- Коли був відбувався перший проект 1995-го року, я ще з Джоном не була знайома. Тому можу більш-менш об’єктивно про це говорити. Тоді проект мене вразив стрункою концепцією і рівнем її зреалізованості (і це притому, що не відбувся концерт), такою колосальною гармонією між музикою та текстом. Сама ідея збору різних виконавців мені тоді заімпонувала. І зараз мені дуже подобається, що проект повернувся, а, як на мене, то цьогоріч він на якісно вищому рівні, навіть не так - на якісно іншому рівні в плані технологічному. Дуже цікаво простежити за тими виконавцями, які тоді були початківцями, як, наприклад, “Океан Ельзи”, які тепер мега-старз на Україні... І те, що знову поєднуються відомі та невідомі групи, як тоді: були метри “Мертвий Півень”, “Єремія” та початківці “Океани”, тепер “Ельзи” – метри, а “Годо” та “Чорний Вересень” невідомі. Це дуже, як на мене, прогресивна штука, якої бракує в українській музиці, позатим, що сама музика хороша і тексти якісні.

- Яким Ви бачите проект “Є” у перспективі?
- Мені здається, що молоді виконавці, які тут задіяні, мають дуже добрий потенціал. Мені надзвичайно подобаються усі молоді групи. І через вісім років мені би хотілося, щоб ці, молоді, були “зірками”, а з’являлася все нова і нова молодь.

- Як виглядає створення альбому за лаштунками, у повсякденному житті?
- У повсякденному житті це дуже велика робота, яка забирає неймовірно багато сил, навіть коли Джон не займається в студії, а просто коли він є вдома. Фактично, це робота, яка забирає весь час і всі думки.

- Ви би могли розпізнати його музику?
- Думаю, що так. Його почерк, напевно, є в такій ніби складності, в якій існує гармонія, про яку я вже казала, і немає такого саунду, який у нас залишився в рок-музиці ще від радянських “віа”, на що “хворіють” дуже багато виконавців. Я сама виростала на тому пітерському, московському, році, тому це мені близько і я це люблю. Тим не менше, воно якби похідне, а Джону вдається це оминути, ще й залучити до власного абсолютно почерку кращу західну традицію. Це дуже багатошарова музика, яка вимагає кількаразового прослуховування, бо кожного разу в ній відкриваються нові нюанси.

- Джонові закидали щодо надмірної психоделічності його музики...
- Напевно, будь-який твір мистецтва відбиває якийсь внутрішній світ людини. Джон – людина доволі інтровертна, тому такою є музика. Одна дуже хороша поетеса колись сказала: “Стриманість – це коли є що стримувати”. Мені здається, що це пасує до Джона. Він видається людиною дуже неемоційною, причому яка надто тонко все відчуває, яка просто не демонструє себе. Це велика рідкість, особливо в шоу-бізнесі.

- Хіба не заважає ця скромність в шоу-бізнесі?
- Напевно, заважає, насамперед у тому, щоб ця музика стала більш популярною, на що вона заслуговує.

- Катерино, Ви впливали на цей проект?
- Ні. Звісно, Джон до мене прислуховується, але я намагаюся відповідати на питання, які він сам мені ставить.

- Якщо йде втручання, то на рівні чого?
- Якщо вже Олег радиться, то з приводу текстів, бо я в текстах знаюся краще, ніж в музиці. Ще просто приносить послухати: подобається – не подобається. Наші погляди не завжди збігаються.

- Як він впливає на Вас?
- Звичайно, вплив смаковий, напевно, так само. Можливо, я почала більше розумітися на такій музиці, краще знати її.

- Вдома постійно чути музику, чи там абсолютна тиша?
- Ні, бас-гітара грає постійно. Джон працює в кількох іпостасях: на студії як аранжувальник, композитор і звукорежисер. А вдома він підтримує свою музичну форму. Але навіть у побутовому якомусь дискомфорті це мені дуже імпонує, оскільки він дуже серйозно ставиться до своєї професії.

- Буває, що набридає?
- Буває. Але не часто, я до цього ставлюся із розумінням, принаймні намагаюся.

- Побажання Джонові?
- Я би йому побажала, щоб такі проекти з’являлися не раз на вісім років, а хоча би раз у два роки. Це вимагає від Джона дуже багато душевних сил.

- Побажання “Дзизі” на десятиліття?
- Щоби в цьому ювілеї було якомога менше пафосу, щоби ці десять років стали не стіною, а ще однією сходинкою нагору, щоб все йшло по зростаючій. За десять років це мистецьке об’єднання стало дуже потужним, і про нього всі говорять дуже піднесено. Мені здається, що аналогів “Дзизі” немає. Я трошки досліджувала це питання: є спеціалізовані центри, театральні, музичні. А центр, який би то все об’єднував, - такого я ще не зустрічала. Є, наприклад, такий дуже потужний театральний центр в Нью-Йорку “La Mama”, який залучає і музику, і тексти, але там повністю осторонь іде візуальне мистецтво. Так само у Великобританії є великий театральний центр. Але “Дзиґа” така одна.