Максі-філософія міні-речей
(“...і маленька кераміка може принести велику радість”)

А справа таки, й справді, не в розмірах, аж ніяк.

Адже не тільки велике, монументальне має велич.
А мініатюрне – і поготів не тотожне мізерному.

Здебільшого, як не парадоксально, доводиться говорити про малість великого і про добірність дрібного...

Переконуюся в тім вже вкотре – на виставці міні-кераміки в “Дзизі”, що відкрилася 27 листопада, а було це подібне от на що:

в центрі галереї була собі кольорова кулька, завбільшки в м’яч, мінилася, тріскалася, запікалася – і аж раптом вибухнула, розлетілася, розпалася, розбризкалася на

десятки метеликів та рибок, птахів та вазочок, сидячих фігур (Римар Юрко), втілених змов (Береза Ігор), крісел із жіночими грудьми та ногами (Петрук Р.), кізочок та дзвіночків (Маркович Соломія), декоративних тарілочок (Парфенюк Надія), трансформацій та сов (Соболь Сергій), фотомонтажів, “моїх” морів та скарбничок (Ганна Друль), відбитків часу із вм’ятинам скелетів давньориб у камені-кераміці (Віньковський В’ячеслав), фруктів із зимових садів (Лисик Анна), шпильково-цвяхових ароматів настрою (Левдер Олена), вазочок із крилами, подібних на Ейфелеві вежі (Ковалевич Ігор), просто непростих вазочок, що звисають зі стелі (Потапенко Тетяна), на чотири пори року та скарбнички (Хода Ігор),

ще на ніч та весну (Муратов Юрій), на гусей-лебедів га-га-га (Фізер Іван), на фантазії моря (Кисельова Людмила), на мушлі, які літають (Ошукевич Галина), на сонячні годинники, крило, загублене на світанку та кишеньковий збирач туману (Рось Тарас), настільний годинник Кайнозойського періоду (Рось Олександр), на гнізда для колібрі (Рось Леся), на овенів та козерогів (Шеремета Ярослав), на Вушлі та далекогляд (Пігович Наталя), на автопортрет у мріях (Курочка М.), на іграшки (Береза Тамара), сутінки-яйця (Чернієнко Віра), на сумні паліндроми з ненадрукованого (Степан Андрусів), на птахів сподівань, кохання та вранішніх мрій – супові набори (Тетяна Павлишин),

розквітчані торси (Людмила Богуславська), каштани (Людмила Ковалевич), інтерпретації чайників (Кулик Олександр), на “нумо” з відкритим дзьобом (Мартинюк Роман), на кубістичні розмови (Береза Зеновій), на інь-ки, спіраль-ки та ключики від серця, штучки-дрючки із культової еротичної шопи (Ганна Липа), на персонажів, що слухають спів птаха (Роман Романишин), на Архангелів та хлопців на коні (Іван Франка) та безліч інших прекрасних і небачених мініатюрних, а відтак, Великих за наповненням, керамічних див.

І якби злий чаклун усі ті дива зліпив докупи – у первісну гливку непалену і немальовану глину, то вийшла би кулька – завбільшки в м’яч...

Усього-на-всього.

Максі-філософія міні-речей...

Ганна Друль (куратор виставки): “Знаєте, виставки “маленької” кераміки не було із 1988-ого року – пройшло відтоді дуже багато часу. Ідея якось виникла раптово серед самих художників, немає одного-першого. Кожні два роки у нас у Львові відбуваються виставки кераміки: зрозуміло, що кожен намагається зробити побільше, бо то має вигляд. Маленьке ж губиться в просторі, тому ніяк не виставляється. Але кожного року, окрім основної виставки, ми робимо додаткову: торік – анімалістичну, зараз – цю.

Люди хочуть “виставлятися” (тут наразі експонують свої роботи 34 керамісти!), як би там не було, виставка – це своєрідна реклама і всі це розуміють.

Чому саме зала “Дзиґи”? Мене страшно ранять якісь образи щодо вибору залів, я не переношу оцієї “клановості”. Як казав мій чоловік, а йому це казав один професор: “В науці тісно лише дуракам”. Знаєте, якщо людина творча, то вона все-одно себе проявить, і про ніяку конкуренцію тут не йдеться...

“Дзиґа” чудесно пасує власне до кераміки, ідеально пасує: ці склепіння, ці стіни... Скажімо, у Палаці Мистецтв забагато простору – це зал для великих форм. Там би все це загубилося.

Я займаюся різними речами, не тільки мініатюрою. Коли довго робиш щось дрібне, потім тягне до ве-е-е-ликого, навіть дуже великого, а потім знову до малого. Таке постійне чергування. Ця мініатюра, дійсно, для людини: її хочеться мати в хаті, придбати, її можна подарувати. Ці роботи більш ніжні.

Особливість їхня така: от, наприклад, ви маєте маленьке горнятко для кави – зробіть його великим, і ви матимете зовсім не горнятко для кави, ну, так? Якщо маленьку форму пропорційно збільшиш, вона цілком втрачається, стає ані не пропорційна, ані негарна, одним словом, вона втратить свій шарм і своє навантаження.

Чим різниться кераміка західних регіонів та східних? Гадаю, що різниться (не тільки міні, а й взагалі). Насамперед ми відрізняємося за менталітетом: інакше бачення, інакші традиції. Ні, звісно, роботи не гірші, просто інакші. Нещодавно ми були на симпозіумі в Опішні, із робіт це одразу видно, та й з усього прикладного мистецтва.

Майбутнє виставки? Можливо і навіть цілком ймовірно, виставка буде подорожувати містами, адже саме таку кераміку не складно перевозити. Художники хочуть, щоб так було. А бажаю я нам усім, щоб так і склалося, щоб ми й надалі творили, виставлялися в цьому чудовому залі (ми дуже любимо “Дзиґу”), щоб населення було платоспроможним і це продавалося, бо ми з того живемо. Це чудова професія, насправді: нам, як балеринам, не треба йти на пенсію. Діти виростають, ти працюєш...”

Марія ТИТАРЕНКО