Це все – музична преамбула до справжнього святкового дійства, а насамперед – до міжнародного джазового фестивалю “Флюгери Львова”, на якому виступили: “Dzyga Jazz Quintet” (презентація CD альбому), Тріо (Ендрю Валентайн, Анатолій Шацький, Марк Токар), “Київ Арт Ансамбль”, “Anno Domini”(Харків), “Jungle Snow” (Харків) та “Діма Горелік”(Харків-Хайфа). Плюс запальний джем-сейшн. Словом, не пером написати, ні на сайті розмістити, і я там була... ля-ля-фа-фа...

Що ж, кілька слів про наших гостей із Харкова.

Борис Захаров (продюсер трьох груп “Anno Domini”, “Jungle Snow” та “Діма Горелік”(Харків-Хайфа), окрім того віднедавна - батько):
“Все почалося із фестивалю Харків-Хайфа, а потім вже гастролі до Києва, Львова... (Під час нашої розмови почала дуже плакати Аня, дочка Бориса, яку він, як кенгуру, тримав перед собою у “сумці”. Їй – усього сім місяців(!!!) Як сказав сам Борис – майбутня джазистка, сто відсотків... Засинає виключно під “Summer time”, але українською, в перекладі Бориса. Батьки не могли залишити її в Харкові і взяли із собою. – Авт.) Свято Львова – супер. Я вітаю Львів. Львів – то найромантичніше місто на Землі. Ми, в принципі, подорожували багато: були в Польщі, Ізраїлі, Єрусалимі, Хайфі... От в Єрусалимі всі мешканці кажуть, що вони ближчі до Бога, ну, а ми відчуваємо, що до Бога ближче не в Єрусалимі, а у Львові. І атмосфера, і архітектура, й аура міста. Львівський джаз? Клас! Львівська тусовка? Супер! Від харківської відрізняється єдністю певною... У Харкові більш роз’єднане середовище. Львів’янам в цей День хочу побажати щастя, кохання і єдності різного, адже чим більше різноманітного, тим краще”.

Борис також є директором гуманітарної студії “Хвиля”, яка займається організацією різноманітних семінарів, конференцій із гуманітарних дисциплін, дослідженнями із історії, політології тощо, також мистецькими акціями, наприклад: міжнародний фестиваль Харків-Хайфа, концерти, вистави, художні експозиції, літературні поетичні вечори...
Із “Дзиґи”, звісно, “Хвиля” бере приклад і підтримує з нею тісні зв’язки. Так, Марина Захарова (дружина Бориса) вже двічі виступала в “Ляльці”, вперше у 1998-му.

* “Jungle Snow”

Олег Полянський (клавіші):
“Jungle Snow” існує вже приблизно два роки із цим складом: Костянтин Іоненко (бас), Вадик Самосюк (ударні), Роман Філоненко (гітара), Олена Москалець (вокал) і я. Граємо музику у стилі ф’южн, музику, яку, на жаль, не всі джазмени та прихильники джазу у нас полюбляють”.

Олена Москалець (вокал):
“Ми намагаємося впроваджувати українські тексти, і багато зустрічаємо противників у Харкові. Тобто робити це дуже важко, але коли воно вже звучить на класному апараті, як тут, я почула багато нюансів...

Олег:
“Так, для музики такого стилю необхідний високоякісний звук, який був тут”.

Олена: “Львів? Нам дуже подобається, а насамперед тим, що українську мову тут так гарно зустрічають. Ще ми приїхали тільки сьогодні, у нас у Харкові ще не розпустилися навіть бруньки, а тут вже таке листя навколо, така весна! Що побажати львів’янам? - Залишатися такими і ще більш дратвовими слухачами”.

Олег:
“Весни! Весни! Постійної весни!!!”

* “Anno Domini”

Марина Захарова (вокал, фортепіано):
“Група “Anno Domini” була утворена в 1997 році.

Склад:
Олег Полянський (клавіші),
Діма Горелік, Хайфа (гітара),
Олексій Раскін (гітара),
Костянтин Іоненко (бас),
Віталій Кочинський (сопілка),
Дмитро Литвин (скрипка) і я.

... В принципі, ми граємо не тільки джаз, а й фольк, іноді поєднуємо їх, але, гадаю, це справа критиків – визначати наш стиль. Група мобільна, але сталося так, що деякі члени її живуть в інших країнах: Діма Горелік – у Хайфі, Ізраїль, а Віталій Кочинський – в США. Мені дуже подобається Львів, я дуже його люблю. Багато наших композицій написано саме під враженнями поїздок до Львова. Публіка сьогодні була супер. Як на мене, то тут публіка щиріша, відкритіша (хоча я дуже люблю моє рідне місто Харків) і краще сприймає джаз. Бо у Харкові є така проблема, що немає практично джазових клубів... Мені здається, що це – найбільший концерт, який я у своєму житті давала”.

