Ігор Панейко, винуватець дійства, який на вимогу публіки “автора!” підійшов до мікрофону і лаконічно промовив:
“Я бачу тут стільки знайомих облич, що у мене склалося враження, ніби ми ще навчаємося в інституті. Я дуже тішуся з того і радий усіх бачити. Дякую усім, зокрема “Дзизі”, яка вже вкотре надає мені таку можливість повертатися до Львова. Бо якось так сталося, що я завжди хотів залишитися у Львові, та не залишився”.

Частування вином продовжилося, людей стало ще більше, а разом із тим всіляких звуків, відтінків, подарунків... До речі, одним із таких подарунків художнику був кущик червоного стручкового перцю. Оригінально. Але найцікавішим виявився саме підзміст такого подарунку, про який із задоволенням та щирою ностальгією розповів однокурсник Ігоря Панейка – Олександр Коровай.

Олександр Коровай, львівський художник, однокурсник Ігоря Панейка (у кулуарах галереї під шум глядачів, сьорбання вина та “живий” джаз):
“Ігор – то такий чоловічок невисокого зросту, завжди симпатичний, приязний, за ним бігали всі наші дівчата... гумор із нього “пер” весь час. Тому до нього, мабуть, всі так ставилися, не було якихось антагонізмів, не було такого, що хтось сприймає, а хтось ні. Із ним завжди були якісь душевні відносини... Чи пригадую якісь цікавинки зі студентського життя? Зараз, треба подумати... А-а! Як я його самогоном із перцем лікував! Він захворів, бідака, прийшов такий ніякий, голосу нема, а то саме було після Нового року, по закінченню канікул, а я привіз самогону, очевидно, що ми його не пили... І я взяв червоний стручковий перець, кинув у чашку, він як настоявся!.. Ну, то приходить Ігор, а я йому: “Знаєш, маю тобі ліки”. Ігор то випиває і що він робить: біжить, як куля, на кухню, відкриває кран, промиває горлянку і каже: “Ну, ти мені дав”. А я: “Я ж із любов’ю...” Отакі забави були”.

Однокурсників художника на відкриття прийшло багато, вчителів, друзів, колег, а тому бодай на кілька хвилин відірвати автора від них було неможливо, та й не дуже зручно. Така нагода з’явилася вже коли в галереї залишилося кілька осіб (заплутаних у позапросторі полотен), на виступах у стінах та на підлозі стояли порожні келихи... як символічний додаток до картин. Погляди із них, долаючи вигини рамок, стікали у ті келихи, що переповнювалися, переливалися, тріскали на вінцях, наповнювалися розсипаними яблуками, а вино тут було зовсім ні до чого, зовсім...

Частина ІІ. Інтерв’ю біля прочинених “Воріт” (назва однієї з робіт).

ВІН ВСЕ ЗГАДАВ.

- Пане Ігорю, як би Ви назвали свою виставку?
- Я не знаю. Чесне слово, просто гублюся. Можна би було сісти, десь почитати якусь поезію, висмикнути якусь цитату, там, Ліни Костенко чи древнього філософа... Але якщо я не знаю, то чого штучно це робити?

- Ідея?
- Не маю поняття, яка... Я навіть не знаю, що я малюю, що воно таке... Просто малюю, як мені хочеться, якась візія у голові виникне, потім ти вже стараєшся закласти якийсь початок і доповзти до кінця. Щоправда, деколи не доповзаєш...

- Що більше спонукає творити: незадоволення попередніми роботами, сатисфакція...
- Красиві жінки, погляд (на мене... але це – менше, здебільшого, мій – на когось). Щось прочитане, побачене, якесь класне, хороше кіно.

- Роботи завжди виходять несподіваними для Вас?
- Інколи – так.

- А очікувані?
- Завжди щось задумуєш, така візія... Але ніколи ти не досягнеш того, що є в уяві, це неможливо, звичайно. Інколи в процесі (я роблю довго ці свої “онанізми”), зокрема технічному, багато втрачається. Тому буває так, що починаєш одне, а доповзаєш – там зовсім інша “картінка”...

- Яка із робіт тут найдовше “вистоювалася” ?
- Є тут роботи, які я починав 1994-ого року, а закінчив 1996-ого. Звісно, це не значить, що я над ними кожного дня сидів... щось там малював, потім закинув, потім там щось продовжував шкробати...

