 |

|
| ІГОР ПАНЕЙКО |
2.ІІІ. 57 р., м. Стрий, Львівщина – дата
і місце народження
1975 –1981 р.р.- навчання у Львівському інституті прикладного
та декоративного мистецтва
1982 - 1988 р.р. – художник-постановник Закарпатського драматичного
театру
1997 – 1998 р.р. – проба сил на викладацькій ниві Ужгородського
художнього коледжу ім. А. Ерделі
З 1982 р. – участь у різного рівня виставках
Роботи знаходяться в колекції Закарпатського художнього музею
ім. Й. Бокшая, приватних збірках України та ближнього й дальнього
зарубіжжя.
Урядових нагород не нажив
В Партіях та Спілках не перебуваю
Навіть непочесний громадянин міста
Зате маю сина і відносну свободу
За що і вдячний Творцеві
Виставкова діяльність
1988 р. “П’ять молодих художників Закарпаття” (виставковий
зал Спілки художників м. Кошіце (ЧССР)
1990 р. – “Виставка закарпатських художників” Дім дружби,
м. Будапешт (Угорщина)
1995 р. – “Еротична образо-творчість Україна-95”, картинна
галерея м. Львів (Україна)
1997 р. – “Ужгородський десант” КМЦ “Дзига”, м. Львів (Україна)
1998 р. – групова виставка “8 Закарпатських художників”, виставковий
зал м. Сніна (Словаччина)
2000 р. – 4 Міжнародне бієнале малярства євро-карпатського
регіону “Срібний квадрат” м. Пшемишль, (Польща), м. Львів
(Україна)
2001 р. Львівський осінній салон “Високий замок” Палац мистецтв,
Львів, Україна |
|
16.01.2003
• Виставка Ігоря Панейка
ВІН ВСЕ ЗГАДАВ
Частина І. Хронологія відкриття.
Анатомія “складного” художника.
Відкриття розпочалося не як завжди, бо
спочатку подали вино, яке, звісно, спричинилося до певного
хаосу серед і без того хаотичних та численних глядачів. Щоправда,
до того масового шушукання, говоріння, прицмокування, шурхання,
шурхотіння і т. д. долучилися відомі львівські джазмени (Анатолій
Шацький, Марк Токар та інші), які витворювали затишну
атмосферу вишуканого джазу... Це також можна розцінювати як
свідомий вплив через музику на сприймання живопису Ігоря
Панейка, але ті звуки у галереї передвечірнього 16
січня чи не найкраще пасували до самого дійства та аури робіт
художника. Не знаю, як іншим, а мені ледве вдавалося їх розгледіти,
бо, направду, людей прийшло дуже багато (у кілька разів більше,
аніж самих картин, які, відповідно, ставали другорядними...)
Зрештою, хіба можна дивитися на картину через чиєсь плече
чи спину, крізь чийсь келих із вином, тим паче, коли на цю
ж роботу дивляться ще чоловік п’ять... таке собі шматування
поглядами полотна... А роботи Панейка вимагають одного-єдиного
погляду. Ще – зосередження, певної самотності і навіть якоїсь
душевної порожнечі, бо картини неймовірно повні, перевантажені
як відтінками, деталями, так і почуттями, емоціями, підзмістом...
Тому треба бути надто простим, щоб увібрати його складність
та багатоманіття або ж надто складним, аби зрозуміти геніальну
простоту... Від надмірного переповнення фігурами мальованими,
натуральними, живими, барвами, запахами, музикою... до тями
повернулася від голосу Лесі... значить, відкриття розпочалося...
Леся Антонович, директор
галереї “Дзиґа”:
“Він – складний художник у найширшому розумінні цього слова.
По-перше, подивіться на його біографію, зробіть спробу винайти
географічне визначення його життєвого творчого шляху: народився
в Стрию, навчався у теперішній Львівській академії мистецтв,
із 1982-ого року живе в Ужгороді... Слухайте, йому ще би треба
було працювати десь у Донбасі, то ми би могли сказати, що
він - всеукраїнський художник Ігор Панейко.
(Тут Ігор скромно зауважив, що також працював в Узбекистані.
– Авт.)
Тобто він ще й всеазійський художник. Чим він ще для мене
складний... Якщо, скажімо, подивитися на його роботи вдумливо,
то вони починають затягувати... Вони нагадують стереоефекти:
зачіпаєшся за одну деталь, переважно центрову, вона тягне
за собою іншу... і пішов такий собі калейдоскоп. Коли ви спробуєте
відновити цей процес, ви потерпите фіаско, бо та деталька,
із якої ви розпочали, тягне за собою зовсім інші детальки...
Саме тому я Ігоря ще назвала містифікатором у метаморфічному
розумінні. Отут є ряд робіт: така сонячна стигла зелень, жнива
якісь, підходиш – все зрозуміло, а відчуття людини – це Різдво!