Опінії відомих львів’ян і майже львів’ян.

Володимир Єшкілєв, вихоплений просто з-за столика:
“Свято мені подобається, бо воно камерне, тобто його не чути за межами Ратуші.
Може, це є елітарність? А може, це спроба розбудити якихось привидів, які тут мешкають? Але я боюся, якщо вони повилазять, то буде зле...
Святкового і львівського зараз у душі – це львівські дівчата. Вони дуже гарні і не те щоб навіть сексуальні... вони привабливі і, дійсно, нагадують якихось метафізичних привидів... Вони збуджують, але-е-е-е... інтелектуально збуджують...”
“Що таке ексклюзивного у святі Львова, якась родзинка? – питаю”.
“Безперечно, ексклюзив – це безліч польських екскурсій, які тут створюють екзотику, і, здається, Львів знову окупований поляками”.
“Яка ще екзотика впадає у вічі іванофранківцю у Львові?”
“Не так добре прибрані вулиці, скажімо, більш дороге взуття в людей... ще що... криво повішені баннери.
І взагалі, веселощі, в яких дуже багато понтів... Міських понтів – і це дуже добре, бо в Івано-Франківську понти такі селянські, хуторянські, типу: купив сорочку – і вже понти...
А тут понти написані на обличчі: такі міські, урбанічні понти...”
“Як смакує львівський джаз і блюз?”
Пауза.
“Щоб не образити: іноді зустрічаються оригінальні речі”.
Сміється... Вперше чую, як Єшкілєв щиро сміється, майже регоче.
“Оригінальність, винятковість, особливість, спешіеліті – це все якби Небо, а ми ж на Землі ходимо...”

Михайло Барбара, вихоплений теж з-за столика, але із набагато більшими труднощами, аніж, наприклад, із Єшкілєвим:
“День Львова? Не знаю, хто придумав цю фігню, не знаю, хто вигадав ці дні міста, але це прекрасна історія. Це один із варіантів, коли згадують про... самі про себе.
(Так і кортить перефразувати Симоненка: “Ти знаєш, що ти – львів’янин, ти знаєш про це чи ні?!” – Авт.)
Люди, які живуть у цьому місті: “О-о-о! У нас є музиканти, давайте будемо грати!”
“Ти собі сам нагадуєш про себе?”
“Ще ні – завтра нагадаю: буде мегапрезентація: “Півні”, Морозов, і ще ми притягнули дівчат із “Ойри” із Харкова. Це буде атас”.
“Що такого атасно-святкового є у душі окрім пива?”
“Не знаю, це абсолютно кумедно”.

Анатолій Шацький, біля входу у дворик Ратуші:
“Що є для мене День Львова? То тільки музика. Бо я музикант, тому для мене музика – головне. Я і джаз – то є одне ціле. Святкового на душі? То, може, молодь так відчуває, а я... мені головне, щоб молодь була щаслива, а я вже мушу допомагати молоді то відчувати, щоб вона кайфувала... Звісно, то повинно бути, щоб кожне місто мало свій День. Аякже, то є свято... Щоб я побажав львів’янам? Тільки одного – кохання! Бо то є найголовніше. І побільше хорошої музики? Ну, кохання – то є духовність, а якщо людина володіє коханням, тою духовністю, ну, то вона є щаслива”.

Кшиштоф Савіцкі, Генеральний Консул Республіки Польща у Львові, із гальбою львівського пива:
“Добре, що цей День перенесли із вересня, бо восени він співпадав із інтервенцією до Польщі червоної армії 1939-го року. Я дуже тішуся, що Маркіянові (Іващишину) вдалося створити тут таку артистичну сцену джазову. Бо для мене ці Дні Львова зостануться у пам’яті, коли буду в Польщі, “Джазбезом”, щоправда таким літнім, теплим...
Шкода, що ми не приготувалися до того краще, бо можна би було запросити якісь польські групи (І таки запросив!!! - Авт.)”. “Чи буде пан Кшиштоф грати на джемах, як під час “ДжазБезу?”
“Не знаю, побачимо...”

