тайнописи дитинства
або
AQUA MATER

Не буду філософствувати про найсокровенніше в житті кожного – дитинство: і що в кожнісінькій людині, скільки би їй не “стукнуло”, “сидить” дитина, і що в ту прекрасну і чисту країну не повертаються, а лише віддаляються від неї із шаленою швидкістю, і що, випадково натрапивши на поламану ляльку чи машинку зі свого дитинства, можна отак ні з того ні з сього розплакатися або ж сяяти потім цілий день...

Так-от, таке сяйво, унікальне і тепле, різновеселкове та справжнє, як материнська вода, привезла п’ятого листопада до “Дзиґи” з Полтави художниця Тамара Морозко, і випустила, наче зграю синіх птахів, в наші очі та нам на плечі, в серця та душі.
А насамперед – хукнула гарячим подихом на вікно нашої замерзло-осінньої душі, протерла в нім кружечка, крізь яке визирнуло на світ у кожного своє дитинство. Воно прочинило ласкаво-широкі очі, на ліву щоку впала війка, і можна було загадувати будь-яке бажання...

На відкритті виставки дорослі-діти обмінювалися враженнями та думками, але найбільше впадало у вічі те, що кожен біля картини посміхався – виставка усмішок навпроти робіт. Кожна – вартістю миті дитинства... Тобто безцінна.

Ледве одірвалася від тих усмішок та райдужних зморшок навколо губ і почала слухати Влодка Кауфмана, який відкрив виставку і зауважив, що з “великої” України давно до нас не заїжджали:
“Тамара попробувала дослідити, зберегти, зафіксувати навколишній світ очима дитини, яка ще не народилася, і думками, якими вона мислить”.

Сама художниця, Тамара Морозко, була небагатослівною: “Я вже сказала все, що хотіла, у своїх роботах. Тільки додам: занурюючись в атмосферу материнської води, поверніть собі пам’ять, бо вона того варта”.

Наприкінці скромної урочистої частини своє слово сказав Борис Гаврилін, куратор виставки: “Нас зацікавив мікро- і макрокосмос подій, бачення внутрішнім зором життя, яке існує, яке не можна перервати: вібрації фарби, кольору, душі, - вони і є наш світ, а також пуповина творчості Тамари Морозко. Так резонансно “працює” і музика. Тому сьогодні ви також можете розглядати роботи під “живу” музику Юрія Яремчука та Сергія Зеленського”.

Зграя метеликів-посмішок знову замайоріла на обличчях і якась бабця почала дитинно плакати біля “Ловців снів”. Поруч із “Ловцями” тихо висіла робота “Пошепки”, намальована так, ніби перо вміє малювати пошепки, ніби кожна барва та крапка мала свій голос, як контрастність чи насиченість, ніби “Адажіо для гранату” – колискова для пастельно-рожевих чотирьох пелюсток, а “Садочок Душі” втікає від нас постійно, втікає з картини, зникає за рамкою, зникає, як зникає дитинство… І здається, що два місяці – не роги зеленавих волів, ні, то два шматки сиру із забутої байки, що їх сорока принесла з дитинства, аби ми поласували неможливим… І подякували “Тим, що приносять дари”, ще – сінерям і тим, хто народжує “Перли”, зокрема Тамарі Морозко…

- По-перше, я повинна розказати коротенько, як ця робота робилася, - говорить Тамара біля роботи – “Аква Матер”, - бо кожна робота має свою історію. Коли вечір і в квартирі світло, а надворі ніч, темно, і ви підходите до вікна і хочете зазирнути за скло, то ви нічого не бачите.
А для того, щоб побачити, що там, вам потрібно так-от (Показує, приставляючи долоні до скронь. – Авт.) зробити ручками. Я дуже люблю так дивитися у вікно, одного разу я так підійшла, зробила так ручками і подумала, що це дуже схоже на те, як би людина з одного світу дивилася в другий, так зазирнула, ніби не крізь скло, а крізь плаценту. Десь та думка “варилася” певний час, і от, втілилася в роботі, яка є центральною в цій виставці. Таким чином, ця тематика об’єднує не тільки виставку, а й всіх нас.

- Ваші роботи дуже автобіографічні: там Ваше обличчя, очі, вії...

- Казали мені це, і дуже багато разів. Звичайно, що моє там щось є: моє життя, мої думки, мої враження. Я дуже емоційна людина і мені потрібно якось це викласти на папері, окрім того, це дуже ювелірна робота, кропітка, займає багато часу. Отак годину малюєш, усе болить, часом не можна навіть рухатися, лінії такі маленькі, перо № 41, хто знає...

- Наприклад, скільки робилася ця робота (“Аква Матер”)?

- Ой, я навіть рахувала години: більше 120-ти годин.

- Вашому характеру притаманна отака дитячість, якою щиро насичені картини, такий оптимізм, радість?..

- Вважається, що дитина – це сам оптимізм і радість. Але дитина – це багато що: дитина мудріша навіть за дорослого. Вона не має отої суєтності...

- Яка мрія Вас супроводжує по життю ще з дитинства?

- Мабуть, та сама, що і в цій роботі: а що було там, до того, а за цим, а за тим? Отак іду собі по життю і маю завжди таку думку-мрію.

- У Вас тут є роботи – ніби скриньки дитячих скарбів: мушлі, камінчики... Це все – пригадування і певна спроба зберегти дитинство?

- Ці колажі, це “сміттячко з дитинства”... Знаєте, як писала Марина Цвєтаєва: “Если б вы знали, из какого сора растут цветы”, так-от, таке “сміттячко” є в кожній скриньці у кожної господині і навіть господаря. І з цього “сміття” можна зробити роботу, яка буде мати і третє, і п’яте, і восьме життя, і милувати око.

- Є щось таке в цій виставці, що Вас не задовольняє?

- Хіба що своя робота, праця, бо вона робиться достатньо довго. І через тиждень-два дивишся на неї і думаєш: це я? Буває навіть трохи соромно, але якщо вже я це почала, то мушу закінчити, хоча полотно протягом роботи над ним може змінюватися.

- Ви не займаєтеся батіком – стиль Ваш дуже до нього би пасував?

- Ой, мені ще тільки батіка не вистачає, - дитинно, “яблуневоцвітно” посміхнулася.

- Ви знаєте, що мистецькому об’єднанню “Дзиґа” цьогоріч сповнюється 10 років, що б Ви їй побажали на ювілей?

- Вік такий дуже гарний... Я так думаю, хай би було “Дзизі” і сорок, і п’ятдесят, і шістдесят, і пенсійного віку хай би вона дожила, і сто років, але щоб ці десять років залишалися в ній завжди.

Коли я відійшла від художниці, до неї почала говорити та бабця, яка плакала біля “Ловців снів”: “Ваша душа, ну, така цікава!” Метелики один за одним випурхували у львівський мрячний листопад, торкаючись крильцями пам’ятника “Усмішці” Дергачова, падав дощ грузкими краплинами, а я, коли вже засинала, думала собі: а що там зараз в галереї, мабуть, оживають ловці снів і гигоче “біла сова”, русалонька розмовляє із маленьким Муком, Ной приборкує непокірних зеленавих волів із місяцями на рогах, а мільйони ще не народжених дітей визирають у світ крізь плаценту, наче крізь вікно, прикладаючи рученята до маленьких скроньок...

Марія ТИТАРЕНКО