Джаз – свобода від рабства,
форма експресії, тотальний стрес...

Джаз не полишає Львова. Львів не наслухається джазу. “ДжазБез” вийшов за рамки (береги) грудня, і, здається, це вже надовго. Принаймні, джазові “зірки”, які спалахують на небосхилах львівських олімпів, стають все більшими та яскравішими, екзальтованої публіки приходить, відповідно, також все більше. Львів перетворюється на джаз і це стає традиційним явищем. Як-от концерт 25-ого січня у Львівській обласній Філармонії, де виступали джазмени зі світовим ім’ям, без перебільшення, зокрема найвидатніший трубач сучасності,

Цього разу шанувальникам елітної музики було запропоновано виступ Едді Гендерсона разом із відомим вже львівській публіці (з фестивалю “ДжазБез...”), польським квінтетом Пйотра Барона разом із
Міхалом Токаєм (фортепіано),
Казімєжем Йонкішем (барабани) та
Дареком Олєшкєвічем (контрабас).
Організаторами акції (творцями джазової країни насолоди), як завжди, були Польський Інститут в м. Києві, “Львівська Газета” та Мистецьке Об’єднання “ДЗИҐА”.

Концерт... Пурпурова сцена, таке ж освітлення... кілька світлих променів на ноти і... хвилі джазу... не відаю, якими кораблями можна перепливти цей безмежний океан звуку... не знаю, якої концентрації та температури цей переповнений простір... не потребую вимірів його глибин, бо просто насолоджуюся бризками хвиль... чуттям плину, свободою від усього (і навіть власного тіла), пурпуром напнутих вітрил... Та, що бігає по хвилях... а також по сцені, перепрошую за такий банальний та раптовий перехід до реальності, із диктофоном для колекції нових опіній з приводу джазу...

Едді Гендерсон (труба):
“Направду, я вперше в Україні. Я приїхав сьогодні, зупинився в готелі за містом. Але прогулюючись центром (Проспектом), я побачив оперний театр – неймовірно прекрасна архітектура, просто чудова. Маю невимовні враження. (Едді говорить невимушено, безпосередньо, дуже приязно та охоче. Англійською із різким американським акцентом. Від нього віє джазом. Він переповнений джазом. Він навіть говорить ніби під звуки джазу... голос, що нагадує звучання труби. – Авт.) Що для мене джаз? Так, це стиль життя, взагалі, джаз походить ще від часів рабства. На кораблях рабів це був певний вияв свободи, зокрема свободи самовираження. Тому можна сказати, що джаз зародився на кораблях, які прямували із голландських та іспанських портів до Америки, і єдине, чим володіли раби, так це голоси та ритми як мистецтво спілкування. Тобто за абсолютної відсутності свободи це було єдиним, що їм дозволялося. Відтоді починається певна еволюція джазу, виникає діксіленд, cool jazz тощо і аж до тепер. Але для мене джаз таки залишився тим, чим був на самому початку – свободою від рабства. Свобода в музиці? Так, звісно, аналогічно і в музиці - це засіб самовираження. Ви знаєте, є певні правила, закони, канони, що диктують та регулюють форми усього мистецтва, у межах таких форм є надзвичайно велика “кількість” цієї свободи. Проблема в тому, щоб відверто себе виразити, але це вираження у жодному разі не є хаотичним, радше це – вміння відкрити, показати, хто ти є насправді, певна персональна ідентифікація. Яку роль відіграє у моєму житті джаз?.. Це і є моє життя. Зараз, насправді, це стимул до життя, це його сенс. А до того, як я почав займатися музикою, я хотів пов’язати своє життя із медициною і практикував вже дванадцять років. Як на мене, то в першу чергу лікар зцілює когось, тебе, а музика – це те, що зцілює саме мене. Окрім того, я не можу нікого насправді зцілити, а музиці це під силу, принаймні, вона зцілює мене. Враження від концерту та гри із Пйотром Бароном: це неперевершені музиканти, усі вони – поляки і живуть у Польщі, окрім Дарека Олєшкевіча, поляка, який зараз живе у Каліфорнії. Просто фантастичні музиканти, я, насправді, із нетерпінням чекав на цей концерт, оскільки ми разом подорожуємо вже тиждень, зокрема містами Польщі... Музика неймовірна. Чи легко нам порозумітися? О так, знання мов є важливим для спілкування, але джаз – це музика... це і є мова. Це універсальна мова для всього світу. Ти можеш поїхати будь-де, до Фінляндії, Південної Африки чи до Японії, ти можеш абсолютно не знати їхньої мови, але ти все одно порозумієшся через музику із тими, хто її слухає та вивчає. І це є прекрасно! Наразі я не можу відповісти на питання, чи є Львів містом джазу, бо я його (місто) не бачив (сподіваюся на таку екскурсію після концерту), але принаймні, сьогодні увечері – це є так. Безперечно”.

