„Флюгери Львова” повертаються
або
два дні „ратушного” задзеркалля

Преамбула. Місія повернення (квиток до Львова).

Уявіть собі Львів. Львів, який святкує свій День міста (а насправді, аж два дні: і першого, і другого травня): урочистості, салюти, гальби пива, сила екскурсій та народних строїв, підрихтованих левів тощо. Одне слово, картина буде цілком неповна, якщо тут не згадати „Дзиґу”. І, як годиться „культурному осердю Львова”, вона би мала святкувати День міста не так, як всі, не так, як всюди, і не в такий спосіб, як завжди. Бо „Дзиґа” є „Дзиґа” і на її орбіту шаленого кружляння не потрапити неможливо, бо подолати її гравітаційне поле спроможний лише той, хто не тримається своєї землі, традицій, культурних коренів, хто не вважає себе львів’янином (львів’янкою) або той, хто просто „забив” на День Львова.

Отож, цілком логічно, що „Дзиґа” вітала місто вже відомим і довгожданим міжнародним фестивалем „Флюгери Львова” і не будь-де, а в самому ядрі міста – у внутрішньому дворику Ратуші. Туди протягом двох днів накочувало хвилі людей, які там розчинялися в музиці, у свічках та ритмах, в ароматі львівської кави із „вершками” весняного цвіту, тобто дворик уподібнювався до затишної бухти, куди пливуть кораблі на маяк добірного фольку та джазу, пливуть від бурі шуму та попси глобально-львівського святкування...

У дивний спосіб у цьому дворику відбуваються різні неймовірні перетворення, перевтілення, метаморфози, перверзії, ще щось, що завгодно, але ти втрачаєш себе. Чотирикутник Ратуші (як Бермудський трикутник) ковтає тебе в себе і ти потрапляєш... до справжнього Львова: Львів аристократичний, всуціль європейський (якийсь навіть арійський), вибагливий, рафіновано-львівський, якщо можна так сказати (рафінований від сучасних квазільвівських домішок та ерзаців), історично сповнений, гідний та незворушний, старовинний та прекрасний, елітний та елегантний, інтелігентний та інтелектуальний. „Дзиґа” знайшла точку відліку? Місце, в якому можна повернутися в минуле чи то пак зміксувати часи? Місце, в якому можна відчути Львів на смак, дотик, аромат, слух? Місто в місті, куди вели всі дороги, але цього ніхто не помічав? Чудесне Задзеркалля, з якого так не хочеться йти назад???

„Флюгери Львова” вже вдруге стають квитком до... Львова. Ви хочете побувати у справжньому Львові? Бо мало його почути, побачити, доторкнутися, - його треба пережити. Я й досі не розумію достеменно, як саме це вдається „Дзизі”. Вона повертає нас до Львова. Навертає. Нездійсненна, здавалось би, місія... Чи то відіграє роль сам дворик, чи підбір гуртів різних міст та країн, чи то стилістика свята, чи то любов та енергія, в нього вкладені, не знаю... Та й, зрештою, не хочу знати, нехай це залишиться „дзиґівською” таємницею...

День І.

Першого дня (1 травня) за програмою „Флюгерів” у дворику виступав театр „Арабески” (Харків), а також зі сцени читалися „Улюблені вірші” за мотивами збірки Івана Малковича. Вечір цього дня був присвячений фольковій музиці, відтак, на сцені виступали гурт „Сучасний ворон” (Запоріжжя), вокальний квартет „Ойра” (Харків), „Гуррт Мандрівних Д’яків Вертеп” (Дніпропетровськ) та “Klepisko” (Польща). Практично, цей день був „підігрівом” для наступного власне Дня Львова, який „Дзиґа” розпочала із самого рання співом „Мертвого Півня”. Отаке прокидання! Але наразі про перший день забави. Майже всі гурти вже виступали в „Ляльці”, тобто у Львові були не вперше, а тому бажали місту того, чого справді Львову бракувало і розказували про те, як Львів сприймають поза Львовом. І що цікаво, більшість висловили думку, що Львів як креативний центр занепадає, залишаючись ніби „внутрішнім” (як у дворику) Львовом, певною міфологемою, яка колись мала підстави існувати, але яка зараз (не безпідставно) поступово зникає...