- Вам не шкода, коли вже робота викінчена, а хочеться ще самого процесу?
- Ні, інколи буває так, що “Ху-у-ух, Сла-а-ава Богу!” Я тоді намагаюся швиденько її підписати, бо вже не лізу до підписаної.

- Життя виставки після “Дзиґи”?
- Я би хотів її, взагалі, покатати, бо, фактично, то – моя перша персональна виставка... У мене не було так, щоб багато робіт одразу. Мені би хотілося показати у Франківську, Тернополі, може, у Києві...

- За кордоном?
- Я би не відмовився, але я трошки вже поїздив, нещодавно повернувся із Братислави - ніде ми, в принципі, не потрібні! Кому там потрібне моє “Наснилося” (Назва однієї із робіт художника. – Авт.), собі щось нашкробав, на фіг кому воно здалося! Кожен сам спить...

- Чому саме у “Дзизі”?
- Взагалі-то, я вважаю, що “Дзиґа” – це є явище в культурному житті України. Я не те, що лещу “Дзизі”, бо тут повісив дві картинки, а я давно так вважаю. Аналогів немає ніде в Україні. Якщо би була така якась організація “Dzyga&Company”... Я тішуся, що колись Маркіяна (Іващишина. – Авт.) доля занесла до Ужгорода, і не просто до Ужгорода, а до мене до хати, ми собі класно поспілкувалися... І з того часу все почалося. Потім вже Леся (Антонович. – Авт.), Влодко Кауфман. Якось так все і вийшло. Спочатку – еротична виставка, потім я “виставлявся” там, де тепер кафе “Під клепсидрою”, тепер – це як логічне продовження... Це – закономірно, що так сталося.

- Від самої галереї, львівської атмосфери, якось змінилися Ваші роботи?
- По-перше, я їх сам ніколи не бачив, щоб вони разом всі висіли по периметрах, тому деякі роботи я, звичайно, по-іншому сприймаю... не всі, в принципі, так, щоб “ой, роботу я побачив по-іншому”, такого немає, але от я звіддаля подивився, у сусідстві...

- Не тісно роботам?
- А я хотів зробити таке ретро. Я такий вже... не древній, але люблю ретро. Не люблю роботи в одну лінієчку, а щоб по-різному. Мала, велика...

- Ви вважаєте себе складним художником, як про Вас було сказано на відкритті?
- Ні, я, може, складна людина... Може, зі мною складно жити, спілкуватися... хоча ні, спілкуватися зі мною легко... А чи я – складний художник? Не сказав би. Ну, дивлюся я на свої роботи: що тут складного? Вежа якась, річка тече, кораблик... Знаєте, я так собі думаю: мистецтво – річ класна чим? - Коли вона викликає асоціації. От я щось зробив, ніхто все одно не знає, що я хотів тим сказати, бо я інколи й сам не знаю, а от ви підійшли, згадали щось своє, виник ряд якихось асоціацій - і це вже класно.

- Але деякі Ваші роботи несуть чіткий підзміст, мають підґрунтя...
- Звичайно, я того десь і хочу. Скажімо, як “Бабина хата” (або “І пливе корабель”). Я пригадую, мій старший брат був у церкві, а там – запахи ладану. Я колись почув такий запах одеколону і від нього я все згадав. Знаєте, Я ВСЕ ЗГАДАВ! І почалося щось таке.

- Які відчуття у Вас всередині зараз, як-не-як, перша персональна виставка, стільки друзів...
- Дійсно, стільки друзів, я страшенно тішуся, таке враження, що тих 20-ти років не було, я зараз піду в гуртожиток і ми до ранку будемо “банячити”. Отаке відчуття.

- Внутрішній комфорт?
- Він був, коли тут ми тільки-но все розвішували, Влодко наштовхнув мене на якусь концепцію самої експозиції. От коли я вже завершив сьогодні, роботи повісив, тоді я відчув комфорт – мене все влаштувало...

- Що Ви самі собі бажаєте?
- Господи, щоб я сам собі побажав?.. (Замріявся... так сонцебризно. - Авт) Друзів, кохання... по можливості здоров’ячка, щоб дозволяло щось там ще шкребти...

Частина ІІІ... >>>>>>>>>>>>>>>>> (галерея картин художника...)

Марія ТИТАРЕНКО