Міхал Токай (фортепіано):
“Для мене джаз – то музика, яку хочу грати, то щось, що наповнює моє життя, що допомагає мені жити. У Львові я вперше, тут мені дуже подобається. Але на жаль, не маємо часу походити містом, а завтра вранці їдемо. Дуже шкодаю... але те, що вже встиг побачити, справило на мене неймовірне враження. Чи можу назвати Львів містом джазу? Ну, якщо ми тут граємо джаз, то, напевно, так. (Міхал дуже скромний, може, надто, але за фортепіано він – Бог, може, теж аж надто... – Авт.) Чого саме сподіваюся від концерту?.. Гм... Сподіваюся, що музика принесе задоволення та приємність нам та тим, хто її слухатиме. Взагалі, для мене грати із Пйотром Бароном та Едді Гендерсоном – це одна із найважливіших речей, яку мені пощастило встигнути зробити у житті. Я неймовірно щасливий, що можу грати із такими музикантами. Це також досвід, своєрідна мудрість, що випливає із того, в який спосіб грає Едді, говорить, мислить про музику”.

Пйотр Барон (тенор-саксофон):
“Джаз – то життя. Якщо коротко. Враження після “ДжазБезу”: дуже добре зроблений фестиваль у місті, яке кохаю, у якому понад 300 років живе моя родина. Тому я до Львова не приїжджаю, а повертаюся... собі, ходжу вулицями і хочу тут жити. У грудні я був тут вперше, тепер – вдруге... Нічого відтоді не змінилося. (Хіба що пані має трошки темніше волосся...(Це – до мене. – Авт.)) Все добре, може, краще. Навіть тому, що сьогодні граю із найкращим трубачем світу. Ще 1994-ого року його запросив Ярек Сметана, ми тоді грали разом в одній групі. Тоді ж ми і познайомилися, потім разом грали на фестивалях: він зі своїми музикантами, я – зі своїми. Його групи виступали завжди наприкінці... Ну, а зараз я наважився запросити його до себе вдруге (перший раз було у жовтні), і на весну плануємо записати разом платівку. Чи легко мені з ним грати? Ха! Як у небі!!! Зараз у квінтеті грає також контрабасист із Лос-Анджелеса, Дарек Олєшкевіч. Він грає із найвидатнішими джазменамі на світі, то є друга “зірка” нашої групи, а піаніст – то такий молодий “вовк”, прошу його уважно послухати, бо про нього ще будемо щодень читати в Інтернеті, у якихось нових Інтернатах, усюди, бо то – незрівнянна людина, яку чув у своєму житті. Чи змінилася моя думка щодо Львова як до міста джазу? Завжди вважав, відколи тут заграв, що Львів – ідеальне місто для джазу, бо тут є багато емоцій, що надихають. Зрештою, у грудні я приїжджав із квінтетом, у січні – із Едді Гендерсоном і директор Пйотр Козакєвіч (Директор Польського Інституту, Радник Посольства Республіки Польща в Україні. – Авт.), якому вклоняюся, не сказав: “Не можна”. Ну, то значить, що є краще, а не гірше! Чого собі бажаю на цей концерт? Щоб люди залишилися до кінця, як будемо грати, а як закінчимо, то хотіли, щоб ми грали іще. Оцього собі зичу”.

