Тарас Чубай

Але.
Як правило, все підтверджується і спростовується правилом:
непересічним людям цей концерт-проект видався непересічним,
посереднім людям він видався посереднім
тощо.

Геніями не народжуються – ними стають (і ними заражаються... інші). Ще заряджаються.
Це був енергетичний вибух.
Це була ніби спроба виміряти температуру ріки Часу.
Спробувати проплисти проти течії або принаймні згадати на смак та дотик колишню воду...

Спроба залишитися в “Є”, коло воно вже було.
Спроба опинитися в “Є”, коли воно ще тільки буде. І це цілком закономірно...

Враження головних дійових осіб будуть потім.
Їм треба настоятися, наче дорогому вину.
Витримка у ще один десяток (“дзиґівських”) років наразі видається зовсім нереальною та далекою, хоча неймовірно звабливою і таки очевидною.

Завершення тріади третім “Є” вимальовується десь у підсвідомості, забігаючи наперед, але, зрештою, чому тільки тріади... і, можливо, це навіть забіг назад. Господи, та, може, ми із цивілізаціями рухаємося назад, а стрілки годинників мали би рухатися зовсім у протилежний напрямок, так, як проти годинникової стрілки (але догори!) ростуть рослини, обвиваючи стовбури дерев?!
Але із Часоплином все зовсім інакше. Він просто “Є”.

Тож про враження головних ідейних натхненників та авторів – згодом, а поки – кілька вражень під час концерту або ж по його “гарячому” завершенні.

Залаштункові роздуми Руслани Лижичко під час концерту: “Джонні – це фантастична людина. Я би хотіла, щоб він ніколи не закривався на студії, не замикався, знаєш, як він це робить, і там щось собі чаклує... Якби він чаклував більше на людях, то це би було краще... людям в першу чергу. Він надзвичайно талановитий і може писати настільки хітові і сильні теми! Для мене він насамперед музикант, композитор, людина, яка здатна створити тему, яку я потім буду наспівувати цілий тиждень, а це дуже сильно. А це дуже важливо, бо за нашої теперішньої ситуації, коли всі несуться за тими хітами, за тим успіхом, у всіх просто дах зриває перед очима, аби тільки побільше плескали і більше би було задниці в кадрі...

А він просто бере тим справжнім, чим повинен брати музикант. Коли я із Джоном, я за себе спокійна. У мене в Англії був дуже цікавий випадок: я не впізнала Пітера Ґебріела на його власній студії, і коли він мене допитувався, що в мене за музика, як в мене справи, що мені подобається і що я буду далі робити із цією етнічною гуцульською музикою, я майже на “морозі” відповідала, що все нормально, мені все подобається, все прекрасно, сорі, я поспішаю, мені треба на студії завершувати роботу... Врешті-решт, ми із ним познайомилися, поспілкувалися. Після того я телефоную Джону, кажу: “От, я зустрілася із Пітером Ґебріелом”. А він мені: “Тільки не мий, будь ласка, цю руку, якою ти із ним віталася. Я кажу: “Джон, я з ним навіть не віталася, можеш собі уявити?!” Він: “Ну, добре, я тебе пообіймаю, бо ти коло нього стояла”.

До чого я це розповідала: просто Пітер – один із найпотужніших музикантів у світі з арт-року, він тримається того стилю досі. Я дуже поважаю музикантів, які не змінюють свою внутрішню філософію під сучасні течії. Це дуже важливо: залишатися собою. Арт-рок – це не просто якийсь напрямок, це стиль життя. Це означає, що людина не боїться бути собою, Джон саме такий.

Чого я навчилася в проекті “Є”? У нас із Джоном дуже багато різної роботи. Це не є проект, в якому я от одного разу попрацювала і дуже багато для себе взяла. Ми із ним постійно працюємо: різдвяні мої проекти, коли ми із Джоном їздили на “Таврійські Ігри”, коли ми записували його якісь треки. Звичайно, мені цікавіше більше писати його музику, бо Джон в моїй музиці – це класний басист, Руслана в його музиці – це Руслана на іншому рівні. Для мене це більш високий рівень в музиці. Я вітаю Джона!

Окрім того я дуже вітаю “Дзиґу” із десятиліттям. Тут мені спало на думку: для “Дзиґи” це мало и багато? Я думаю, що це мало. Хоча мені так здавалося, що її я пам’ятаю все своє життя. Я би хотіла, щоб “Дзиґа” робила багато проектів, щоб вона ніколи не зупинялася, щоб вона давала цей стиль життя, цей андерґраунд, це справжнє. Коли “Дзиґа” робить якісь проекти, я розумію, що Львів пульсує, Львів дихає. Мені дуже хочеться бути на гастролях десь в Донецьку і чути, що “Дзиґа” щось робить”.