* Гуррт Мандрівних Д’яків Вертеп (Дніпропетровськ)
(який наступного дня мав їхати в Каховку на „Таврійські Ігри”)

Розмова із Тимофієм Хом’яком, фронтменом гурту:

- Твої побажання Львову?

- На травневі свята?

- На День Львова!

- А-а-а-а... Та, ні, я знав, звісно, ну, завжди тримати ту мірку, яку взяли, жодним чином не опускатися, а підніматися все вище й вище, хоч як вас там не давлять, правда останнім часом ви все більше москалізуєтеся. Галичани русифікують Київ. Це факт. Юрко Зелений так і пише, що за відсотками на Сході України більше говорять українською, аніж тут, де російської так ба-а-а-агато...

- Давай ближче до Дня міста...

- Може, трошки ще гриму навести. Трішечки, знаєш, було би кльово, як би так: щоб все, окрім двориків, блистіло...

- Що на свято „Гуррт Мандрівних Д’яків Вертеп” привіз до Львова?

- Степи привезли, подихи степів, кохання степове... А ще наддніпрянський „хфольк”, можливо, після цього нас Маркіян не буде запрошувати, але ми наважимося сьогодні зіграти наш шансон – опа! Але ця пісня зараз ротується на багатьох радіостанціях України, називається „Станція Лозова або Ваше Благородіє (Часть Вторая)”, звісно, українською мовою, але нашою, наддніпрянською.

- Нову програму, новий склад?

- Звичайно, у нас завжди новий склад чи то пак розклад, наприклад, мені довелося стати і грати на бас-гітарі, чого я не робив вже три роки, але бас-гітариста за останні три роки ми, чомусь, не знайшли... Бо наш бас-гітарист став соло-гітаристом. А щодо нової програми, то в ній буде декілька нових каверів на „Будинок світанкового сонця” та майже кавер на гуцульську народну пісню.

- Як тобі гурт „Сучасний Ворон”, який щойно виступав?

- Не можу говорити об’єктивно, бо цей гурт - наші сусіди, запорожці, по-друге, ними опікується наш друг.

- Які враження від „Флюгерів” та Львова взагалі?

- Сьогодні – найкращі. Такі у вас гаївки, так тепло, сонячно, взагалі, фантастично. Проаналізувавши травневі свята різних міст (протягом чотирьох років), скажу, що це – найкраще з усього...

* „Сучасний Ворон” (Запоріжжя)

Юра Володьков, гітара, вокал: „Гурт „Сучасний Ворон” із Запоріжжя, із козацької землі. Назва така тому, що ми граємо традиційну українську музику, але ми її обробляємо в альтернативній формі, тобто переробляємо по-своєму те, що співалося віками. Чому саме дует? Мені здається, що скрипка дає те відчуття народності, яке нам потрібне, а гітара дає необхідний андерграунд та драйв”.

Михайло Савицький, скрипка, вокал: „Скрипка та гітара - бо ми працюємо в одному театрі – „Ві” (життя французькою). І от, колись після вистави ми вийшли покурити, так і зігралися... Усю ту „пачку” (барабани, бас) ми намагаємося робити самі, як на мене, це цікаво”.

Юра: „Ми вже звикли один до одного, „спрацювалися”, от сьогодні, наприклад, Міха щось не зіграв, я щось не зіграв, але ми зорієнтувалися, підхопили... Плюс гумор, звичайно. Наразі диску не маємо, будемо записуватися влітку, зокрема ті речі, які сьогодні звучали зі сцени. У Львові ми вже вдруге (взимку підтримували „Ляльку”). А щодо святкування Дня Львова, то я завжди всім кажу і буду казати: у мене є рідне місто Запоріжжя та найулюбленіше місто в Україні – Львів. Бо в тому ж Києві забагато клопотів, забагато бігають намарно, а у тут – культура... Ми дуже любимо це місто і хочемо побажати львів’янам: кохайте своє місто!!! Живіть тут і не їдьте нікуди!”