Дарек Олєшкєвіч (контрабас):
“Для мене джазом є частина мого життя, частка моєї особистості, є тим, що роблю, що кохаю... Так, як я сплю, їм, так я граю джаз. То можна також назвати стилем життя, формою експресії... для мене... також формою вияву моїх почуттів. Це, взагалі, стосується не тільки джазу, а й музики загалом. Я у Львові вперше, в Україні також. Враження? Гарне місто. Наразі бачив трішечки, на жаль, маємо мало часу. Може, ввечері собі підемо подивимося, хоча вранці їдемо. Але прекрасне місто, хотів би сюди повернутися. Чи Львів є містом джазу? Маю надію, що так. Не знаю, правда, скільки тут є цього джазу, але чув від колег, які сюди приїжджають, що тут чудова публіка і багато людей приходять на концерт. Про наш склад... Із Пйотром Бароном знаємося багато років, ми з ним грали у кількох групах, принаймні, років десять. А з Едді Гендерсоном то є моя друга траса, ми вже із ним грали у жовтні у тому самому складі. Я зараз живу в Лос-Анджелесі (із п’ятнадцяти років), там грав із багатьма музикантами, але поза тим ніде ще не грав, то є моя друга траса. У Польщі буваю три-чотири рази на рік, зараз – дуже часто, цього року – я тут вже із грудня, приїхав на свята. Чи не тягне повернутися у Польщу... Я трохи вже укорінився там, тому трудно мені зараз повернутися, але хтозна... Може, за кілька років, може, за 8-10 років повернуся. Що собі бажаю на концерті? – Добрий настрій та звучання. То є завжди найважливіше. Добрий звук задля доброго порозуміння із залом, щоб все було добре чути і щоб ми добре чулися”.

Казімєж Йонкіш (барабани):
“Джаз... то є все найважливіше у моєму житті. Щось неймовірне! (Казімєж дуже емоційний. Одразу скажеш, що він – барабанщик. Дуже експресивний та багатослівний. Інфікує тебе, сам того не знаючи, своїм життєдайним настроєм та сонце-джазовою активністю. – Авт.) Серце, душа, то є тяжка праця, малі гроші і практично тотальний стрес ціле життя... Треба пам’ятати, що ззаду - конкуренція, спереду – нема грошей, а тренуватися треба по вісімдесят годин щодень... хоча то є також приємність... Я собі гадаю так: то є 100% радості та 200% втрат. Я попросту не уявляю життя без тієї музики... Її не можна зрадити, її слід страшенно кохати, і вона за це віддячує. Однак не віддячує грішми, а саме тим, що діється на сцені, коли музиканти мають отой контакт зі слухачами. Такі враження не купиш ні за які гроші. Ми не є й поготів багатими людьми у сенсі грошей, але ми багаті на враження. На те, що йде від нас. Те, що ми показуємо, граємо зараз, - такого більше не буде! То, власне, і є джаз. Бо джаз не повторюється. Другий концерт буде інакшим, як і друге соло. І це чудово. У Львові я вдруге, бо перший раз виступав у грудні на фестивалі “ДжазБез”. Я в захопленні від України взагалі! Пригадую собі, як ми грали у Києві, де було більше тисячі людей! У нас це – така рідкість! Українська публіка дуже вдячна і добре сприймає нашу музику. І це, справді, чудово”.

Тож, під час концерту я цілком очистилася від рабства буденності та вічного без(ліч)проблем’я, неймовірно і цілковито перейнялася експресією музикантів на сцені і... пережила тотальний стрес, який би давні греки назвали катарсисом. Отакий масовий катарсис під впливом джазу. Звісно, недолік – мало. Звукова подорож на пурпурових вітрилах таки має кінцеву зупинку. Наразі. Імплантація джазу в душу завершилася успішно, напевно... бо ці звуки і досі зі мною... за мною... переді мною... і т. д. і т. п. Коли вже там інша подорож?..

Марія ТИТАРЕНКО