Лаконічні опінії Тараса Чубая (“Плач Єремії”) по виступі.

- Які враження від того, що відбувається тут зараз?

- Прекрасні враження. Найкращі.

- Ти задоволений своїм виступом і сприйняттям публіки?

- Звичайно. Я переживав, що в залі є автор тексту – Юрій Андрухович, і з того всього я один стовпчик забув... Але ніби нічого, все нормально.

- Як тобі виступ Соломії?

- Дуже добре, я приємно здивований.

- Ти чув її напередодні?

- Так, вперше – на репетиції зранку. Але зараз на сцені було краще, ніж на репетиції. Тут зараз приїхала знімальна група із Києва, яка багато чого вже бачила, але вони теж були приємно здивовані, хвалили її. Мені це теж було дуже приємно чути.

- Можеш зазирнути в проект “Є”, скажімо, ще через років десять?

- Дай Боже, щоб у нас була така можливість збиратися принаймні раз в десять років і показувати, що дійсно “Є”, і збирати такі гарні компанії.

- Побажання “Дзизі”.

- Дай Боже, щоб вони були, а все решта в них в порядку.

Славко Вакарчук (“Океан Ельзи”), вже за закритими лаштунками: “Я, чесно кажучи, запізнився із деяких причин. І вийшло, як у тому анекдоті: забігаю, а мені кажуть: іди на сцену. Я ледве встиг віддихатися. Але було добре, по-моєму, хоча не в мене то треба питатися.

Була всього одна репетиція нашої пісні, тому були деякі нюанси... Я завжди звик робити все дуже якісно і професійно, а тут, можливо, щось було трошки не так. Але емоційно все було дуже гарно, і це здорово.

Якщо би цей проект був би не актуальним для “Океану Ельзи”, група би не зробила пісню “В очах твоїх я небо бачу”, яку ми записали паралельно із роботою над альбомом “Суперсиметрія” в тій самій студії. Тобто ми, ще не знаючи, що будемо виступати на цьому концерті, вже записали цю пісню взимку, ще до Нового року.

Познайомилися ми із Джоном у 1995-му році, під час першого проекту “Є”. Олега я вважаю дійсно одним із найкращих музикантів, яких я знаю в житті, і одним із найкращих людей, яких я знаю в житті. І мабуть, важливіше друге, ніж перше. Тому я думаю, що знайомство із Джоном – те, що найбільше мені дав цей проект. Він є людиною, яка переросла свій час та країну, тобто він швидше мислить, ніж розвивається країна. Він ніколи не прогинався під ситуацію, а завжди робив тільки те, що вважав за потрібне. Я думаю, що багато чого я навчився в нього. Ти можеш пробивати стіну чолом так, як ти хочеш, і, може, в тебе спочатку буде боліти чоло, може бути кров, але рано чи пізно це закінчиться, а ти все одно щось зробиш.

У нього не так багато однодумців тут, у місті (може, я скажу неправду), йому тяжко. Але я думаю, те, що сьогодні тут відбулося, і всі люди, які сьогодні прийшли на концерт, приїхали спеціально, такі, як я, всі відчувають радість із того, що ще один львівський і дуже серйозний талант по-справжньому був відзначений. Дай Бог, щоб це був тільки початок його Великого Життєвого музичного шляху. Джоне, я тебе вітаю!!!

Побажання “Дзизі”... Це дуже ностальгійно... Я пригадую, як це все тільки починалося, пригадую, як із нічого зробилася організація, яка є фактично є центром культурного життя Львова. Дай Бог їм ще 150 років здоров’я і життя, як організації, так і людям, які в ній працюють. Побільше таких проектів, як сьогоднішній, побільше справжнього мистецтва... Знаєте, це міф, що справжнє мистецтво - це андерґраунд, бо коли над ним серйозно працювати, то воно стає відомим та приємним широкому загалові. Це надзвичайно тяжке завдання, але в цьому найбільше щастя, мені здається...”

Дегустація “Є” із масового бенкетування та окремішніх поминок нарешті перетворюється на Щось, що під впливом Часу стає зовсім іншим, відтак достоту продегустувати цей напій стане можливо лише потім... Якщо це, взагалі, буде можливим...

Енергетичний вибух стався.
Як він дасться взнаки Львову (та й Україні загалом) – побачимо. Відчуємо. Щоправда, вже на зовсім інших берегах Іншої Ріки...

Мрія ТИТАРЕНКО

Далі буде (за умов непересихання русла).