- Влодку, "Джон" назвав тебе (тобто Шуру) одним із тої “трійці”, яка народила у собі проект “Є” 1995 року. Що ти можеш сказати про ту ідею та ідею сьогоднішню?
- Зараз подається відгомін від тодішнього проекту “Є”, а саме його музичний пласт, тобто те, у що переросли чи перетворилися ті люди, які були задіяні в музичній частині того проекту. Бо тоді, я пригадую, він був розрахований на різнопланову подачу: це мало бути таке візуальне мистецтво (дуже серйозно подане), і музика, і візія, і, що найцікавіше, як зал мала бути задіяна торішня Податкова адміністрація, цей корпус (колишній недобудований обком партії Львівської області). Сама споруда мала бути сценою, там є безліч підвалів, - і це все мало бути задіяне як експозиційна зона для всіх художників, що їх проект мав “повитягувати” із підвалів. Така собі зона андерґраунду. Я просто тоді ще не знав, що то буде податкова. Все було узгоджено, але в останній момент нам відмовила обласна адміністрація.

- Чия то була ідея взагалі?
- Розумієш, тоді ідеї народжувалися... Тоді дуже багато говорили, спілкування все-таки було на рівні застілля. Зараз це, може, десь зникло і втратило сенс, атрофувалося, оскільки люди в наш час самодостатньо можуть бути проінформованими (хоча би через той інтернет). Інформація зробилася доступнішою, і чим далі - тим більше. Тоді ж безпосередні стосунки були актуальними, відтак дуже часто народжувалися цікаві ідеї.

- Теперішній проект “Є” програє, що має виключно музичне спрямування?
- Ні, я би сказав, що не програє. Він насамперед цікавий тим, що можна подивитися, у що переростає певна ідея через якийсь час, тобто можна відстежувати розвиток ідеї в часі, а це - надзвичайно цікаво. У що перетворюється ідеологія кожного з музикантів, чим і ким вони стали...

- Можеш поділитися такими спостереженнями?
- Я, на превеликий жаль, не можу бути об’єктивним в оцінці музичних якостей, які подано в проекті. Мені просто цікаво, що робить значна частина тих музикантів, задіяних у “Є”, якщо скромно говорити. Боюся, що я ніколи не був і не буду серйозним знавцем музики, бо не маю і ніколи не мав ні слуху, ні голосу.

- Є якась композиція в альбомі, яку би ти вирізнив з-поміж інших?
- Ні, у мене немає улюблених композицій – є фрагменти, кавалки, якісь речі, аналогічні, скажімо, тому моєму стану. Говорити просто, чи подобається мені та музика, чи ні, я не можу, бо коли ти говориш, що подобається, то треба на тому розумітися... А я розділяю все, що я чую на шуми: приємні та неприємні.

- Влодку, можеш відрізнити "Джонові" шуми від інших?
- Не знаю. Можу лише відрізнити шуми, адекватні чи неадекватні моєму мисленню.

- Ти "Джона" знаєш досить довго...
- Так, і мені завжди подобалося, що він робить, бо це все мене завжди зачіпало. Там є драйв із усякими яйцями (то такий вислів є у музикантів – “музика з яйцями”). Із відстані часу це дуже цікаво прослідкувати...

- Можеш щось сказати про "Джона" як про людину, друга?
- Не знаю, ця людина мені подобається - це все, що я можу сказати.

- Що би ти йому побажав?
- Щоб він не мав ніколи такого моменту, коли йому не хочеться писати.

- У нього були такі моменти?
- Не знаю, напевно, що були, принаймні, він того не афішував. Я думаю, що це буває у всіх тих, які щось роблять. Це однозначно.

- Яким ти бачиш цей проект “Є” у перспективі?
- Не знаю. Якби мене запитали про це десять років тому, то я би і тоді сказав те саме: не знаю. Сподіваюся, що через енну кількість років він трансформується у ще щось. Хороше. Ну, то надіятися можна, а яким він буде, не знаю.

- Що є “Дзиґа” для тебе, для Львова, для України в цілому?
- Відразу так глобально... Для мене, за великим рахунком, “Дзиґа” є тим, що я уявляв і що, можливо, не до кінця втілилося...

Просто тоді, коли ми все це засновували, ми більш романтично дивилися на це, як і всі, в принципі. Тоді думалося, що перешкод не мало би бути, скажімо, із перспектив того, куди ця держава мала би йти і як мала би розвиватися. Єдине, що ми тоді мудрого зробили серед усіх, хто вирішив серйозно працювати з мистецтвом, - не спалювати за собою мостів. Тоді в нас був дуже потужний комерційний напрямок.

Проаналізувавши ситуацію, ми дійшли висновку, що все-таки, найближчим часом мистецтво не зможе себе окуповувати, і це, зрештою, провальний проект. Це все відступ, пояснення, чому ми досі існуємо. Бо тоді, на початку 90-их, купа різних мистецьких угруповань, об’єднань, проектів понастворювалося, але нічого з того майже не лишилося. Просто і банально.