Це – перший сніг, це відчуття такого холоду... Містифікатор!
А може, язичник, не знаю...
(Ігор знову скромно погодився із “язичником”. – Авт.)
Язичник, прошу дуже, відгадала його... Або ще одне: дивишся
- живопис, а може, не живопис? Може, це така елітарна графіка?
Містифікує із нами. Або ще, буває, дивишся – добре зроблена
експозиція... ніби... далі тобі здається, що вона ніби недобре
зроблена, бо попирає всі закони...
Це є театрал, він із нами бавиться, а далі
тобі знову стає у цій експозиції затишно... Одним словом,
Ігор із мистецьким середовищем зіткнувся тільки кілька разів
і здебільшого - із “Дзиґою”, дякувати Богу.
Це еротична виставка,
“Ужгородський десант”
та "осінній салон".
І львів’яни не встигли його пізнати, бо це був такий епізодичний
дотик: не було персональних виставок, а лише кілька робіт.
Але коли я сьогодні видзвонювала журналістів, мене втішив
той факт, що люди казали: ой, щось знайоме прізвище... Тобто,
тричі побувавши у Львові (сьогодні - вчетверте), Ігор зумів
собі здобути, по-моєму, те, чого прагне кожен художник. У
ряді знаменитих імен його роботи важко не впізнати.
Іще одне, є така хороша риса: його творчість невіддільна від
його фізіологічних, моральних якостей, фізичних, естетичних.
Ігор зібрав сьогодні купу людей. Виставка творилася, взагалі,
надзвичайно, от вчора підійшов Марко
(Марк Токар, контрабасист. – Авт.),
захотів грати. Я неймовірно цьому рада, бо моє відчуття людини
не відрізняється від відчуття Великого Художника.
Ім’я Ігоря Панейка можна
внести до списку, до речі, небагато чисельного, художників,
які можуть представляти сучасне (у повному розумінні цього
слова) і глибоко національне мистецтво”.
Марта Токар (“друга хресна
мама” Ігоря, як її називає сам художник):
“Я не можу про Ігоря говорити офіційно, бо він був улюбленець
не тільки мій, але й усієї нашої кафедри. Він закінчив Львівський
інститут прикладного та декоративного мистецтва 1981-ого року.
І коли доводилося заходити до нього в гуртожиток, бачила його
роботи, які він не показував на переглядах: це було намагання
студіювати натуру, дуже серйозне і дуже вдумливе, наполегливе.
Диплом у нього вилився у таку сакральну річ (тепер сакральні
композиції модно робити, а тоді - взагалі заборонялися), яка
називалася “Музи Софії Київської”. Цей диплом
і досі зберігається на кафедрі, ми його дуже любимо і по сей
день. Зараз у нас щорічно на цю тематику виходять кільканадцять
робіт, але найсвятіша робота – Ігоря Панейка. Окрім того,
я його дуже люблю і бажаю такого середовища для нього, яке
би давало йому натхнення, і щоб він своє “я” розкрив повністю...
Бажаю всього-всього найкращого”.
Орест Голубець:
“Я собі дозволю почати з того, що зацитую п. Лесю, вона сказала
“складний художник”. Де ще може “виставитися” складний художник,
як не в такій складній галереї, якою є “Дзиґа”, тому що найскладніші
художники “виставляються” саме тут.
Потім п. Леся сказала, що він із нами грає, ну, то грає...
Нарешті, він нам показав то все, добавився, і ми це все оцінюємо.
Але хочу сказати, що, в принципі, бавився-бавився і – вийшов
на таку непогану забаву. Бо те, що він нам сьогодні представив,
доводить нам, що Художник відбувся. Відбувся Митець.
А що таке Митець? – Той, напевно, в кого
болить душа. Якщо душа не болить, Митця не існує. І якими
би великими фразами, великими мистецтвознавцями, подіями ми
не прикривалися, так чи інак, воно вилізе назовні. У цього
художника болить і дуже серйозно. І коли воно болить, то втілюється
у ці твори. Душею він є дуже тендітний, скромний, дуже вразливий,
і, можливо, саме тому це передається в його творах. Надзвичайно
велика культура форми, в якій він реалізує те, що хоче нам
сказати, причому він це не робить спеціально, а так, як йому
на цей момент потрібно. А потім так виявляється: те, що він
хоче нам сказати, потрібно і нам. У тому – велике таїнство,
контакт між ним і глядачами.
Ігор Панейко – чоловік дуже своєрідний, мені довелося його
представляти на Четвертому міжнародному бієнале малярства
єврокарпатського регіону “Срібний квадрат” у 2000 році, де
було представлено п’ять різних держав, а Україну представляв
серед інших Ігор. Такий вибір був не випадковий, бо цей Митець
– малознаний.
