“Джонні – це фантастична людина. Я би хотіла, щоб він ніколи не закривався на студії, не замикався, знаєш, як він це робить, і там щось собі чаклує... Якби він чаклував більше на людях, то це би було краще... людям в першу чергу. Він надзвичайно талановитий і може писати настільки хітові і сильні теми! Для мене він насамперед музикант, композитор, людина, яка здатна створити тему, яку я потім буду наспівувати цілий тиждень, а це дуже сильно. А це дуже важливо, бо за нашої теперішньої ситуації, коли всі несуться за тими хітами, за тим успіхом, у всіх просто дах зриває перед очима, аби тільки побільше плескали і більше би було задниці в кадрі...

А він просто бере тим справжнім, чим повинен брати музикант. Коли я із Джоном, я за себе спокійна. У мене в Англії був дуже цікавий випадок: я не впізнала Пітера Ґебріела на його власній студії, і коли він мене допитувався, що в мене за музика, як в мене справи, що мені подобається і що я буду далі робити із цією етнічною гуцульською музикою, я майже на “морозі” відповідала, що все нормально, мені все подобається, все прекрасно, сорі, я поспішаю, мені треба на студії завершувати роботу... Врешті-решт, ми із ним познайомилися, поспілкувалися. Після того я телефоную Джону, кажу: “От, я зустрілася із Пітером Ґебріелом”. А він мені: “Тільки не мий, будь ласка, цю руку, якою ти із ним віталася. Я кажу: “Джон, я з ним навіть не віталася, можеш собі уявити?!” Він: “Ну, добре, я тебе пообіймаю, бо ти коло нього стояла”.

До чого я це розповідала: просто Пітер – один із найпотужніших музикантів у світі з арт-року, він тримається того стилю досі. Я дуже поважаю музикантів, які не змінюють свою внутрішню філософію під сучасні течії. Це дуже важливо: залишатися собою. Арт-рок – це не просто якийсь напрямок, це стиль життя. Це означає, що людина не боїться бути собою, Джон саме такий.

Чого я навчилася в проекті “Є”? У нас із Джоном дуже багато різної роботи. Це не є проект, в якому я от одного разу попрацювала і дуже багато для себе взяла. Ми із ним постійно працюємо: різдвяні мої проекти, коли ми із Джоном їздили на “Таврійські Ігри”, коли ми записували його якісь треки. Звичайно, мені цікавіше більше писати його музику, бо Джон в моїй музиці – це класний басист, Руслана в його музиці – це Руслана на іншому рівні. Для мене це більш високий рівень в музиці. Я вітаю Джона!

Окрім того я дуже вітаю “Дзиґу” із десятиліттям. Тут мені спало на думку: для “Дзиґи” це мало и багато? Я думаю, що це мало. Хоча мені так здавалося, що її я пам’ятаю все своє життя. Я би хотіла, щоб “Дзиґа” робила багато проектів, щоб вона ніколи не зупинялася, щоб вона давала цей стиль життя, цей андерґраунд, це справжнє. Коли “Дзиґа” робить якісь проекти, я розумію, що Львів пульсує, Львів дихає. Мені дуже хочеться бути на гастролях десь в Донецьку і чути, що “Дзиґа” щось робить”.

Говорила Марія Титаренко