* Кри-и-и-и-и-и-и-и-и-ик

Захист “Крику”
(дипломно-дилемна робота)

У четвер, 26 червня, у “Дзизі” вимкнули світло, запалили свічки, але ніхто не кричав. Окрім хіба що кількох велетенських Флойдових чоловічих фігур, синіх від натуги крику. Вони ховали нахилену голову (ні, не в долонях) у міцно стиснутих жилавих руках. Анатомічно правильні. Бездоганні. Сильні. Сині. Але розпачливі. Це радше розпач – не крик. Зрештою, може, такий крик і є розпачем?

В ногах фігур полохливо (від ковзання ногами по підлозі “Дзиґи”) мерехтіли свічки, відтак здавалося, що кремезні статичні фігури час від часу схлипували... і то був плач. А сльози скапували у середину, не назовні: під нігті, в горлянку, у вени, у душу, - туди, звідки й беруться. Хоча... плач – це теж крик. Тільки розкраплений і вогкий.

Це був саме той випадок, коли тиша кричить. Синя тиша випуклими тінями із деручкими обрисами (вхопи, притисни, запамороч!) зранює в’язкий і обважнілий крик. Він не скапує. Повис. Тому немає отого “кап!” Відлуння мовчить. Тиша переповнена передчуттям “кап!”-у. Передчуттям надриву. Прориву. Зриву. Готуйте руки – затулити вуха! Готуйте долоні – притиснути повіки. Зараз. За мить... Ні, це ще не крик – це передкрик. Або післякрик (покрик?). Поклик совісті та болю вивільнитися назовні. Бо втамований крик у сто разів нестерпніший. Це як чергова сніжка для майбутньої лавини. Черговий землетрус напередодні виверження вулкану. Може, це – внутрішнє виверження крику? Тобто вверження? Людина поглинає світ, що поглинає людину. Замкнене коло взаємопоглинаня. Взаємознищення задля нового голосу, а відтак – нового крику...

- Володимире, чому саме крик?

- Тема актуальна. Щоправда, я не прив’язую її до якогось окремого моменту: війни чи ще якихось переживань. Ні, це тема загальна. Крик не як звук, а німий крик, крик душі. Це емоційний стан, це відчуття внутрішнього болю, страждання. У своїй роботі я хотів передати момент болю, динаміку розвитку душевного стану людини від спокою до моменту, коли відчуття внутрішнього болю стає настільки сильним, що перетворюється у німий крик. Концепція: чому фігура, положення, не лице, не міміка, не відкритий рот, - бо цими графічними фігурами, рельєфом я передаю загальний внутрішній біль, внутрішні переживання, внутрішній крик... Щось такого...

- Тобто крик у тебе більше інтровертивний, заглиблений в себе, так?

- Так, він практично не передається, він абстрагований від крику в нашому вузькому розумінні.

- Щось психоделічного?

- Радше психологічного.

- “Крик-2” буде?

- Поживемо – побачимо. Напевно, щось подібне буде, не саме таке, але те, що би торкалося людської психології, внутрішніх станів душі... це однозначно.

- Ти часто кричиш?

- Ні. Хоча я емоційний, інколи буваю агресивним. Можливо, це – мій психологічний портрет. Автопортрет. Може, й так.

- Ти ховаєшся, коли кричиш?

- Я не кричу. Тобто криків по хаті немає...

- Ідея?