- Юрку, для вас проект “Але час, як ріка” - це...
- Є кілька моментів. Сама назва проекту має два значення для мене: перше – це рядок із мого вірша. Тобто я маю за честь те, що мій друг "Джон" назвав проект саме моїми словами. З другого боку, тут є глибший сенс, і це невипадково. Бо цьому проекту є дуже багато років. Олег є знаним музикантом в Україні, і тому не дивно, що в проекті є низка “зірок” української естради.

До речі, їх спеціально не запрошували, - то є друзі Олега. (Присутній під час інтерв’ю "Джон" зробив маленьке зауваження: “Юрку, тут, певно, треба сказати, що “зірки” року, а не естради”. Юрко, в свою чергу, погодився: “Так, бо естрада – то всякі там коміки та жартуни”. – М.Т.) І цілком закономірно, що одного разу він вирішив зробити такий підсумковий момент на якомусь етапі. Думаю, перший підсумок – це дуже добре, за ним буде другий, третій та багато інших. Але. Важливий момент самого Часу. Бо минають роки, а коли ти не маєш часу зробити якийсь підсумок, то він так і спливає... Час від часу треба спинятися. А час, як ріка, - утіка, протіка...

- Ви берете участь у проекті не лише як автор текстів, але й як співак.
- Так. Я працюю з Олегом майже вісім років, як кажуть, поруч, пліч-о-пліч, створивши групу “Вогні Великого Міста” разом із Юрком Дудою (він зараз у своїй далекій Німеччині). В альбомі є одна річ, яку я виконую, називається “Адам”. Вона була написана одного разу в присутності Олега за п’ять хвилин, але цьому передували Час і оце розуміння один одного. Ми приїхали до мене о п’ятій годині ранку (машиною до Києва), собі сіли, і він каже: “Я тобі поставлю одну музику, ти послухай”. Я послухав і сказав: “Це моя музика. Зараз сяду і напишу слова”.

Сів і написав. До речі, я написав два тексти. Звісно, таке не трапляється часто. Це випадок. Як кажуть, думання в унісон. Це такий дуже характерний приклад. Якщо ти однодумець і в естетичному плані, і в людському, і в моральному, то одного разу може трапитися й таке. До речі, на задану музику написати текст дуже важко: ти мусиш влучити в ритм, ти ідеш проти себе, але коли музика раптом стає частиною тебе, вона є абсолютно твоя, то... це зробити легко.

- Для того, аби думати в унісон, звісно, потрібно пройти довгий шлях поруч із тією людиною. А як усе почалося?
- Історія майже дивовижна. Насправді, я спершу колєгував із Міськом Барбарою, і ми одного разу всі разом поїхали в Польщу. Я їхав як письменник (було чотири Юрії: Андрухович, Винничук, Іздрик і я), мав читати вірша, а “Мертвий Півень” мав грати з десяток пісень на поезію Андруховича. Ми з Міськом жили в одній кімнаті (завжди в мене всі збираються, я вже так звик), то я й кажу: “Давайте я вам прочитаю якийсь віршик, ви хоч почуєте, як я вірші читаю, бо зробили мені якийсь бек...”

Після другої пляшки мінеральної води, коли всім стало добре, це було пів на дванадцяту, я точно пам’ятаю, я почав читати вірші. І "Джон" сказав: “О, тембр. Чекай, чекай...” Отож, якщо у Варшаві у мене був бек-вокал, то в Любліні я вже співав сам, і ми, пам’ятаю, коли приїхали додому, першою справою помчалися в студію, де я записав перші свої дві пісні. І, власне, те, що я потрапив до вокалу - це заслуга "Джона". Він якось мені сказав: “У цьому діапазоні є все. Тобі не треба наверх, тобі не треба нижніх. Є багато голосів, але тембр є спеціальний. Ти його маєш, і він на людей діє”. Пізніше це виявилося правдою.

Ми коли вперше записали пісню “Ельдорадо” із моїм вокалом (це, до речі, пісня, що нею називається альбом “Піккардійської терції”) із “Мертвим Півнем”, ми вийшли, а "Джон" каже: “Боже, яке щастя! Нам вдалося. Ми так здружилися за ці кілька тижнів у Польщі, якби на роботі не вийшло, то потім би то все розвалилося... залишилися би просто знайомими”. А потім я почав уже з “Півнем” працювати, записав п’ять-шість речей, коли мене закликав Марек Іващишин...”

- Ще одна креативна розмова? (Як і з "Джоном", коли “народився” проект “Є”).
- Так. Вона, пригадую, закінчилася пів на шосту ранку, коли я здався (вже в нього вдома), а він сказав: “Бери кого хочеш із музикантів і створи сам групу”. Я: “Я? Я не можу, я не музикант, я не те...” Він: “Ні, бери мінімально, небагатьох, але зроби”. Марек дав мені квартиру у Львові на Жовтневій, дав мені зарплату...