Михайло: „Скажу так, як сказав зі сцени: Запоріжжя – рідне місто, але я би хотів жити у Львові. Львів’янам я бажаю щастя, здоров’я, усього найкращого і... щоб ми ще раз сюди приїхали”.

Дмитро Волковінський, головний редактор веб-тижневика UAMUSIC та майже продюсер гурту „Сучасний Ворон”: „Як ми сюди потрапили? Я навіть не знаю, із чого почати казати... Почалося все не з Марека, ні, бо ним тоді займалися впритул група фахівців (медичних), а говорили ми із Соломією про такий собі акт доброї волі ще взимку (виступ на підтримку „Ляльки”). А по тому акті доброї волі люди (Юрко та Михайло) серйозно відчули себе гуртом (це про „Сучасний Ворон”).

Хлопці – актори „по життю”, вони викладаються за весь день і потім сідають за інструменти і так відпочивають. А знайшов я їх буквально в розкопках Хортиці, де археологи проводили майстер-класи. Саме в той час на честь серйозних знахідок було здійснено велику акцію, куди з’їхалися рокери та різні музиканти. В принципі, відтоді почалася наша спільна праця із гуртом.

Щодо електронного проекту, то все, знову ж таки, розпочалося зі Львова, не можна сказати, що це не симптоматично, але Львів – зразок. Щоправда, як зразок він зараз занепадає, залишаючись певним внутрішнім зразком. Як писав Отар Довженко, „ідеальний Львів”. Обітований.

Так-от, прочитав я в „Пік-у” оголошення про „Срібну Підкову”, поїхав, написав матеріали, зробив свій сайт, звісно, на голій ініціативі. А ідея була така: я як фахівець, український філолог, не мав де притулити свої знання і бажання. І поки моїх амбіцій було рівно на авторську сторінку, це була авторська сторінка... вони виросли, виросли можливості...

Хоча постійних авторів двоє: я і Таня Савченко, яка тут теж присутня. У нас було пару трійко таких реальних статей – просто такого рівня статей не роблять жодні музичні часописи наразі, та й їх можна рахувати на пальцях... Звісно, тягнути таки проект тяжко, адже голий ентузіазм до добра не доводить...

Позитивним є те, що зараз є достатньо людей, які цікавляться моєю роботою як людини, яка на такі речі здатна... Першою рік тому мені написала ді-джейка з Канади, яка там працює на студентському радіо та веде годинну передачу про українську музику, в неї так само, як і в нас – „do it yourself”.

На «Дзиґу» складно було не вийти: достатньо було з’ясувати, звідки взялася львівська музика як така. Ті всі люди регулярно спливали як легендарні постаті, їх треба було оформити як „ікони” і поставити в куточку. А потім з „іконами” дуже просто почалися розмови через Інтернет, як із нормальними людьми: ми вам оце, ви нам оце...

Побажання Львову? Я коли сюди їхав, читав захопливу у своїх пафосності статтю Романа Кіся з приводу того, що російська маскультура нас захоплює, і я в тому постійно переконуюся, хоча все-таки маю надію, що буде створення оригінальної музичної культури, сучасної, такої, що прокине від штампів „рутівських”, „перлин сезону”, просто від самоповторів, від пережовування одних і тих самих українських стандартів; що з’явиться купа української рок-музики, альтернативної, якої завгодно, популярної, найвищого рівня, нижче якого соромно би було показатися на сцені.

Я би хотів, щоб у цьому плані пріоритет мав Львів. Якщо цього не буде, то Запоріжжя просто задушить своїм креативом, я це обіцяю.

Знаєш, у Великобританії про кожне місто і його гурти можна писати величезні книги, починаючи від пори „бітлів”. Так, зараз у нас немає інфраструктури, немає коштів, та навіть „Ляльку” вашу закривали взимку, і величин рівня „Плачу Єремії” не виросте ще, принаймні, років п’ять. Вони не просто поставили нездоланні гори, ні, вони поставили планку, виокремили момент, що можна зробити певний інтелектуальний продукт для молодої людини-інтелектуала, яка відчуває, що здатна змінити світ. Зараз вони ж самі цю планку опустили і показують, що можна на цих лаврах тихо спочити. Для львівських гуртів це радше антиприклад. І якщо знайдуться професійні львівські гурти, то я радий позмагатися”.

