|
· Станіславський феномен
Відчути “Кінець Кінцем”
Дико не передбачувана пластика мистецтва
постмодерну не «заганяється» у жодні рамки. Навіть якщо
виникає бажання поставити на місце все, що має своє місце,
свій вимір або ж свій вибір. І немає значення, про яке мистецтво
йдеться. Попри існування особливої категорії «станіславського
феномену». Зробіть над собою легкий експеримент: побувайте
не сьогодні - завтра в галереї мистецького об’єднання «Дзиґа»
і погляньте на виставку живопису «Репозиція». Отримаєте
змогу подумати над тим, у який спосіб Анатолій Звіжинський,
Ростислав Котерлін, Володимир Мулик, Ярослав Яновський,
Весела Найденова (а можна було б написати і так: Най-de
Nova.- І. К.), Ігор Перекліт та інші сучасники від візуального
мистецтва і культури «ставлять на місце» ... усе, врешті-решт.
Ну, наприклад, самих себе, адже художники вчать нас бачити
у найширшому розумінні цього поняття, тому що вміють перш
за все подивитися на себе ж самих; на сакральне – у людському
бутті – «о нестерпна легкість буття!», у протистояннях цивілізацій,
епох, чоловіків – жінок, душі – тіла, болю і насолоди. Словом,
як закликав куратор артпроекту Віктор Мельник: «Отримайте
насолоду, споживаючи...»
А тепер – докладніше. Genius loci –
геній місця, якщо хочете – міста, був відомий древнім як
щось таке, що пов’язує людину, її інтелектуальний, духовний,
емоційний світ із матеріальним середовищем і місцем життя.
Можна погодитися, що зв’язок цей очевидний, але загадковий
і мало досліджений. П. Вайль прослідковував, що на лініях
пересікання художника із місцем життя виникає nova реальність,
котра не проходить ні через відомство мистецтва, ні через
відомство географії. Проте, ви побачите, вона визначає і
регулює найсокровенніше та найважливіше у долі людей. Вищесказане
цілком припасовується до унікального явища “станіславського
феномену” або “івано-франківського феномену” – групи письменників
і художників, у творчості яких найбільш рафіновано були
інстальовані цінності українського постмодерного дискурсу.
На рівні культури – виникнення і перебіг, який триває до
сьогодні, специфічної соціокультурної ситуації, так званого
Юрієм Іздриком (один із них. – І.К.), салону – як продуцента
певної мистецької ієрархії. І це незважаючи на те, що у
теперішньому Станіславові налічується в межах 200 тисяч
населення. Саме звідти “прийшли”: Юрій Андрухович, Володимир
Єшкілєв, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, які здійснили етапні
перевороти в сучасній українській літературі, котра на поч.
90-х рр. ледве дихала. А що ми маємо натомість сьогодні?
Безліч феноменальних артпроектів, для опису яких (що вже
казати про коментування), потрібно укладати досить об’ємну
антологію. Уже тепер. Після таких результатів видавничих
ініціатив, як “Четвер”, “Плерома”...альманахи “Кінець кінцем”
(1999, 2000) відкрили ще не один перформенс і не одну літературну
подію, які складно вбгати у якісь категорії опису чи аналізу.
Та на те вони і феномен, аби робити неможливе.
Кінець кінцем: альманах про сучасне візуальне мистецтво
і культуру. – Івано-Франківськ: “Місто-НВ”, 2003. – 118
с. Номер створювався під гаслом: Від Public Relation до
Public Relaxation, отож, PR, Мистецтво, ПіаР мистецтва в
Івано-Франківську, інших містах України та за кордоном є
основною тематикою нового третього альманаху. У вступній
статті автори альманаху – Ростислав Котерлін (головний редактор),
Анатолій Звіжинський (художній редактор), Ярослав Яновський,
Тарас Прохасько, БУДДА (Сергій Черній), Ігор Бондар-Терещенко,
Віктор Мельник та ін. - акцентують, що у “Кінці кінців”
містяться тексти, які суттєво розширили межі наперед визначеної
концепції. Межі не лише понятійні, а й географічні. Як сказав
на презентації альманаху у “Дзизі” його головний редактор
Р. Котерлін, поняття “кінець” набуло надзвичайного поширення
не лише на Заході, а лише книг з кодовим словом “кінець”
у світі вийшло за останніх кілька років близько трьохсот;
мова про те, що все, що відбувається у світі у час нової
інформаційної ери подають таким чином не просто як бренд,
але ї як крайню відвертість: кінець кінцем, врешті-решт,
ми повинні сказати правду.
Нехай ми говоримо на рівні сучасного
мистецтва, а воно не завжди є зрозумілим, тоді ми відшукаємо
правильний коментар. Новий коментар – до “Походження світу”,
як жіночого акту Густава Курбе, “Зв’язаних дівчат” японця
Нобуйоші Аракі, “Лагідному тероризму” Анатолія Звіжинського,
свободі творчості і, до речі, версії про те, що “Феномен”
втомився від власної альтернативності і т. д. і т. д. Мистецтво
у сучасному розумінні – це не факт без коментарів, відповідно
до класичного “мистецтво – факт, а не коментар”, а саме:
і Факт, і Коментар. “Репозиція” – “Кінець Кінцем”. Бо маємо,
називаючи речі своїми іменами, відчутні проблеми із візуальною
культурою – у Львові, у Києві – в Україні, як би не приємно
було визнавати такий факт.
Окрім того, мусимо вирішити й інші
проблеми невізуального мистецтва. Як саме? Подібні риторичні
запитання є знаковими у третьому номері альманаху, авторів
якого об’єднали не тільки різноманітні міжнародні бієнале,
а перш за все настирливі намагання пояснити, охопити усю
красу і безглуздість епох. Це більше, ніж “Репозиція”. Хай
перестануть тішитися нав’язливі скептики й популярні інтелектуалісти
– зовсім не кінець кінця. Радше бездонний творчий пошук
небанальних ідей, їх актуального втілення, а ще спосіб діалогу
з усіма, з усім, шалене бажання передчути як далі жити і
що про видимі або не видимі світи думати.
Думати
у тому напрямку, у якому намагається
думати
всього лишень художник, який малює, скажімо, вітер... стогін...“Вовчання
ягняти”... “Українку”...”Автопортрет”... “Жовту пташку”...”Без
назви”. Було б надто банальним описувати Вам “Репозицію”,
тому що її все одно варто побачити.
Вам сподобається.
Не стримуйтесь.
Ви відчуєте, кінець кінцем.
Інна КОРНЕЛЮК
|
п