Я став львів’янином завдяки Мареку. Тож, узяв я двох людей: Олега Сука і Юрка Дуду. І ми втрьох почали проект “Вогні Великого Міста” (назва - з фільму Чапліна про самотність людини у великому місті, пошуки самого себе і когось іншого). Перший альбом ми зробили перекладний. Я перекладав тексти з інших мов, власне, це була ідея Марека, а потім почав потрошку свої тексти вставляти.

Пізніше до нашого гурту долучився Іван Небесний та Андрій Надольський, до якого я особисто на початку ставився... не так щоб... ну, він там крутився в “Ляльці”. Але з першого удару, з першої пісні – яки-и-ий він барабанщик! Я думаю, що в нас дуже хороша група, музичним керівником якої є, безперечно, "Джон" Сук. Стопроцентово. Я ніби керівник загальний: і вокал, і слова, й організація... Музичний звук – це вже Олег.

- Юрку, ви могли би охарактеризувати Олега? Чи це неможливо з огляду на таку “єдиність”?
- Чому, можу. Він за гороскопом - Рак. А Рак - дуже тонка і делікатна натура, яка переважно це все приховує. Він намагається бути таким трохи циніком, дуже делікатно грубуватим... "Джон" – це людина, яка ніколи нікого не образить.
Він часто іде на поступки комусь, шкодячи самому собі. Я думаю, якби на його місці була людина більш практична, то він би був давно заможнім, багатим і видав би купу всіляких речей. А він іде людям назустріч, він людям вірить, він людям віддає. Якби він був іншою людиною, я би просто не називав його своїм другом, розумієте?
Він також людина внутрішньо глибоких переконань. Він же інженер за фахом, який покинув досить вдалу свою професію на той час (міг заробляти великі гроші) заради музики, заради гітари. Для мене люди, які спроможні на таку пожертву заради мистецтва, є над усе. Бо я, мабуть, теж би мав якусь інакшу кар’єру, якби не ті “дурниці”, якими ми займаємося зараз. Але я це люблю. Завжди за позірною флегмою і таким спокоєм у "Джона" є твердий і послідовний характер.
Отак покинути інженерування і займатися постійно музикою! Він досягнув певного рівня, такого, що його по всій Україні поважають. Кажеш просто: “Джон” – і всі знають, про кого йдеться і в чому тут річ. Його всі люблять.

- Що йому заважає?
- Доброта. Розумієте, дав би комусь у писок – і все було б гаразд. Я не кажу обов’язково в прямому розумінні... Це вже як його “достануть”, то тоді вже він стає різким, тоді – мамо, ховайся... Олег не є аморфним, але ж: то той гроші не віддає, то той попросив, то концерт за копійки треба зробити... Він: “Та вже нехай...” Люди ж – практичніші, жорсткіші. Але я вважаю, що "Джонова" доброта є водночас і негативною, і позитивною його рисою. Напевно, якби він був іншим, я б тут із вами не сидів. І не тільки я.

- Як можна розпізнати музику "Джона"?
- Це ніколи не є стандартна музика, яка на щось подібна. Коли ви чуєте мелодію, в якій є безумовна оригінальність, - то є "Джон". То є музика великооб’ємна: скрипки, віолончель... як, наприклад, у майже симфонічній композиції “Адам”. Тобто, "Джон" є різним і завжди неповторним. Його речі не схожі одна на одну. Він не є пісенник – він композитор.

- Це музика як мислення? Із певним психологічним навантаженням?
- Я ніколи не замислювався над виключно музикою, бо слова (чиїсь або свої) мене відволікають. Але я думаю, що його життєва філософія у музиці безумовно присутня, а також все те, про що йшлося, коли я характеризував "Джона": і той момент делікатності, і момент творчого розуму, що трапляється дуже рідко. Бо є люди талановиті, але не дуже мудрі. "Джон" - мудрий у житті та творчості, його музика осмислена. Це творення - не тільки на звук, а й на розум.

Це дуже серйозні речі. Тому воно виходить. Гадаю, що всередині творчості є завжди характер людини, яка її творить. У письменників так само, але простіше: кожен письменник, насправді, пише одну велику книгу і то про себе (про що він не писав би). Так само й композитор: як би він не творив цю музику, вона виходить із нього.

- У його музиці відчувається Львів чи то пак львівський шарм?
- Ви знаєте, "Джон", як і я, - не львів’янин. Ми любимо Львів не тому, що ми нібито львів’яни, а тому, що ми любимо Львів. А поняття “львівський шарм”, як на мене, має негативне значення, бо це такі “понти” із віденської кави: “А ви знаєте, пані Зося казала пані Марті, що... Але ви нікому не кажіть”. На що та їй: “Та ви що?” Узяла мерщій телефон і: “А ви знаєте...” І то є наш львівський шарм. З іншого боку, у своїх книжках я пишу, що живу і працюю у Києві, Львові та Парижі.