* “Klepisko” (Польща)

Алєксандр Бєльонде, художній керівник гурту: „Насамперед ми дякуємо, що нас вже вдруге запрошують до Львова. Окрім цього, вже домовлено, що в липні ми тут будемо грати ще два рази. Відтак, чуємося щасливими. Нашу музику тут сприймають дуже позитивно. І скажу вам щиро: ми можемо у Львові зостатися назавжди. Правда, дійшла до нас чутка, що в „Ляльці”, в якій ми виступали на „ДжазБезі”, щось не дуже добре... То бачиш, як то є несправедливо... Але тут атмосфера прекрасна і ми заграємо якнайкраще. Ваша публіка, а властиво, наша (бо в музиці немає жодних поділів), є чудовою, гадаю, буде класна забава! Зрештою, вже враження від виступів попередніх гуртів – неймовірні! Нам би дуже хотілося по виступі заграти разом із „Ойрою” на імпровізованому джем-сейшні... Із цими дівчатами заграти, заспівати, ну, а якщо дійде й до чогось іншого, то теж... (Сміється. – Авт.) Просто прекрасно! Мені здається, що українські гурти, зокрема „Сучасний Ворон”, роблять те, що є надзвичайно популярним у нас в Польщі, себто поезію співану, що базується на фолькових ритмах, тобто те, що грає і хоче грати наш гурт. Гадаю, що музичне порозуміння на цю хвилю – абсолютне і повне. Скажу чесно: українські музиканти нам дуже добре приймають, тут немає жодної заздрості чи ненависті, а попросту є спільна забава на ім’я МУЗИКА!”

* „Ойра” (Харків)

Ольга Герасимова: „Побажання на День міста: щасливої людської долі, себто ОЙРИ!”

Марина Ткаченко: „Мені дуже подобається настрій, який є тут. Бажаю, щоб цей настрій завжди був у львів’ян”.

Ганна Волошина: „Бажаю Львову залишатися таким же гарним, файним та унікальним”.

Галина Бреславець: „Я бажаю здоров’я, щастя та вдачі усім львів’янам, а ще натхнення. Ще багатих людей на посмішку, на свої почуття і на гроші. На „Флюгери Львова” нас запросили „Дзиґа”, „Мертвий Півень” та Місько Барбара. І взагалі, ми на День міста вже тут втретє: у 2000 році, минулого року та зараз. Дуже з того щасливі. Із „МП” ми зустрілися ще 2001 року на рок-фестивалі у Харкові. У нас своя була програма із рок-групою „Люк”, сьогодні, до речі, прозвучали наші спільні композиції. А потім зав’язалася дружба із Барбарою, він у Харкові почав свою театральну діяльність в „Арабесках”. Вперше ми приїхали сюди із Віктором Морозовим та „МП” із проектом „Афродизіяки”. Тоді було два концерти у Львові, один у Києві та ще в Харкові.

Історія виникнення: ми створилися у 1998 році. Але до того зібралися я та Ольга разом як дві співачки, вона, до речі, місяць тому народила синочка, не приїхала з нами (ми то тріо, то квінтет...). Співали ми разом у Братиславі, на „Червоній Руті (1997)”. Потім так сталося, що деякі наші музиканти поїхали до Києва, ми залишилися в Харкові, ще тоді навчалися в Академії Культури. Але продовжували співати в тому ж напрямку: автентичний фольк, переробки...

