Олександр Бойченко: ...буду безмежно щасливим, коли доживу до того, що Андрухович сприйматиметься в світі як типовий українець

Паскудна річ, це мейлування, особливо із письменниками, художниками, фотографами, літературними критиками та іншими людьми яскраво вираженої творчої орієнтації. Ні тобі реакції, ані спантеличеності, ані паузи, ані... ані... ані... Написав – відповіли: як голос у довгу трубу. Так і з Олександром Бойченком. Коротко, лаконічно, без ексцесів. А таки цікаво було б дізнатись про його версію походження трагедії з духу музики...

•  Тобі знайомий конфлікт типу “Чоловік потребує спокою(“Спокій” – це усі справи, не пов'язані із жінкою, в тому числі – й писання)”, жінка потребує уваги”?

 •  Аж так, щоб це назвати конфліктом, то ні. Просто моя дружина найщасливіша саме тоді, коли мені добре пишеться. Бо я тоді стаю лагідний, тихий і навіть уважний.

•  Ніцше писав: “... жінка не вміла б так геніально прикрашатись, якби не відчувала інстинктивно, що призначена на другорядні ролі”. Можеш прокоментувати?

•  Ну, це сказано у ХІХ столітті. Тоді значною мірою так і було. А взагалі, Ніцше багато чого писав. От чому тебе не цікавить, наприклад, що я думаю про його версію походження трагедії з духу музики?

•  Чоловіків може збуджувати у жінці інтелект?

•  Може. Але суто інтелектуально. А щось інше збуджується від чогось іншого. “Запах жінки” бачила? Отож. Хоча я би взагалі так питання не ставив, бо людина – байдуже, чоловік чи жінка – цікава не своїми окремими складниками, а їх унікальним поєднанням . Я так думаю.

•  Чи існує для тебе поняття типовості або нетиповості письменника в контексті певної літератури, тобто чи можна говорити, що Андрухович чи Забужко чи будь-хто інший із сучасних українських письменників (не йдеться про відсутність стильовості) є типово український або ні?

•  Якраз про українських письменників я цього сказати не можу. Бо щоб обізвати когось типовим, треба, по-перше, бути від нього відчуженим і, по-друге, послуговуватися стереотипами масової свідомості. Легко сказати здалеку: Софокл – типовий давній грек, Конфуцій – типовий китаєць чи там Буш – типовий американець. Але мало хто скаже: мій батько – типовий селянин, моя дочка – типова українка. Зблизька на перший план виступають індивідуальні, а не типові риси. Тому хай наших типових письменників визначають іноземці. Я ж можу лише додати, що буду безмежно щасливим, коли доживу до того, що Андрухович сприйматиметься в світі як типовий українець.

•  В одному з інтерв'ю ти згадував Еклезіаста, який пов'язував знання із скорботою. Такий зв'язок спрацьовує у твоєму житті?

•  Спрацьовує. Але це не означає, що треба відмовлятися від пізнання. Після Адамового гріха у нас, власне, немає вибору: залишається невпинно примножувати свою скорботу. Зрештою, що таке людина без скорботи? Типовий баняк.

•  Ексклюзивний український розлад, про який ти писав у “До теорії українського маразму”, – у чому він ексклюзивний? Чому він не міг бути, скажімо, у поляків?

•  Бо тоді він би не був ексклюзивним. Я намагався цю ексклюзивність коротко пояснити на прикладі рецепції Григорія Грабовича в Україні. А не коротко читай у Миколи Рябчука, Ярослава Грицака, у кожному числі “Критики”, де аналізується наша досі совкова “незалежність”.

•  Існує стереотип, що писання (йдеться і про тексти, і про живопис, і про музику) – ознака деякої ненормальності, дивакуватості, “завернутості”. Психологічно здорова людина такими речами не займається. Ти можеш спростувати або підтвердити цей стереотип?

•  Я можу сказати, що ти тут припускаєшся термінологічної плутанини. Норма і здоров'я – це різні речі. Норма встановлюється суспільством і є штукою статистичною, а здоров'я – це парафія лікарів. Для заміжньої мусульманки і амстердамської повії існують різні норми поведінки, але гастрит чи шизофренія у них подібні. Ненормальний соціопат-убивця може бути цілком здоровим, а хворий невротик може поводитися абсолютно нормально. Ясно, що серед митців є нормальні хворі і ненормальні здорові, а також ненормальні хворі і нормальні здорові. Але вони так само є серед вчителів, сантехніків і журналістів. Просто “дивацтвами” сантехніків журналісти менше цікавляться, тому вчителі про них на уроках і не розказують. Несправедливо.

•  Одним із гостей цьогорічного Форуму буде Пауло Коельо. Що ти можеш сказати про його тексти?

•  Я читав лише “Алхіміка”. Пам'ятаю, що читалося легко. Знаєш, прошу зрозуміти мене правильно: на своєму рівні я займаюся чимось подібним, а саме – простим переказом складних речей. Користь від таких текстів буває тільки тоді, коли читач розглядає їх як вступ до подальшого вивчення першоджерел і пошуків власних відповідей. Читачеві ж, який вирішив, що він тут знайшов зібрання мудрих афоризмів на всі випадки життя, я можу лише поспівчувати.

•  В одній із свої книг Пауло Коельо писав: “Випробування спокусою завжди закінчується гріхопадінням”. Ти можеш сказати це про себе?

•  Ось такі афоризми я і маю на увазі. Для Христа ж не закінчилося, отже – все-таки не завжди. А про себе… не знаю. Про себе мені якось не випадає говорити. Кому яке діло до спокус літературного критика?

Мейлувала Ольга Станчак

Творчобіографічна довідка:

Олександр Бойченко (нар. 1970) - літературознавець. Доцент Чернівецького університету, координатор Буковинського центру гуманітарних досліджень, редактор літературного часопису “Потяг-76”. Літературно-критичні матеріали (статті, огляди, інтерв'ю) публікує у "Дзеркалі тижня", "Книжнику-REVIEW", "Молодому Буковинці", "Четверзі" та ін. Збірка його есеїв "Щось на кшталт Шатокуа" (2003, видавництво "Лілея-НВ") визнана кращою книжкою 2003 року у розділі художня есеїстика.

P . S . Стаття вийшла друком у газеті "Молода Галичина"

Ольга Станчак