Я проти якоїсь абсолютизації. Тут є інший момент. У Львові немає потреби переходити із офіціантом чи ще з кимсь на інші мови, або почувати себе невигідно та доводити, що ти не верблюд. У Львові є натуральність цілого українського духу, звідки може з’являтися момент мистецький. Наприклад, при всьому критичному ставленні до Руслани Лижичко, вона тягне знову ж таки на Східну Україну. Український дух, нехай еклектичний, трошки прикарпатський, але його на Сході сприймають як експансію західняків. А тут є ця натуральність! І я великою мірою завдячую музиці, а відтак радше самому "Джонові", бо я почав писати зовсім інакшу поезію.

Якісь критики написали: “Покальчук почав писати джазову поезію”. Місько Барбара колись запитав: “То ти сам написав?” Знаєте, невже серед наших людей геніїв не буває? Так-от, я вважаю, що "Джон" є недооціненим критикою, публікою. Його можуть адекватно оцінити його друзі та ті, хто розуміють, що таке музика. Це така класика! Ми, може, не розуміємо, що буде потім... і не треба розуміти часами, я думаю. Я теж багато чого написав, за що мене менше хвалять, а переважно лають. А я собі думаю: нехай лають – пес гавкає, а караван іде.

Я думаю, що творчість "Джона" – це майбутнє. Це була дуже розумна ідея - зробити нарешті свій альбом. Потім йому сподобається, він захоче зробити ще один. Матеріалу достатньо вже. Щодо Львова, то я думаю, що це те місто, яке народжує і розвиває мистецтво. Інша річ, що Львів є все-таки обласним центром, і посунутися тут далі не можливо, тому звідси люди і втікають, а потім за ним ностальгують. Я можу пишатися тим, що "Джон" вважає центром Києва (якого не любить) Русанівську набережну, де є моя квартира, і “ще є така периферія – Хрещатик”. То все решта - непотріб. До речі, "Джон" у мене вже “прописаний”: там є місце, де він сидить, де спить...

- Ви сказали, що "Джон" є недооціненим. Чому? Сучасна (зокрема молодіжна) публіка не доросла до музики такого рівня?
- Ми не можемо так говорити, що от ми такі генії, а публіка не доросла... Гадаю, тут усе значно простіше. Часами, знаєте, велике на відстані бачиться, як сказав Єсенін. На відстані в часі. Треба було померти Олександрові Кривенку, щоб усі побачили, що він був справді знаковою постаттю в українській журналістиці і прикладом для багатьох. Але ця недооціненість, може, й добра. Багато тих, які досягли вершин, щось втрачають, раптом починають ставати іншими, самі того не помічаючи. Не називатиму імен, але потім із тими людьми не хочеться спілкуватися. Це хвороба. Наче у “Володарі кілець”: одяг кільце – і можна захворіти.

- Отже, "Джонові" це не “світить”.
- Так, і слава Богу... У моїй роботі є важлива оцінка "Джона", Юрка Дуди, Чубая і ще кількох людей, вони неправди не казатимуть. Пам’ятаю один випадок, що стався років п’ять тому: я виходжу зі студії після запису, всі мовчать, а "Джон" так скривився і каже: “Юрку, ну, що ти, як на комсомольських зборах”. Я тоді готовий був його вдавити: “Ти не міг раніше сказати?” Він: “А ти що сам себе не чуєш?” Тобто у нас тут цацки-мацки не проходять. Дружба – дружбою...

- Що, критикує?
- А-а-йо-о-ой! Дружба – дружбою, а мистецтво не знає поблажок, воно має бути жорстким, точним і категоричним, бо інакше нічого не вийде. "Джон" у цій справі так до людей чіпляється, що то страшне! Він добрий-добрий, а потім: “Ні, не туди, не туди”. Двадцять п’ятий раз: “Не туди”. Вже піт іде: “Давай ще”. І це правильно, бо момент закінченості в мистецтві є обов’язковим. Інакше – це був би не "Джон".

- І останнє: що би ви йому побажали?
- Здоров’я – перше, бо то є важливо. По-друге, трохи, можливо, удачі, а ми всі будемо все одно разом, будемо ще багато років працювати. Я би йому також побажав, щоб ми так працювали завжди (бо ми такі всі різні: один тягне одне, інший – друге, один уміє те, другий – те, третій – те). Тож, здоров’я, удачі і, як це не банально, нових творчих злетів. Я переконаний, що ми із "Джоном" ще будемо випускати не один диск, бо "Джон" щойно почав “розкручуватися”, а його потенціал – величезний! Це людина, яка ще багато чого зробить у музиці, дай йому, Боже!