(У нас в Україні багато малознаних митців, які заслуговують
на дуже серйозну повагу.)
У нього є такий цікавий феномен (я сьогодні пройшовся по виставці),
не в образу кажучи авторові чи комусь іншому: чим менша робота,
тим вона краща. Я його щиро вітаю із презентацією, бо знаю,
як він до того довго йшов, страждав із приводу оформлення
робіт та того, як, нарешті, цю виставку показати Львову. Воно
відбулося. Дуже поважно, у дуже приємний для нас час, опісля
Нового, Старого року, напередодні Йордану... Бажаю йому усього
найкращого, щастя, здоров’я”.
|
|
|
Ігор Панейко, винуватець
дійства, який на вимогу публіки “автора!” підійшов до мікрофону
і лаконічно промовив:
“Я бачу тут стільки знайомих облич, що у мене склалося враження,
ніби ми ще навчаємося в інституті. Я дуже тішуся з того
і радий усіх бачити. Дякую усім, зокрема “Дзизі”, яка вже
вкотре надає мені таку можливість повертатися до Львова.
Бо якось так сталося, що я завжди хотів залишитися у Львові,
та не залишився”.
Частування вином продовжилося, людей
стало ще більше, а разом із тим всіляких звуків, відтінків,
подарунків... До речі, одним із таких подарунків художнику
був кущик червоного стручкового перцю. Оригінально. Але
найцікавішим виявився саме підзміст такого подарунку, про
який із задоволенням та щирою ностальгією розповів однокурсник
Ігоря Панейка – Олександр Коровай.
Олександр Коровай, львівський
художник, однокурсник Ігоря Панейка (у кулуарах галереї
під шум глядачів, сьорбання вина та “живий” джаз):
“Ігор – то такий чоловічок невисокого зросту, завжди симпатичний,
приязний, за ним бігали всі наші дівчата... гумор із нього
“пер” весь час. Тому до нього, мабуть, всі так ставилися,
не було якихось антагонізмів, не було такого, що хтось сприймає,
а хтось ні. Із ним завжди були якісь душевні відносини...
Чи пригадую якісь цікавинки зі студентського життя? Зараз,
треба подумати... А-а! Як я його самогоном із перцем лікував!
Він захворів, бідака, прийшов такий ніякий, голосу нема,
а то саме було після Нового року, по закінченню канікул,
а я привіз самогону, очевидно, що ми його не пили... І я
взяв червоний стручковий перець, кинув у чашку, він як настоявся!..
Ну, то приходить Ігор, а я йому: “Знаєш, маю тобі ліки”.
Ігор то випиває і що він робить: біжить, як куля, на кухню,
відкриває кран, промиває горлянку і каже: “Ну, ти мені дав”.
А я: “Я ж із любов’ю...” Отакі забави були”.
Однокурсників художника на відкриття
прийшло багато, вчителів, друзів, колег, а тому бодай на
кілька хвилин відірвати автора від них було неможливо, та
й не дуже зручно. Така нагода з’явилася вже коли в галереї
залишилося кілька осіб (заплутаних у позапросторі полотен),
на виступах у стінах та на підлозі стояли порожні келихи...
як символічний додаток до картин. Погляди із них, долаючи
вигини рамок, стікали у ті келихи, що переповнювалися, переливалися,
тріскали на вінцях, наповнювалися розсипаними яблуками,
а вино тут було зовсім ні до чого, зовсім...
Частина ІІ. Інтерв’ю біля прочинених “Воріт” (назва
однієї з робіт).
ВІН ВСЕ ЗГАДАВ.
- Пане Ігорю, як би Ви назвали свою
виставку?
- Я не знаю. Чесне слово, просто гублюся. Можна би було
сісти, десь почитати якусь поезію, висмикнути якусь цитату,
там, Ліни Костенко чи древнього філософа... Але якщо я не
знаю, то чого штучно це робити?
- Ідея?
- Не маю поняття, яка... Я навіть не знаю, що я малюю, що
воно таке... Просто малюю, як мені хочеться, якась візія
у голові виникне, потім ти вже стараєшся закласти якийсь
початок і доповзти до кінця. Щоправда, деколи не доповзаєш...
- Що більше спонукає творити: незадоволення
попередніми роботами, сатисфакція...
- Красиві жінки, погляд (на мене... але це – менше, здебільшого,
мій – на когось). Щось прочитане, побачене, якесь класне,
хороше кіно.
- Роботи завжди виходять несподіваними
для Вас?
- Інколи – так.
- А очікувані?
- Завжди щось задумуєш, така візія... Але ніколи ти не досягнеш
того, що є в уяві, це неможливо, звичайно. Інколи в процесі
(я роблю довго ці свої “онанізми”), зокрема технічному,
багато втрачається. Тому буває так, що починаєш одне, а
доповзаєш – там зовсім інша “картінка”...