Чому така назва? Бо вона означає щасливу людську долю. Є ще така дивна історія, що Ойра вселялася в новорічну козу, ходила в кожний дім на Святвечір і залишала там трошки свого духу та щастя. У нас вже є гран-прі естрадного всеукраїнського конкурсу „Боромля -2000”, це в Тростянці, на Сумщині. Це наша перша поважна нагорода, потім було дипломантство у „Червоній Руті - 2001 ”. Потім були міжнародні проекти, в яких ми представляли Україну в Астрахані на днях слов’янської писемності та пісенності, рік тому ми брали участь у міжнародному проекті із Ткач. Але все ще не маємо свого альбому, відтак, запис – у планах.

Про сьогоднішній вечір: публіка чудова, але ми дуже хвилювалися: сподобаємося чи ні. Знаєш, нам властива така жіноча агресивність, але ми хороші і добрі дівчата. Львів подобався завжди. Тут дуже гарно: будинки, люди, ми дуже полюбляємо прогулюватися містом. Враження від попередніх гуртів на сцені: дуже оригінальне виконання, чується автентичний фольк, який, як і ми, хлопці намагаються зробити на сучасний лад. Хочеться, щоб він був не тільки музейним... Ми працюємо в автентичному стилі, виступаємо в національних костюмах, а от сьогодні – в джинсах. Просто такий настрій: фольк не повинний бути в минулому, він – наше майбутнє!!! Хочеться, щоб він був екзотичним виключно у враженнях, відчуттях, от, захотілося зробити своє „жіноче Купала” із американською трупою Верліани Ткач, то ми це зробили на сцені у Києві. Після співпраці в нас щось від того залишилося. Сподіваюся, після сьогоднішнього нашого виступу у львів’ян також щось залишиться в душі...”

День ІІ.

Тож, із самого ранку, з 9:00 у Львові закричали „Півні”, себто заспівали. Акція „Доброго Ранку, Львове” (прокидання „Мертвого Півня”, а разом із ним міста) присвячувалося 15-річчю „МП” та містило три години музики від „старого до нового півня”. Як каже (нижче) Роман Чайка, ця акція у Львові – дежавю, тобто такий собі ремікс подібної акції прокидання поезії. Але тоді була головною поезія, цього разу вона була другорядною і вкраплювалася експромтом в мереживо музики „півнів” та „Ойри”, яка співала разом із „вранішнім” гуртом.

Ностальгійне в урбанізованому місті „ку-ку-рі-ку” о першій та четвертій дня перегукувалося із не менш ностальгійним та екзотичним звуком трембіт. Красиво, вишукано, по-нашому... Як на мене, то це стало найсмачнішою родзинкою дня для гурманів автентики та традиційності. Для дітей знову виступали „Арабески”, а по обіді на сцені з’явилася „Майстерня Пісні” під керівництвом Наталки Половинки та Сергія Ковалевича. „Майстерня” представила два фолькових проекти: проект „Бай” (Космач-Львів) – гуцульська музика до данцу та слухання та проект „У неділю рано” - “Rasa” - „Весна - дівочий ритуал”. Нарешті, ввечері львів’янам та гостям міста було представлено „ДжазБез” в мініатюрі за участю гуртів „Сьомий звук” (м. Львів), „Dzyga Jazz Quintet” (м. Львів), „C&K vocal” (м. Прага), „Tolhaje” (м. Краків), а насамкінець традиційний вже джем-сейшн. А тепер кілька інтерв’ю із тими, кого пощастило вихопити з лабет глобального святкування...

Роман Чайка: „Я бажаю залатати місту всі рани і діри в дорогах, цілодобово води із усіма наслідками, які з цього витікають, щоб з усіх вулиць зникли бритоголові гопники, щоб у кнайпах Львова не крутилися хохляцькі „ефемки” із московською музикою, а грала нормальна пристойна музика, і щоб, врешті, достойні люди перебрали владу у цьому місті від тих, хто її не достойний. Так-так, ці всі побажання бажано всім розіслати Розсиланням зі спамом...

Чого „Півні” приїхали будити Львів? Не знаю, чия то ідея, але в мене відчуття дежавю – подібна акція відбулася у Львові у „золоті” часи, коли стартував „ВиВих” біля Оперного, тоді на розкладачках прокинулися наші поети – Андрухович, Ірванець та інші, і почалася ранкова акція прокидання поезії. У нас було прокидання музики, такий собі римейк, він у звуках, інакший із новим саундом – слобожанським відкритим співом – екзотика для Галичини, правда?!

