- Що в цій виставці майбутнього?

- Я не думаю, що в цієї виставки є якесь майбутнє. Можливо, хіба що в Києві буде ще виставка, поки я везу її в Будапешт.

- Виставка без назви, але як би ти її назвав?

- Сокровенна Краса. Напевно.

- У твоїх роботах дуже відчувається темна сторона життя, певна агресія, розлита кров... Це твій засіб самовираження, стиль життя та думання?

- Можна назвати і стилем. Але це – певна краса, яка проходить через мужність та виживання.

- Така собі боротьба за виживання?

- Так, те, що кожен із нас відчуває в Україні і в Львові.

- Твоя виставка припадає саме на святкування десятиріччя “Дзиґи” і це не просто співпадіння, так?

- Так, ми разом починали. Збиралися і хотіли відновити певні течії, зробити певні відкриття для себе. Тобто згуртовувалися художники в одне ціле, а потім все розпалося. І я був правий, що кожен художник повинен бути самотнім. Це підтвердилося. “Дзиґа” зараз ніби відшуковує своє минуле чи заглядає в ті дні, коли ми ще були разом.

- Чому саме твоя виставка?

- Тяжко сказати, може, ми імпонуємо один одному...

- Що тобі не подобається у своїх роботах?

- М-м-м-м...

- Чи є повна сатисфакція?

- Ні, немає повної сатисфакції. Здається, тільки закінчуєш роботу, потім одразу її оскаржуєш, потім ставишся до неї ще якимсь чином, тобто очевидного задоволення ніколи немає. А якби воно було, то художник би перестав взагалі малювати.

- Що тебе надихає на цей “акт виживання”?

- Самотність.

- Тоді що стимулює працювати далі?

- Не знаю. Жінки і вино.

Юрко Іздрик:
“Ягода, Мирослав Ягода – постать, яка в кириличних хрестоматіях з історії мистецтва завжди буде останньою. Останньою в силу специфіки самої лише літери „Я”, специфіки настільки очевидної й остаточної, що навіть, якщо з’явиться якийсь ім’ярек Ящірка, скажімо, Мирослав завжди зможе підписатися: Я, Ягода й таким чином знову опинитися в кінці. (Поява ж месії на Яь...давно очікувана, але майже неймовірна). Однак специфіка літери „Я” не вичерпує проблеми, бо специфіка самого Я змушує не просто ставити його в кінці абетки, але, задля, гарантії, відокремлювати комою – таким чином Мирослав не лише опиняється останнім у ряду – він завжди буде за дужками мови, будь-якої мови, тут уже не йдеться про кирилицю, а радше про коплектну екзистенційно-семантичну маргінальність, це не та плюгава маргінальність, яка сьогодні так добре продається й так охоче купується, це та від „М” маргінальність, за яку платиться найвищою ціною, отримуючи взамін лише оті „м” і „я”, але цього виявляється достатньо, аби жити далі, визріваючи отією терпкою ягодою миру слави”.

Мирослав Ягода (преамбула і післяслово):
“Краса експерементатора творчість. О Май Гад.
Повітря Львова просякло дощем – тобто метафоричністю, яка як слово, чи як знак одкровення появляється в ательє художників під виглядом натури. Хоча цей дощ - нінащо.
Наліво – скажемо ми їй Спочатку Гармонія. Яку я би хотів намалювати золотою глиною, а появляється потім деструкція у вигляді хаосмосу на очах вмирає світ троянда в’яне в крові, повір’я гризуть моє тіло – ось картина.
Міра ваги – як метод збавлення. Обертання шукаємо крапку або рівновагу білого листка і в я кому з’являється тріщина і малюємо лінію – вібрацію. Життя чи вогонь.
Фарби повертаються терновим вінком. Деяких художників зрадила мужність, вони покидають свою землю – чисте безумство їм не під силу. Безпреділ вносить ясність. Ряди просіяні. Земля нас не зрадить – вона Берегиня. Звір шукає твої сліди. Оральна мастурбація. Львів – великий підвал. Андеґраунд росте як ліс. Пензлі художників в їх голові. Безрозсудливість та відвага. Художники перестаньте малювати Галереї продажні суспільству та політиці. Там присутній компроміс - це означає брехня. Мистецтво в підвалах – істинний Паноптикум. Картини і вірші пишуться для минулого майбутнього. Криза художника продовжується намалювати новий знак, який ввійде в історію – це акт виживання. Це і є достовірність творчості в час Апокаліпсису.
Сокровенна краса – вісь Творця в якого в майбутньому виникнуть проблеми.
АУЄЄ (АУЄЄ – звучало як крик розірваного навпіл. – Авт.)”

Мрія ТИТАРЕНКО