• „Дзиґа” як зупинка в подорожі

Подорож на червоній собаці

Коли залишишся на самоті, іди і нічого не бійся.
На березі ріки зустрінеш червоного пса.
Згодуй йому шмат свого серця.
Бо за переправу мусиш платити.

Вже знаєш, що страх – то і сила, і слабкість.
То пухнасте звірятко у тебе за пазухою.
Але настане день, коли мусиш його виверти.
Спочатку у грудях похолоне,
а потім.

Вже знаєш, що не можеш розповідати,
і не зможеш розповісти.
Бо і слово має силу,
а то все – таїна.
Мовчи.

Мовчи і дивися, бо іншого разу цього вже не буде.
Це коли глина вбирає силу слова.
Хтозна, бо першою була саме вона...

Щоправда, Владко Кауфман, який відкривав четвертого вересня виставку Нати Попової в галереї „Дзиґа”, сказав, що Ната розповідає про те, для чого не існує слів...

Першомова мовчання?
Глиняна задума?
Безмір? Беззвук?..

Владко побоявся окреслити жанр, він просто сказав, що виставка дає можливість замислитися і визначитися для себе.
І то був зовсім не беззвук, до речі.
„Музика – це душа нашого проекту, - доповнює Владка Ната. – Я хочу, щоб Ви прослухали музичну версію цієї подорожі басиста Родіона Какічева та гітариста Олексія Попова”.

Свічки, наче жовті крила, лопотіли за їхніми спинами і впиналися гострими пір’їнками у рамку картини зверху... Подорож сковзнула між струнами і покотилася долі...
Це була дуже довга дорога і кожен шукав свого червоного собаку.
Або червоного равлика чи рибку (себе?).
Або зовсім не червоного і не в стінах „Дзиґи”.

Отож.
У грудях не охололо.
Біла жінка лежала і тримала в руках колесо, Ната з квітами не давала йому зупинитися силою думки...

- Це назва однієї з легенд, цей образ червоної собачки мені дуже сподобався, коли душа потрапляє через ріку на цій собачці... Тобто сам образ, у мене є одна керамічна робота, яка близька до цього образу, окрім цього, це дуже красива назва.

- Тобто спочатку була легенда, потім роботи...

- Ні, то був просто один з моментів, коли ми думали, як назвати виставку.

- А музика?

- Спочатку я зробила всю цю кераміку, а потім додалася музика. Взагалі-то, це наш другий спільний проект, мені подобається з ними працювати, хлопці дуже добре відчувають енергію, атмосферу. Вони подивилися роботи, ми поговорили, а потім втілили своє бачення цієї виставки в музику. Я там абсолютно не втручалася.

- Вийшов такий синкретичний продукт...

- Так, ми ще хочемо поєднати у цьому проекті літературу із фільмом. Це на майбутнє. Зробити це, а потім приступати до інших проектів.

- Ната, ти не цураєшся потворного у своїх роботах...

- Я би так не сказала, це, можливо, власне враження. Я свідомо на цьому не наголошувала ніколи.

- Чи є серед робіт одна, найближча тобі до душі?

- Напевно, однієї такої немає, всі... Правда, от, наприклад, ця робота мені подобається. (Декілька керамічних казанків, але не просто казанків. - Авт).

- Чим саме?

- Це щось дуже особисте, що я втілюю в роботі, в даному випадку мене надихнув міф про канібалізм, ось...

- Ти робиш акцент на обличчя. Що саме в ньому тебе приваблює?

- Очі перш за все. Я взагалі, люблю малювати і ліпити людей. Найцікавіше для мене виразити особистість, настрій.

- Серед твоїх робіт є автопортрети?

- Мені кажуть, що роботи подібні на мого брата, чомусь... Це все дуже спонтанно, я не знаю, що буде з тої глини, яку я беру до рук.

- Чому саме в „Дзизі”?

- Ця галерея мені дуже подобається, ще коли я тут навчалася, у Львові, дуже хотіла зробити тут виставку, саме тут. Така приємна атмосфера, до робіт підходить. Це одна з найкращих галерей, мені здається.

- Побажання собі на майбутнє.

- Я би собі побажала би, щоб всі наші творчі плани якомога краще здійснювалися.

- А роботам?
- Мені поки що важко із ними розстатися, але мені би хотілося, щоб вони прикрашали інтер’єри, можливо, були би задіяні до певних театральних моментів...

Потім Ната перетворилася на червоного песика і пірнула в невидиму ріку...
Я підійшла до Родіона Какічева.

- Наташа запросила нас із Олексієм, її братом, на цей проект, ми прийшли до неї, вона нам розказала ідею та концепцією своєї виставки, от вона ліпила, щось там нам розповідала, а ми сиділи і писали музику... Це майже так, як ліпити пельмені: хтось робить фарш, хтось тісто місить...

- То що більше надихало: кераміка Нати, легенда...

- Усе разом.

- До цього були подібні синкретичні речі, де є і музика, і кераміка, і графіка?

- Так, ми багато грали на виставках в Ужгороді, у Києві, але це не було так поєднано... Ми просто імпровізували, витворювали певні образи, а тут ми творили „на тему”. І це було дуже цікаво. Бо простіше писати все на відеоряд, коли все рухається навколо, а от коли є застиглий витвір і про це треба писати, це складніше, адже цей витвір треба якось зсунути...

- Як у виставці прочувається Ната найбільше?

- Це дуже багатий внутрішній духовний світ, весь цей зал просто дихає її роботами.