Економічна ситуація настільки повільніше розкручується, вона така хвороблива, що нам доводиться рахуватися із фінансами, а їх нема. Але сама ідея йде далі, звісно вона трансформується і неподібна на ідеологію десятирічної давності. Тоді, скажімо, вона була простішою: треба було витягувати все, що було закопано. Команда, яка створила це мистецьке об’єднання, в принципі, орієнтувалася у всьому, що робиться в андеґраунді, але завданням було не просто витягти та показати, а й задекларувати цей мистецький потужний пласт, бо він існує.

Але той період минув. Зараз все це набагато проблематичніше, аніж нам тоді видавалося. Одного висвітлення мало, потрібно створення серйозної артбізнесової інфраструктури. Ну, не можна сказати, що її в Україні нема, але вона настільки ще хвороблива і не сформована, зрештою, як і суспільство. Тим паче для нас це є надзавданням.

Протриматися на плаву десять років, ще й з непоганою крейсерською швидкістю... Ідеологія “Дзиґи” – не займатися жанрово окресленими проектами чи одноплановими скеруваннями, тут є і музика, і мас-медіа, і візуальне мистецтво, і театр. Чим далі, тим стає тяжче, але водночас чим далі, тим ми стаємо загартованішими, маємо вже якесь підґрунтя і базу, яка дає нам можливість проаналізувати принципову ситуацію не тільки у нас, а й закордоном.

Ми починаємо аналітично з’ясовувати, що воно собою являє, як із ним працювати і як його подавати. Про якийсь артринок говорити поки що зарано, тут ще є купа проблєм, починаючи від української ментальності, закінчуючи несформованою фінансовою політикою несформованої держави.

Але наразі є період дуже прискіпливої та рутинної роботи, тяжкої, але цікавої. У мене є надія так працювати і надалі, триматися і пробувати вишукувати щось цікаве, що дуже важко, хоча його у нас є дуже багато.

Ось, дивлюся, молодняк підростає дуже цікавий... І він нікуди не дінеться від мистецького розвитку, як би його не навчали-псували у мистецьких навчальних закладах Львова (до яких маю величезне упередження). Я вважаю, що це нонсенс: говорити про якесь відродження, ідеологію відродження. Це процес такий, який неможливо контролювати, скеровувати, його можна тільки фінансувати, аналізувати, фіксувати і слідкувати за ним. Звісно, ще робити висновки.

- На кому тримається “Дзиґа”?
- На Маркіяні в першу чергу. Це генератор усього, окрім того, що це людина, яка орієнтується в політиці, економіці, дуже серйозно орієнтується в мистецтві, маю на увазі в загальному. Звісно, якщо говорити про себе, то я працюю виключно в мистецькому напрямку, я пробую відслідковувати мистецький процес, навіть не залазячи в музику. А Марек слідкує за всім, він повинен мати нюх, чуйку, вміти ризикувати, відчувати фортуну, тобто він – основний генератор ідей. Так, у нас є фахівці, які вміють виконувати свою роботу, але Марек така людина, яка все це вміє тримати в руках і організувати певним чином.

- Другою людиною є ти, правда?
- Напевно. Так. Я вважаю, що достатньо розуміюся на художньому мистецтві.

- Третьою би була Оксана Горелик?
- Оксана дуже потужна постать. Коли в такій організації прес-секретар є водночас інтелектуалом, це дуже важливо. Вона так само мусить в усьому орієнтуватися, що підкреслити, на чому закцентувати увагу, які зробити висновки, де відмовити відразу, поки воно не дійшло до “верху”. Людина, яка працює на секретарській посаді в “Дзизі” повинна бути інтелектуалом, окрім того любити мистецтво... ні, навіть жити мистецтвом.

Бо інакше нічого не вийде. Ще мусить існувати команда. Чим вона буде згуртованіша і визначеніша в питаннях ідеології, тоді можна розраховувати на народження та втілення якихось цікавих проектів. А ми висвітлювали людей мало відомих, розкручували проекти, за які ніхто не брався, адже є проекти цікаві, провальні, але через недосконалу організацію. Тобто це такий важкий, скрипучий і хворобливий процес, окрім того, “Дзиґа” залежна від того, що відбувається в Україні. Всі проекти, які ми робили, і так всі знають, немає сенсу про них говорити.

- Що б ти подарував “Дзизі” на десятиліття?
- Свободу, напевно, право.

- Свободу в напрямку чого?
- В напрямку діяльності, втілення того, чого ми хочемо. І мінімальне втручання держави та адміністрації. Це найважливіше. Я не говорю про гроші – це банально. Зрештою, за великим рахунком, гроші – це не проблема. Коли є можливість оперувати своїми діями, то є можливість виходу на контакти, проведення своїх ризикованих акцій і т. д. А коли ще й не ставлять палки в колеса... Я вважаю, що в даному випадку дуже важлива свобода вибору