79 робіт. 79 вікон у душу митця та епох, що в тій, творчій, душі оселилися й муркотять, наче розбещені кішки, щоразу з новим приплодом. 79 подорожей із факірами, вершниками, перевізниками, фокусниками, кентаврами, диваками, володарями Часу, скіфськими пегасами, ідолами, людино-рибою та людино-птахом, ще людиною-сонцем, моряками, ключниками, Олегами Денисенками... 79 пошуків себе (самовтрат?), 79 автопортретів (бо кожна річ – то обличчя її творця), 79 “іду на Ви” та 79 переходів через все нові та нові рубікони у пошуках 79-ти Істин 79-ти Денисенків в одній-єдиній “Дзизі”... (із 24-го вересня по 15-те жовтня).

- “Дзиґа” – це єдине місце у Львові, де можна виставлятися, я так вважаю. Хоча, можливо, тут є певні недоліки в інтер’єрі, в освітленні, але це – насправді живе місце, яке має свою певну атмосферу, в яке ходять люди і яке відповідає Львову. Тому мені завжди приємно виставлятися в “Дзизі”. Окрім того, ця виставка для мене - невеличкий такий звіт за три роки (три роки тому я мав персональну виставку в “Дзизі”), мені хочеться час від часу бачити, на що я здатний, чи можу я щось виставити, щоб називатися людиною творчою, яка працює в мистецтві.

- Маркіян Іващишин на відкритті Вашої виставки “ANTIQVITAS NOVA” сьогодні, 24-ого вересня, сказав, що він – фанат Вашої творчості...

- Я думаю, що він пожартував або трошки перебільшив.

- Як довго триває Ваша дружба із “Дзиґою”?

- Я, чесно, навіть не пам’ятаю, але мабуть, від самого її заснування, принаймні, років п’ять-сім.

- Ваша виставка має назву “Нова Старовина”, що нового Ви відкриваєте у цій старовині?

- Постійно щось відкриваю, кожного дня. Мені легко працювати, бо я вважаю, що абсолютно нічого вже не треба шукати: все вже давно знайдено у світовому мистецтві, у світовій спадщині. Просто треба підняти ті плоди і вміти ними скористатися, якось їх трансформувати. Все вже є. Ми тільки, якщо хочете, компілюємо все це. Це такий рух по спіралі (не по колу).

- Як на мене, то Ви більше використовуєте етнос не український... іспанський, кельтський...

- Можна з того приводу сперечатися. Коли я приїжджаю із виставкою в Західну Європу, всі сто відсотків відвідувачів мені говорять, що в тій виставці є виключно слов’янський дух. Коли ж я пояснюю, що тут немає жодної прив’язки до конкретної епохи, місця, певного художнього історичного періоду, всі наполягають на східнослов’янських мотивах. Мене це завжди дивує: тут мене запитують, чому я захоплений західноєвропейським, а на Заході – навпаки.

- Вам ніколи не казали, що Ваш почерк дещо подібний на почерк Олега Дергачова?

- Вперше чую.

- Але спільність дуже прочувається.

- Може... Ми всі просто спілкуємось разом, вчимося один в одного, але Олег, по-моєму, абсолютно інакший: він більш гротескний, більш, можливо, навіть вільний...

- А можете отак себе описати?

- Як я вже вам казав, моє творче кредо: я нічого не шукаю. Я просто беру історичні пласти класичної мистецької спадщини, які мене надихають. Це і є основа моєї творчості.

- То можна Вас назвати, як і Юрка Коха, “антикварним” художником?

- Напевно. Але антикваріат – це речі, які мають, скажімо, 80-100 років, а антика – це речі, які вже мають тисячі років. Мене дуже цікавить кельтська культура, культура скіфів, античні грецька, римська культури. Я люблю історичні книги, енциклопедії, часто переглядаю мистецькі альбоми.

- Вам би машину часу...

- Та ні, мені дуже комфортно жити в своєму часі. Не треба плутати художній образ з людиною, бо я завжди всім говорю: якщо актор грає вбивцю, це не означає, що він у житті вбивця. Якщо я малюю такі речі, це не значить, що я бігаю в шоломі з мечем по місту. Я нормальна людина ХХІ сторіччя.

