* Урбанізація “Дзиґи”

Коли живуть вічно
(або про місто, яке перебуває водночас у Києві та Львові)

...Це не ексгумація міста “на тлі” відвертих світлин письменниці, як у Поваляєвої.
...Це не детальне ретро-промацування-знімкування його (міста) поверхонь та нутрощів із педантичною точністю художника-антиквара, як у Коха.
...Це не біле чи жовте місто, що випростовується у “заскельних” мистецьких експериментах із технікою, як у Штеця.
- Це просто ще одне місто (і поза містом) ще одного художника – Олега Давиденка. Ще одне неповторне, ні на що не подібне місто, яке з’являється і зникає у вільній країні “Дзиґа” – країні митців та інтелектуалів, ідей та натхнення, країні, що її годі знайти на карті географічній...

Так-от, вкотре ми, “дзигівчани”, 16 жовтня стали громадянами чергового міста: вранішнього та споночілого, збудженого та спокійного, сріблявого від смоку та блиску авто, дротяного та дратівливого, перевантаженого поверхами та автомагістралями, потягами та залізницями, вікнами (сновидінь), дверима, світлофорами, коридорами, переходами, метро та тунелями, грошима, людьми та проспектами, захеканого, спітнілого, перестиглого, сухого, мокрого від злив та каналізацій, сірого від будення, спекотного від дахів і прохолодного від кондиціонерів та протягів, загидженого, розписаного графіті та нецензурщиною, вкляклого в корках на дорогах, розшматованого по помешканнях, заіржавілого, цупкого від галасу та випарів, нагромадженого і сконцентрованого у дві писанки, часом затхлого і бридкого, зацофаного і невідреставрованого, часом охайного і випещеного, розмитого, заґратованого, звукоізольованого і немитого, зникаючого, пронизаного перехрестями, жилавого, насиченого простором або вичавленого разом із просторінню, розцяцькованого і скромного, фіолетового від лабіринтів та в клітинку від фабрики снів, розшпагаченого на мости, розгойданого, як танцюючі терези, самотнього і втраченого, стовп’яного і зимного, святково-нічного та міченого таємними знаками, рухомого, багатого-бідного на околиці (чи то природа багата-бідна на околичні міста?), розгляданого крізь лупу та неймовірно збільшеного й узагальненого, глобалізованого, переповненого людьми та ієрогліфами, яких не видно за мільйонами притиснутих та зацементованих цеглин, рам і скла, стін та хмарочосів, що їх теж не видно за ним, масивним і громіздким, величезним і всепоглинаючим, незбагненим і незбагненним МІСТОМ.

Так можна спробувати ословити “Місто та поза містом” Олега Давиденка.
А можна зовсім не так. Бо для кожного це Місто бути інакшим до кардинальності, із точністю до навпаки навіть. Але, мабуть, кожен у тім Місті чи поза ним знайде собі затишного прихистку (як, до речі, і п’ятого кута), куди можна бодай на якусь мить вислизнути зі справжнього місто-будення... А ось і він, “архітектор”, якому, направду, можна позаздрити у вмінні бути таким сміливим, самовпевненим, оптимістичним та працьовитим...

- Підсумком мою виставку назвати неможливо, - відповідає на мої запитання Олег Давиденко, - оскільки цей проект перебуває постійно в процесі, в розвитку, тобто не бійтесь досконалості, вам її все одно ніколи не досягнути. Частина проекту “Місто та за містом” зараз у Києві. Таким чином, на даний момент часу відбувається дві виставки. Випадком долі так вже сталося, що виставка відкрилася і тут, у Львові. Я, чесно кажучи, не планував “виставлятися” в “Дзизі”: п. Маркіян задзвонив і сказав, що є “вікно”, а я планував виставку тут наступного року, тому найкращі роботи, як я тоді вважав, відправив до Києва. Але у мене було чотири дні (три дні і три ночі, якщо точніше), за які я мусив зробити з десяток хороших робіт.

- Зробити, тобто намалювати?

- Так. І десяток саме хороших робіт, щоб не було соромно, бо це моя перша велика персональна виставка у Львові. Це була дуже велика відповідальність, тому я хвилювався, щоб не “вдарити лицем по підлозі”... Тож, мусив працювати, приїхав сюди на тиждень раніше. В основу цих робіт лягли великі роботи, зроблені напередодні, які вже експонувалися на виставці “13”, але вони були трошки вдосконалені зараз. Словом, ці “новонароджені” роботи для мене найліпші і найдорогоцінніші.

- Ви маєте на увазі, що десяток тут виставлених робіт – репродукції (ваших же робіт, які перебувають зараз у Києві)?

- Ні-ні-ні, в жодному разі, це – крок вперед, вони в мене найліпші. Маркіян казав мені зробити відкриття в середу, а не в четвер, але ж тоді я втрачу цілу ніч, за яку можна зробити щось, це шанс, коли в мене може щось народитися. Я приходжу до майстерні і не знаю, що цього вечора вийде... І якщо я, наприклад, до майстерні не прийшов, то, значить, я не зробив тої роботи, яка, можливо, була би найкраща в моєму житті.

- Відтак, Маркіян мав слушність, назвавши Вас працьовитим художником.

- Так, все-таки, я працьовитий художник. Знаєте, мене у війську навчили: треба працювати якісно і швидко... Можливо, зірки допомагають, можливо, якесь спортивне минуле. У спорті, як і в мистецтві, є присутній певний універсалізм. Я вважаю, що щодо конкретної ідеї немає ніякої необхідності чи обмежень у виборі матеріалу. Якщо для найліпшої реалізації ідеї треба буде ткати, я буду ткати, якщо кувати – куватиму. Ремесло, як таке, можна вивчити за місяць, але головне – спосіб мислення. Сьогодні п. Дорош на відкритті “закидав каміння” у нашу Академію, але ніде в Україні так не навчають мислити, як у Львівській Академії Мистецтв. Це дуже важливо. Академічний малюнок, знання анатомії, ще якихось там речей – смішне у порівнянні зі способом мислення щодо композиції. Тільки у Львові “мислення композиції” викладають на світовому рівні. Коли людина володіє головним - знанням композиції, то вона може писати музику, знімати кіно...