- Проект “Є” цікавий, по-перше, музикою. Дуже різноманітною, яку писала одна людина. І це є добре. Тобто якщо послухати компакт, то пісні, взагалі, одна на одну не подібні. По-друге, цікавий тим, що це все робив "Джон", якого я поважаю і знаю ще змалечку. Він супербас-гітарист, і, як я ще дізналася, суперкомпозитор. Цікавий і тим, що у проекті взяли участь дуже багато музикантів - і молодих, і старших. Тобто вийшла така гарна мішанка-в’язанка.

- Соломіє, ти сказала словами "Джона" про “мішанку”.
- Не знаю, я з ним про це не говорила... Але це справді така собі в’язанка українських пісень. Проект дуже настроєвий теж.

- Що ти для себе взяла з цього проекту?
- Для мене було відкриттям, що я вмію співати дуже низьким голосом. Я завжди думала, що я пищу на верхах, а тут довелося проспівати низько. Якось дивно, бо реально я сама вокал придумувала, і чомусь він у мене так вийшов. Спочатку я співала нагорі ті “беки”, які там є, а низ... Просто "Джон" сказав: “Давай щось переробимо”. Так за один раз (один день – п’ять хвилин!) записали цей низ.

- А скільки тривало придумування тексту?
- Спочатку текст був, але він мені не подобався, бо був дуже примітивним: “Я люблю тебе, ти мене - нє...” Щось такого. Але потім якось сиділа в хаті, мені у вікно заглядала вишня, був такий сонячний день – і раптом почав литися такий дощ. У мене тоді ще такі сердечні проблеми були... І тут ні з того ні з сього народжується цей текст. Миттєво. Я його швидко набрала, почала співати...

- Ти вже знала музику?
- Так. Музика була. Але без вокалу.

- “Тиша не вміє співати” - твоя улюблена композиція в альбомі?
- Мені дуже подобається Покальчука “Адам”, також “Пастух пустай” Тараса. У мене є кілька улюблених речей і моментів, які я часто слухаю: там, де Барбара співає зі Світланою “Я тебе люблю” і “Вітер віє” Світлани. Дуже гарно...

- Яким є "Джон" для тебе, ти його знаєш змалечку...
- "Джон"... "Джона" важко описати. Я не знаю, він мені деколи нагадує філософа-італійця, в якого мати – ірландка... Він завжди задуманий. "Джон" – це є "Джон": от як він рухається на сцені, як він грає. Він деколи буває холодним, але як він щось скаже, то в ньому відчувається душа. А гумор у нього просто фантастичний. "Джон" завжди був душею компанії. І якщо треба комусь придумати ім’я чи когось перекривити, то "Джон" буде першим.

- Ти можеш упізнати "Джонову" музику?
- Я його гру знаю добре. У нього є свій специфічний стиль, так само, як і у Всеволода Дячишина, бас-гітариста “Плачу...”

- Можеш якось цю гру окреслити?
- Не знаю, він грає дуже глибоко, тобто коли він грає на басі, то в нього дуже глибокий звук. Він ніби грає чітко. Але водночас плавно... він не рве струни. У нього все гармонійно поєднано.

- Є щось таке, що тобі не подобається в "Джонові"?
- Немає такого.

- Що б ти йому побажала?
- Успіху. Я знаю, що він дуже переживає і дуже нервує... Просто я бачила, як це все відбувалося... Я хочу, щоб його знали. Щоб його визнали. Тобто його вже визнали, але щоб він був дійсно задоволений тим, що він зробив.

- А проекту “Є”?
Процвітати. Щоб таке ще щось “народилося”, бо це дуже потрібно. Давно такого в Україні не було.

- Проект “Є” зроблено саме до десятиріччя “Дзиґи”, що ти думаєш про це мистецьке об’єднання?
- Це культурно-мистецька бомба не тільки у Львові, а в цілій Україні. Те, що вона робить, напевно, ні до неї, ані після неї ніхто не робив і не зможе зробити. “Дзиґа” робить багато чого, по суті вона творить українську культуру, а насамперед андерґраунд та “підвальне” мистецтво, також вона дає світло в тунелі молодим виконавцям, молодим групам, митцям, художникам, письменникам, які в подальшому себе реалізовують або не реалізовують. “Дзиґа” дає їм поштовх, а решта залежить від них.

- Що за десять років “Дзиґа” підірвала, чим вибухнула?
- Насамперед це був фестиваль “Ви-Ви-Х”, я тоді ще була мала, мені було тринадцять років, але я все дуже добре пам’ятаю... Вибухом була також “українська молодь Христові” і, звичайно, я не можу не згадати про “Студентське братство” як найбільший і найпотужніший проект (оце їхнє голодування, в якому брав участь Маркіян Іващишин, директор “Дзиґи”), саме після якого було заснування самої “Дзиґи” 1993-го... Марек такий добрий дядько, інтелектуал, перш за все він українець, патріот, він зробить усе, щоб втримати цей патріотизм та любов до України у всьому, що він робить. Якщо би не було його, я думаю, нічого би не було... Це мистецьке об’єднання за десять років не зламалося, не загноїлося під впливом русифікації. “Дзиґа” не почала працювати на когось, наприклад, на попсу, яка існує. Я думаю, що вона робить усе в своє задоволення і водночас в задоволення української ментальності та культури, щоб її зберегти, оберегти і втримати в руках.

- Зараз ти працюєш прес-секретарем “Дзиґи”, щоб ти в ній хотіла змінити?
- Нічого. Просто є дуже багато роботи. Можливо, хотілося би дещо змінити в “Ляльці” (інтер’єр, фільтрація людей).

- Що би ти хотіла подарувати “Дзизі” на десятиліття?
Свій спів. Я би співала і писала українську музику.