Олег (Джон) Сук, в “Ляльці” на виступі польського квінтету:
“Що залишилося в душі після Дня Львова? Град залишив у душі слід... Я думав, що ніхто не прийде, але люди прийшли, це було дуже приємно. Так, я вважаю, День Львова потрібний, а чому ні. Є ж День Кракова, Дні інших міст...
Я вважаю, все мусить бути органічно. А Львів тим паче вартує того, щоб раз в рік львів’яни його прибирали.
“Під синьою фляжкою” мені сподобалося: я, взагалі, відчув себе в Європі переший раз у Львові за якихось там пару років. Такий острівець Європи, мені так видалось... Таке дуже настроєве... Я би, взагалі, із Ратуші всіх би повиселяв і зробив там такий великий джазовий намет.
Що би побажати львів’янам – здорового глузду”. “Що, мало?” Я думаю, що мало. Ще – більше свіжих облич, бо всі щось такі пом’яті: не знаю, чи то після зими, чи то по життю...”

Юрій Покальчук, як завжди, за непробивним склом “синьофляжкових” окулярів:
“Я, чесно кажучи, внутрішньо проти таких свят, як День Львова чи День чогось. Бо я думаю, що День Львова є завжди, і наше завдання – бачити цим Днем кожен тиждень, кожну суботу чи п’ятницю. Але насправді, цього Дня свято звучало. Я завжди шукаю щось інакше, чого не було минулого разу. Цього разу був дощ. Мене втішило, що попри дощ люди не розійшлися на концерті – це перший момент. Бо якщо би народ повтікав і залишилося тих п’ятеро фацетів із парасольками, то ми би собі думали: “Ми сі здали...” А виявляється, що ні! Розумієте, це вже щось. Радію з того, що у Львові – таки українська музика, тут є наші українські групи, які львівський загал любить. І можна було бачити, скільки було людей, як на мене, це – успішно”.
“Київськими очима - на те, що у Львова під сподом?”
“Я завжди пишу у своїх книжках, що живу і працюю і в Києві, і у Львові. І я себе почуваю львів’янином. Під сподом Львова є одна річ: я думаю, що Львів у тій хвилині, зараз, є затихлий вулкан. Незабаром він має вибухнути, бо тут набралося дуже багато нашої енергетичної інтелігенції, нашої творчої молоді. От, вже 12 липня буде грандіозний концерт, який покаже, що він живе, він ще не вмер – Дух, що тіло рве до бою”.

Тарас Чорновіл, у хвилі перепочинку святкової біганини:
“Ви знаєте, на превеликий жаль, День Львова особисто для мене це ще й робота, а не тільки забава. Це, кажуть в народі, як коню весілля: голова у квітах, а спина під сідлом уся в милі. Весь день ганяю, бо розумію, що теж мушу щось сьогодні зробити. Попри те все хоч вечорами можна прийти і послухати добрий хороший джаз. Дуже люблю джаз і я просто в захопленні, що цей проект від “Дзиґи” відбувся. Це для мене ота віддушина, вона, може, не для всіх львів’ян, а для більшої визначальної кількості. Окрім того, це свято увінчалося ще одним моментом, який для мене є визначним: вчора було встановлено новий рекорд, який, сподіваюся, увійде до Книги рекордів Гіннеса. Як виявилося, я був головою експертної комісії з цього питання. Ви знаєте, ми завжди святкували День міста у день трауру. Зараз святкуємо в день торжества – Юрія Змієборця. І ці змагання єдиноборств, і цей рекорд, і цей прекрасний фестиваль джазу, - воно все дуже добре. І навіть той дикий суботній дощ, що пронісся градом, будемо сприймати, як дощ, який змивав усяку скверну”.

Наразі все. Нібито.
Відднювала та відвечоріла на Днях Львова майже львів’янка Мрія ТИТАРЕНКО

P.S. І це ще не все, як виявилося, про День Львова! У понеділок, п’ятого травня Генеральний Консул Республіки Польща у Львові Кшиштоф Савіцкі, мистецьке об’єднання “Дзиґа” та “Львівська Газета” поставили жирнючу останню (другу) крапку над “Ї”:

п’ятого травня у “Ляльці” джазував на повну польський Квартет “Йорґі”, та ще й як!
Якщо вже Джон Сук підстрибував на стільці, Юрко Покальчук викрикував щосили “браво!”, Місько Барбара замріяно розтікався у посмішці по цілій “Ляльці”, Кшиштоф Савіцкі опинився чи не впритул до самої сцени, а публіка підспівувала, підстукувала, підвискувала, підсвистувала і не відпускала музикантів зі сцени, то... то Вам вирішувати, Що Ви проґавили і чи варто про все Це бодай прочитати. Можна тут. Можна – на нашому сайті, де ще є можливість майже УСЕ побачити на світлинах Володимира Зайковського.