Як звучать „Півні” з „Ойрою”? На жаль, ми й досі цього не записали, от. Вони – фантастичні дівчата! Це можна стилізувати за сотні тисяч доларів, як зараз стилізують народну творчість плюс пластмасові бльостки та кептарики псевдогуцулів, із криками „гей-гей” потім випускають на європейські сцени, але все це штучне у порівнянні із тим, що таке є автентика. „Ойра” настільки ж автентична, наскільки гуцули в Карпатах. Це той самий варіант, коли ти віриш або не віриш. От їм віриш.

Чи нам вірять? Ще б пак, чотири дівки їдуть через всю Україну до нас – то ФАНТАСТИКА! Зовсім інакша енергетика репетицій, ти собі просто не уявляєш, я таких ліберально-толерантних „хлопів” на репетиції в нас не бачив ніколи! А дивитися на обличчя нашого барабанщика, який впирається в три симпатичні дупці... це треба знімати окремим фільмом і віддавати на телебачення.

Падіння культу Львова? Напівправда. Я наскоками у Львові і бачу, що він занепадає з точки зору атмосфери міста, людей, а стан міста просто жахливий – це кримінальний злочин. Тепер ті люди, які рятували честь Львова, який не спромігся за 14 років на жодне політичне чи економічне лоббі, на жодного олігарха (тому Львів завжди йшов через культурні речі), так-от, ті люди, які завжди рятували честь Львова, максимально задавлені, ну... ми знаємо ким... Немає альтернативного середовища, тому відчувається вакуум, пустка.

І немає ніякого феномена українізації Сходу чи столиці. Все залишається таким, як і було: центр говорить суржиком, на Сході автентику можна почути в сільській місцевості, а міста агресивно русофільські чи навіть українофобські. Учора, коли я купував цигарки біля Оперного в Києві, мені довелося вислухати купу лайки від продавця, до якого я звернувся українською... Але такі реалії є в цій країні.

А щодо сьогоднішніх акцій мені насамперед сподобалася молодь, знаєш, я дістаю духовний оргазм, коли дивлюся на гарних дівчат із такими ж гарними принадами, які ще спілкуються українською! Це феномен! Я страшенно був радий побачити Неборака, із яким свого часу ми багато провели годин, годинолітрів, годинокілометрів... Класно, що наш концерт був експромтом, як у джазі, бо якби все було за програмою, то це би був звітній концерт в палаці „Україна” за участю Поплавського.

Що не сподобалося? Ну, наприклад, щоб заїхати на площу Ринок можна всі пломби там позалишати, бо так хитає, не сподобалося, що обшарпаним виглядає внутрішній дворик Ратуші, а це ж ніби серце Львова, хочеться гордо махати рукою направо і наліво – але багато історичних об’єктів не показуєш друзям через жалюгідний їхній стан, не дай Боже, щоб вони це побачили...”

Мілан Яндера, Генеральний консул Чеської Республіки у Львові, ініціатор приїзду до Львова відомого чеського гурту-легенди „C&K vocal”: „Я вітаю львів’ян із нагоди свята такого гарного історичного міста. Бажаю усім гарної весни та постійно такого настрою, який я тут, у дворику Ратуші, зараз відчуваю. Я радий, що нарешті чеське Консульство працює у Львові (вже кілька місяців) і має змогу відтворити тут присутність чеської культури. Цьому дуже посприяла „Дзиґа”. Зустріч із нею була таким щасливим випадком. Ми зустрілися в мерії на приготуванні святкувань і в нас виник такий-от намір запросити чеський гурт. Тоді я насамперед згадав про групу „C&K vocal”, яка завдяки спонсорам приїхала сюди. Ця група – легенда чеської музики. Востаннє я їх бачив на площі, де були присутні 300 тисяч людей, на святі з нагоди Оксамитової революції. Про наміри поки що не хочу говорити, бо це тільки перші кроки. Але ми дуже раді співпрацювати із „Дзиґою”, яка стала нашим хорошим партнером. Було би дуже добре, звісно, якби ми відшукали таких самих партнерів, як „Дзиґа”, з чеської сторони”.

