами.

•  У вашій книзі дуже багато описів жінок. Причому сцени, в яких ми їх зустрічаємо, або фантастично смішні (пані Гонсьорова з чоловіком у ванні), або млосно-споглядальні. Складається таке враження, що книга жінок боїться і обожнює водночас. Ви схожі на свою книгу?

•  Так. Обожнюю жінок і дуже шаную. Намагаюсь їх зрозуміти і нічому не дивуватись. Я є сповідником культу жінки, культу матері, культу коханої. Жінка наповнює мене страхом таємниці життя., але й відвагою його утвердження. Найбільша помилка чоловіків щодо жінок – в тому, що вони намагаються збагнути жінку своїм чоловічим, раціональним способом мислення. Це одразу ж їх ставить на втрачені позиції. Жінки за своєю природою майже підсвідомо є надто мудрі, аби мужчині, якого кохають, опиратись. Тому в більшості суперечок вибирають мовчанку. Тоді чоловіки потрапляють у тенета власної пихи, переконавши себе, що жінки прийняли їхній спосіб мислення. А вони (жінки – О.С) тільки вичікують момент, щоб зробити з ними, що їм подобається. І це в жінках нелюдськи велике.

•  Чому ви саме божевільному доручили змащувати вісь землі?

•  Там, у книзі, не до кінця сказано, хто справді є психічно хворим, хто має рацію, хто має здатність бачення, передчування, відчування тієї землі. Він, Зенек Матущак, божевільний і дивак (“інший”) чи ми, так звані нормальні мешканці містечка? Де є та тонка лінія нормальності? Кого врешті-решт Бог охочіше вислухає і чи для Бога важливіше є те, чи хтось знає чи чує, чи розуміє чи вірить, чи говорить чи робить. Це щось схоже на танець. Неважливо, як ставиш кроки, але що в тобі танець може змінити.

•  У вашій книзі дуже дивна смерть – вона іграшкова. Тобто люди нібито вмирають, а в кінці книги вони знову з'являються. Навіщо ви їх оживили?

•  Бо насправді люди ніколи не відходять. Живуть у нас, поки їх пам'ятаємо. Мені часто здається, що я народився в 19 столітті, як мій дідусь. З ним я йшов полями битви, першої, другої та ще кількох інших воєн. Він мені про все це розповідав, розповідав про війну, про любов, про людей, яких зустрів протягом свого 97-літнього життя. І я маю їх усіх в собі, вони живуть в пам'яті, в крові. Це є перша частина людського життя – розповіді наших дідусів. Друга – це та, яку дала нам доля, Бог, природа. Це те, що нам трапляється протягом нашого життя на землі. А третя, можливо, найважливіша, починається після нашої смерті, на яку працюємо кожного дня. Це та частина нашого існування, яка триває так довго, як довго розповідають про нас наші діти, внуки, знайомі, світ.

•  Вітольд Гомбрович писав: “Слизькі теми існують, щоб їх уникали добре виховані тітки, але не література”. У вас є свої слизькі теми, яких ви уникаєте?

•  Не уникаю в творчості нічого.

•  Сучасна польська література – у чому вона типово польська?

•  У великому заряді поезії. Поляки – вроджені поети. Два лауреати Нобелівської премії в галузі літератури, великі сучасні поети (Віслава Шимборська та Чеслав Мілош – О. С.) живуть недалеко від мого містечка у Кракові. Цей поетичний дух поширюється також і на драматургію та прозу. Звідси так багато в польській літературі казок, неймовірних розповідей, метафор, але також поетичної стислості та чудової виразності сучасного вірша.

•  Кажуть, текст – це спроба бути почутим. Ваш текст – це спроба...?

•  Це спроба підкоритись мелодії слова, його барві, спроба побачити в оточуючому нас світі, який би він не був, його центральну силу, залежну від наших, моїх, читача, мрій, які, як на мене, завжди можуть сповнитись.

•  Ваша книга “День, коли мала зупинитися земля”- дуже оптимістична і комічна. Їй дуже пасує вислів “наїстись сиру”, в сенсі – сміятись так, що аж сльози з очей течуть. В житті ви такий же?

•  З тим сміхом це не зовсім так. В нас, принаймні, говорять “сміятись як дурний до сиру”. Той сміх до сиру є сміхом дурнуватого. А оптимістом, звичайно, я є. Оптимізму треба вчитись тоді, коли його втратив. Бо з оптимізмом народжується кожен, інакше не варто було б жити. Людина часто в дитинстві втрачає цю “дуже людську” рису. Треба трохи зусиль, аби її відшукати.

•  Ви вмієте сміятись над собою?

•  Цілий час це роблю. Сміюся із себе, але дивує те, що мені закидають, нібито регочу над іншими. Задумайтесь, що за витівки долі, а може, ні, а може, так то вже є, що коли сміємось над собою, люди ніби підсвідомо бояться, чи часом не кепкуємо з їхніх схованих під перуками щоденності недоліків. Король - голий. Спробуйте колись так собі крикнути.

•  Чи бувало, що ваші книги ставали вам “чужими”?

•  Не повертаюсь до своїх книг. Цілий час пишу щось нове. Колись Мілош сказав: “Не думаю про свої давні книги, це щось схоже на скидання шкіри у вужа”. Не повертаюсь до них, бо вони вже не мої. Кохаю їх, як дітей, які відлетіли на інші континенти. Континенти інших, читацьких уявлень. Я вже нічого не можу з ними зробити. Вони мають свої життя. Навіщо тоді про них думати?

•  Автор, пишучи книгу, завжди влаштовує маскарад. Тому, з одного боку, книга – це відвертість, а з іншого – це “кодування” своєї суті, настроїв, нахилів через розвиток подій, риси героїв. Тобто виходить так: я показую своє обличчя, але показую його у масці. Який ви без маски?

•  Не вбираю маски. Мої герої, хоч би як банально це не звучало, приходять до мене над ранок. Встаю щоденно о четвертій, і вони вже є. Я сідаю за стіл і так собі байдикуємо до восьмої. Нічого не намагаюсь одягати, нічого вдавати, даю їм повну свободу. Ніколи не знаю, на чому закінчать свою оповідь.

Mail - увала Ольга Станчак