- Якій техніці надаєте перевагу: малярству, скульптурі, графіці?

- Дуже складно сказати, бо на даному етапі для мене це нероздільні речі. Мені не набридло, але хотілося би спробувати себе не тільки у графіці. Я почав ліпити, почав робити левкасні дошки, це просто продовження графіки, яку я трансформую в трьохвимірність. Мені цікаво. Як би та графіка виглядала справа та зліва, ззаду, в об’ємі. Це такий експеримент і забавка. Я не називаю це навіть скульптурою... – ляльки, пластика. Я навіть боюся називати себе скульптором, бо багато львівських скульпторів будуть мати до мене претензії.

- Трохи абстракції - що би Ви рятували з пожежі: кицьку чи картину Леонардо?

- Взяв би кицьку в одну руку, а картину в другу...

- Не можна.

- Поклав би картину на кицьку. Знаєте, котів я дуже люблю, у мене є кітка...

- Ні, тут йдеться про вибір.

- Напевно, на картині... Кіток дуже багато.

- Як Ви ставитеся до модернових тенденцій сучасного мистецтва, зокрема до формалізації?

- Я до того абсолютно спокійно ставлюся і вважаю, що формальне, абстрактне мистецтво – це найвище досягнення художньої думки. Я дуже прагну робити якісь певні формальні речі, але робити їх професійно, дуже фахово, вміло. Але це непроста задача. Бо одразу видно, коли це людина робить фальшиво, а коли від душі, вона тим живе, то її світ. Я спокійно ставлюся до всіх течій в мистецтві: все має право мати місце. І чим більше різноманітності в мистецтві, тим краще, по-моєму.

- А як щодо домінування перформенсів та інсталяцій над живописом та графікою?

- А що я можу зробити: вийти на демонстрацію? Я спокійно ставлюся. На такі речі я майже не ходжу, є серед того і дещо цікаве, але я ним не захоплююсь і не тягнуся до цього. Це якісь формальні речі, перформенси (я їх називаю “фарбовані черевики”), їх завжди легко зімітувати та надути щоки. Хоча, взагалі, мистецтво – то суцільна забава. Але зробити класичну річ, яка би пережила 200-300 років, яка би лишилася в певних аналогах чи просто висіла у когось вдома, - це вже велика нагорода для того художника, який цю річ створив. Бо найкращий художній критик – то тільки Час.

- Наостанок – побажання “Дзизі” на десятиріччя.

- По-перше, бажаю, щоб все, що було започатковано десять років тому, мало виключно позитивний розвиток і йшло крок за кроком, розвивалося... Я знаю, що зараз “Дзиґа” переживає непрості часи, я хочу, щоб це минуло і вона вийшла на певний мистецький рівень. І щоб слово “Дзиґа” говорило саме за себе.

А воно не тільки говорить - волає! Так само, які лейбл “Олег Денисенко”. Це майже як щаслива зірка, під якою хотілося би народитися... Або просто торкнутися її очима. Бо відтак відчуваєш Інший Час, Іншого (Іншу) себе в ньому, нової, ніколи не старіючої старовини... “ANTIQVITAS NOVA”.

+ кілька опіній по відкриттю:

Олексій Іутін, фотограф: “Я Олега знаю вже так багато років, що його роботи сприймаю, як рідні. Але кожного разу він мене дивує! Останній раз він мене здивував, коли ми поїхали в Петербург, там була його виставка. Він мене запросив як старого друга. Шалено приємно”.

Олег Дергачов, художник: “Я просто пишаюся, що знаю Олега і він є моїм другом. Ця людина відома в світі, він є дійсно художником, він живе мистецтвом. Він, справді, відчуває Час, відчуває те, що він робить, відчуває матеріал: бронзу, папір, дерево... Подібність почерку? Всі львів’яни подібні. Ми разом спілкуємося, працюємо, напевно, щось є, напевно. Я думаю, що це нормально. Олег – Художник, що я можу сказати. Я бажаю йому всього найкращого в житті”.

Марія ТИТАРЕНКО