* „C&K vocal” (Прага)

Їржі Церга, художній керівник гурту„C&K vocal”: „Ми - одна з найстарших груп, які є в Чехії та Моравії, маємо 35 років. Наша історія дуже багата, ми отримали ангажемент у дуже відомому празькому театрі „Семафор”, де ми грали сім років. Цей театр тоді був значним культурним осередком, де співали і грали відомі музиканти та артисти, тобто саме там, де „варилася” вся чеська музика. Ми їздили 15 років по Чехії, тому що зміст наших пісень не подобався існуючій тоді владі, так само ми не могли виїжджати за кордон.

Потім ми отримали ще один ангажемент від іншого театру і вже тоді почалися гастролі в Єгипті, Англії, Німеччині, Польщі. Здебільшого я складав музику і ми записали 10 альбомів. І поки ще не вмерли, то ще живемо... і обростаємо легендами. Як пояснити нашу легендарність? Легендою є вже щось дуже старе і про що тепер розповідають, мабуть. Так, ми багато написали, багато записали і зробили для того, щоб стати легендою...

Тепер про назву: вона цісарсько-королівська, бо ми дуже позитивно ставимося до Австро-Угорської імперії. Тобто з одного боку це історична назва, з іншого – „С” – це Їржі Церга, а „К” – другий співзасновник Владислав Кантор, який пізніше покинув групу і пішов у політику, працював разом із Вацлавом Гавелом.

Сьогодні ми будемо грати пісні з нашої першої пластинки, яку ми записали ще в 1974 році. Тобто це для нас буде таким історичним екскурсом в минуле. Ми вперше в Україні, бо до попереднього режиму ставилися не дуже добре, ми йому не служили, тому не могли їздити країнами колишнього Радянського Союзу.

Щодо Львова, то поки ми проїжджалися центром міста, я встиг побачити його красу, мені він дуже сподобався і я з нетерпінням чекаю, коли можу краще побачити місто. Окрім того, я тішуся, що коли буду давати інтерв’ю одній дуже відомій народній газеті у Чехії, зможу пропагувати вашу культуру, землі та людей. Хоча нарізі про Львів я знаю дуже мало, і все – від Генерального консула, якого знаю пару років. Важливо поширювати інформацію не тільки тут про Чехію, але й в Чехії – про Україну. На жаль, такої інформації в нас бракує, а якщо вона й є, то не така, яка є насправді. Я сподіваюся, що це – тільки початок, такий переломний момент в наших зв’язках із Україною”.

Наталка Половинка, керівник „Майстерні Пісні”: „Побажання Львову – насамперед усвідомите те, що є дороге, цінне, не схоже ні на що у цілому світі. Для мене найсуттєвіше, тобто весь наш зміст, є в пісні. І якщо ми дійсно будемо співати, не попсувати, не копіювати, як колись співали, а саме зараз співати і навчати співу дітей, то ми збережемо саме зерно нашого Духу. А воно дійсно дороге і неповторне. Я бажаю всім впізнавання свого лиця і призначення.

Як сьогодні ми себе впізнавали? Ой, тут дуже класне місце. Я дуже вдячна „Дзизі”, що вона відкрила і його. Воно ніби сховане, там, ззовні, може будь-що діятись, хоч потоп, а тут - мистецька акція і дуже класна. Я вдячна Маркіянові за те, що він нас запросив і ми почали співпрацювати. Тут дуже затишно, з іншого боку тут простір – птахи літають, тут дуже добре співати: бачиш близько обличчя, але над тобою безкінечне небо.

Сьогодні ми показували частку проекту „Дівочий Ритуал”, себто одну з форм, „У неділю рано”. Тобто це проект, який здійснюють дівчата, досліджуючи дівочий звук через найдавніші наші ритуальні пісні. Сьогодні сам контекст для ритуальних пісень щез, але ми все ж таки їх співаємо, відшуковуючи те, що пов’язує нас із Родом сьогодні. Ми не йдемо в минуле і не копіюємо те, чого немає, ні, ми співаємо у сучасному світі, сьогодні. І мені дуже приємно чути схвальні відгуки і відчувати, як теплішає аудиторія у дворику.