- Яка із робіт тут найдовше “вистоювалася”
?
- Є тут роботи, які я починав 1994-ого року, а закінчив
1996-ого. Звісно, це не значить, що я над ними кожного дня
сидів... щось там малював, потім закинув, потім там щось
продовжував шкробати...
- Вам не шкода, коли вже робота викінчена,
а хочеться ще самого процесу?
- Ні, інколи буває так, що “Ху-у-ух, Сла-а-ава Богу!” Я
тоді намагаюся швиденько її підписати, бо вже не лізу до
підписаної.
- Життя виставки після “Дзиґи”?
- Я би хотів її, взагалі, покатати, бо, фактично, то – моя
перша персональна виставка... У мене не було так, щоб багато
робіт одразу. Мені би хотілося показати у Франківську, Тернополі,
може, у Києві...
- За кордоном?
- Я би не відмовився, але я трошки вже поїздив, нещодавно
повернувся із Братислави - ніде ми, в принципі, не потрібні!
Кому там потрібне моє “Наснилося” (Назва однієї із робіт
художника. – Авт.), собі щось нашкробав, на фіг кому воно
здалося! Кожен сам спить...
- Чому саме у “Дзизі”?
- Взагалі-то, я вважаю, що “Дзиґа” – це є явище в культурному
житті України. Я не те, що лещу “Дзизі”, бо тут повісив
дві картинки, а я давно так вважаю. Аналогів немає ніде
в Україні. Якщо би була така якась організація “Dzyga&Company”...
Я тішуся, що колись Маркіяна (Іващишина. – Авт.) доля занесла
до Ужгорода, і не просто до Ужгорода, а до мене до хати,
ми собі класно поспілкувалися... І з того часу все почалося.
Потім вже Леся (Антонович. – Авт.), Влодко Кауфман. Якось
так все і вийшло. Спочатку – еротична виставка, потім я
“виставлявся” там, де тепер кафе “Під клепсидрою”, тепер
– це як логічне продовження... Це – закономірно, що так
сталося.
- Від самої галереї, львівської атмосфери,
якось змінилися Ваші роботи?
- По-перше, я їх сам ніколи не бачив, щоб вони разом всі
висіли по периметрах, тому деякі роботи я, звичайно, по-іншому
сприймаю... не всі, в принципі, так, щоб “ой, роботу я побачив
по-іншому”, такого немає, але от я звіддаля подивився, у
сусідстві...
- Не тісно роботам?
- А я хотів зробити таке ретро. Я такий вже... не древній,
але люблю ретро. Не люблю роботи в одну лінієчку, а щоб
по-різному. Мала, велика...
- Ви вважаєте себе складним художником,
як про Вас було сказано на відкритті?
- Ні, я, може, складна людина... Може, зі мною складно жити,
спілкуватися... хоча ні, спілкуватися зі мною легко... А
чи я – складний художник? Не сказав би. Ну, дивлюся я на
свої роботи: що тут складного? Вежа якась, річка тече, кораблик...
Знаєте, я так собі думаю: мистецтво – річ класна чим? -
Коли вона викликає асоціації. От я щось зробив, ніхто все
одно не знає, що я хотів тим сказати, бо я інколи й сам
не знаю, а от ви підійшли, згадали щось своє, виник ряд
якихось асоціацій - і це вже класно.
- Але деякі Ваші роботи несуть чіткий
підзміст, мають підґрунтя...
- Звичайно, я того десь і хочу. Скажімо, як “Бабина хата”
(або “І пливе корабель”). Я пригадую, мій старший брат був
у церкві, а там – запахи ладану. Я колись почув такий запах
одеколону і від нього я все згадав. Знаєте, Я ВСЕ ЗГАДАВ!
І почалося щось таке.
- Які відчуття у Вас всередині зараз,
як-не-як, перша персональна виставка, стільки друзів...
- Дійсно, стільки друзів, я страшенно тішуся, таке враження,
що тих 20-ти років не було, я зараз піду в гуртожиток і
ми до ранку будемо “банячити”. Отаке відчуття.
- Внутрішній комфорт?
- Він був, коли тут ми тільки-но все розвішували, Влодко
наштовхнув мене на якусь концепцію самої експозиції. От
коли я вже завершив сьогодні, роботи повісив, тоді я відчув
комфорт – мене все влаштувало...
- Що Ви самі собі бажаєте?
- Господи, щоб я сам собі побажав?.. (Замріявся... так сонцебризно.
- Авт) Друзів, кохання... по можливості здоров’ячка, щоб
дозволяло щось там ще шкребти...
Частина ІІІ...
>>>>>>>>>>>>>>>>>
(галерея картин художника...)
Марія
ТИТАРЕНКО
|
|
| |
|
|
|
|
|