Нічого насправді не вмирає, те, що тебе пов’язує зі своїм корінням, з родом та кров’ю, живе в людях, і живе настільки міцно, що вони й самі не здогадуються про це до якогось моменту. Взимку ми готували програму до Різдва, зараз – проект „Весна”, і вже сьогодні по виступі нас запросили на купальську програму. Думаю, може із „Дзиґою” зробимо щось на Купала, бо й у Львові щось треба робити, не тільки кудись їхати. Люди за цим скучили, це дуже відчувається: молодь, старші, діти, - всі. Скучили, як за хатою своєю.

Про втрату позицій Львова? Так, об’єктивна реальність така, що креативні сили витікають зі Львова та України. Але це погляд ззовні. Насправді, зараз серед молоді (от побачите, мине пару років і ви згадаєте мої пророчі слова) є така тенденція і потреба „зав’язатися” саме тут, себто створити таку „зав’язь”, нормально ставати успішним на своєму ґрунті, у себе вдома, зі своїм. У моїй „Майстерні Пісні” – молоді люди, які просто життя кладуть, аби співати своє від найдавнішої традиції до сучасних творів. Не їхати кудись, щоб потім повернутися героями...”

* „Сьомий Звук” (Львів)

Володимир Дуць, художній керівник гурту, гітарист: „Дуже приємно бачити щасливі молоді обличчя, та й не тільки молоді. Гарно бачити, як всі танцюють, сміються, жартують. Дійсно, свято. Як на мене, то восени воно не мало такого ефекту, як зараз. Може, тому що весна...

„Сьомий Звук” виник п’ять років назад, в основному це молоді люди, які грали у військовому оркестрі і дехто грає досі. Тоді вони собі організувалися, щоб грати окремо від оркестру, тож, зібралися, і так все почалося. Наразі в нашому складі: Роман Бардун (клавіші), Орест Смішко (бас), Богдан Стасишин (труба), Андрій Шутяк (саксофон-альт), Юрій Оконченко (саксофон-тенор), Назар Погорлецький (барабани) і я. Назва така, бо нас семеро. Але може бути, що нас стане більше, можливо, додамо скрипки, може, цимбали. Тема у нас, як бачите, народна. Ми хочемо грати українські відомі мелодії, перекладаючи їх на сучасні ритми. Зараз у нас домінують гуцульські мотиви, але це не буквально мелодія від початку й до кінця, ні, це тільки вкраплення мелодії, наприклад, коломийки, аркана чи щедрика. Ми також навчаємося на сучасній музиці зарубіжних зразків та шкіл, це необхідно.

Ми дуже хочемо, щоб цей День міста нас благословив до нових починань, записів та концертів. Якщо глядачам сподобається, то будемо продовжувати у такому ж дусі. Із Маркіяном заочно ми знаємося давно, безпосередньої співпраці дотепер ми не мали, але все ще попереду”.

* „Tolhaje” (Краків)

Група за лаштунками: „Гурт існує від весни 2000 року. Ми собі зібралися, кожен із нас в якийсь спосіб дотичний до музики. Назву ми цю почерпнули із книги однойменного історика, гарно нам звучить. У Польщі про нас говорять, що ми граємо етно-фольк. Джазова атмосфера нам дуже близька, бо кожен й собі „джазує” ще в інших гуртах, це таке джерело натхнення. Властиво, так само, як і в музиці фольковій, окрім того, і там, і тут є імпровізація. Ми вже приїжджали до Львова рік тому на запрошення Кшиштофа Савіцкі, тоді ми грали в „Ляльці”. Маємо надію, що не останній наш візит. А місту бажаємо усіх благ та мистецького руху”. Детальніше про гурт – на їхньому сайті www.tolhaje.pl

Підготувала Марія ТИТАРЕНКО